Страх за його життя — це страх за його життя. І нема чого тобі... Скажу навіть більше: я глибоко переконаний, що, коли б питання стояло про твоє власне життя і смерть, ти б поводила себе зовсім інакше.
— Не знаю,— тихо, після паузи, сказала дівчина.— Тепер я вже нічого про себе не знаю.— І схилилась на руку, уткнувшись обличчям в долоню.
— Славонько,— поклав батько руку на голову їй.— Не треба плакати.
— Ні, я не плачу. Я вже виплакалась допіру.— Мирослава звела обличчя з сухими очима / заговорила знову:— Марія Кирилівна мене потішала тим, що це з кожною спочатку буває отак, що самовладання не приходить одразу, що й вона замолоду, коли тільки вийшла заміж за Федора Івановича, цілими ночами не спала — все ждала: ось-ось прийдуть за ним. А потім навчилась і спати ночами, і стримувати свій страх. Говорила, що й зо мною так буде з часом. А я не вірю. Адже не у всіх це проходить. Ось мама наша — до старості дожила, а все така ж. Я навіть думаю зараз — чи не від неї це все у мені? Справді, ти тільки пригадай, тату: як вона все життя тремтіла за Гришу і за мене. Я певна, що і посивіла вона передчасно саме тому. Спочатку це були скарлатини, потім водовороти на Дніпрі, потім з'явились жандарми, і тінь від шибениці упала на все мамине життя. Адже вона весь час була впевнена, що Гриша неодмінно, обов'язково кінчить на шибениці.
— Ну,— не стерпів батько,— сказати, що для цього у матері так уже і не було ніяких підстав, теж не можна. Хіба ж не так?
— Не можна, звичайно.
— А тепер, дочко, пригадай і ти. Хоч як тремтіла мати над вами, хоч як боялась жандармів, але чи хоч єдиним словом коли-небудь, хоч би натяком — Гришу або тебе — вона намагалась спинити, збити вас з вашого шляху?
— Ні, цього ніколи не було.— І, помовчавши, додала:— Якщо не зважати, звичайно, на всі оці страхи її. Думаєш, тату, легко було хоч би і мені на кожному кроці переборювати жаль свій до мами за її тривоги?
— Нелегко, знаю. І все-таки будь ти до матері справедливою і хоч трошечки поблажливою. Кінець кінцем, від усього цього в першу чергу і найбільше страждала вона сама. Те саме можна сказати й про тебе, дочко...— І закінчив жартома:— Про тебе, дочко, на даному етапі. І годі про це. На сьогодні, в усякому разі. "Утро вечера мудренее", як каже Артем.
Від утоми він відкинувся на подушку, але, щоб не дати дочці перехопити ініціативу в розмові, зразу ж знову заговорив:
— А я вже розсердитися хотів на нього. Уранці ще вернувся і цілий день не показується. Що за причина, ламаю собі голову. Не могло ж бути, щоб він до Гриші не заходив.
— Він був у Гриші. Привіз листа. Мама зараз читає.
— Що пише Гриша?— спитав батько не так від нетерпіння (знав, що через кілька хвилин прийде дружина і прочитає листа), як для того, щоб одвести дочку від тяжких думок.
Мирослава спочатку сухо і неуважно, все ще думаючи про своє, стала розповідати про лист. Але потім поволі і сама захопилась: дуже любила брата та і всю його родину. І інтереси їх близько брала до серця.
— Гриша наш молодець. Хоч як багато працює в губкомі і на пропагандистських партійних курсах, а все-таки закінчив свою книгу.
— Це ж яку?
— Ще в еміграції почав. "Революційні селянські рухи на Україні". Пише, що в січні-лютому вийде вже з друку.
— Ну що ж, почитаємо. А як Христина?
— З осені вже не виступає на сцені. ?9
— ^^умаю. Лариса із "Бесприданницы" , Ірина із "Трех сестер" і раптом — вагітна.
— Цими днями лягає в лікарню.
— Це добре, що буде в них дитина. І для них обох, а головним чином для Сашка.
— Жде не діждеться Сашко, пише Гриша.
— Не в тому справа, жде чи не жде, а справа в тім, що треба. Серед найбільших егоїстів три чверті, коли не більше, припадає якраз на тих, котрі росли в родині одинаками. Подарункові твоєму, мабуть, зрадів?
— Страшенно!— Мирослава навіть злегенька усміхнулась, мабуть, вперше за цілий вечір, пригадавши рядки з листа про племінника.— Правда, мама замалим не зіпсувала все діло.
— Чим?
— Написала в листі, що це ковзани не прості, а майже родинна реліквія.
— Он як.
— Бо на цих самих ковзанах, ще зовсім маленькою дівчинкою, каталась не хто-небудь, а його рідна, єдина, улюблена тітка Мирослава. Він зразу так і прохолов: "Значить, вони — дівчачі! Не хочу. Хочу тільки хлоп'ячі!"
— Ах, карапуз! Навіть рідну тітку "презрел" ради збереження своєї чоловічої гідності. Сурйозний, значить, буде мужик.
— Насилу довели йому, що між дівчачими і хлоп'ячими ковзанами нема ніякої різниці.
— Як живий стоїть перед очима. Крутолобий! Хвилинку обоє мовчали. Чути було, як у їдальні мати тихенько, мовби крадькома, сякалася в хусточку.
— Здається,— тихо сказав після паузи батько,— наша мати приймає якесь дуже важливе рішення.
— Чому ти гадаєш?
— Плаче!— І покликав:— Марино Костянтинівно! Мати! Що ти сидиш там сама? Іди лишень сюди до нас.
Але Марина Костянтинівна не зразу прийшла в спальню. Спочатку нагадала дочці про вечерю. А коли Мирослава відмовилась, стала прибирати з столу — скрипіла дверцями буфета. І, тільки упоравшись з цим, а головне, давши просохнути очам, зайшла в спальню. У руці в неї був лист.
— Сідай до нас,— сказав батько.
Мирослава звільнила їй місце на стільці у головах, а сама пересіла до батька на ліжко.
— Ну, лікарко, як наш хворий?— сівши на стілець, спитала мати.
— Погано,— відповів Наум Харитонович і підморгнув дочці.— Місяць, а може, й два ще проваляюсь. Отже... хоч ти, мати, і налагодила вже лижі, доведеться...
— Та ти й справді, батьку, на аршин під землею бачиш,— усміхнулась Марина Костянтинівна.
— А ти що, мамо, невже справді надумала їхати?
— Ну, а як же не поїхати? Отака подія!..
— І не думай. Наші сьогодні вернулись із Харкова, розповідають, що насилу пробились. Стільки народу їде.
— І це ж із Харкова сюди, а на Харків ще більше. Просто валом валить народ,— додає батько.
— Ти і це бачиш з ліжка.
— Та газети ж читаю. Солдати з окопів, дарма що зима, на дахах вагонів, на буферах пробираються. Куди ж тобі в цей потік?
— І потім — сипняк. Ти не забувай цього, мамо.
— Оце справді страшно. Не дай боже, привезти їм у дім Ну та що-небудь придумаю.— І не встигла закінчити фразу.
як їй вже спало на думку:— Та що краще! Піду до кума, Антона Максимовича. Що він,— не візьме мене з собою на паровоз? Доїду як-небудь. Мене зараз інше непокоїть,— вона навіть зітхнула:— Як я покину тебе отакого, Науме Харито-новичу!— Але, як видно, і про це вже вона подумала. Сказала раптом:— Доведеться просити Варю. Нехай перебереться на цей час до нас.
В кімнаті залягла тиша. Порушив її батько.
— Ну що ж, Варя так Варя. Тільки, Марино, дуже прошу: нехай хоч на цей раз душещипательні романси свої вона залишить дома. Тиждень, два — ще так-сяк. А більш не витерплю.
— А я більше як на два тижні і не збираюсь,— сказала весело Марина Костянтинівна, дуже задоволена з того, що так легко (хоч, правду кажучи, вона і не сподівалась великого опору) удалося їй дістати згоду чоловіка на її від'їзд.
Але ж була ще Мирослава. А в родинних справах від неї теж дуже багато залежало. Як видно, вона невдоволена. Сидить нахмурена, мовби навіть засмутилася. І матері стало трохи тривожно за долю свого наміру. Звідки їй було знати, що в цю хвилину дівчина, тривожно прислухаючись до шуму метелиці за вікном, не тільки не думала про її поїздку, але навіть забула, де вона зараз є?
— Ти, Славонько, невдоволена? Звичайно, дорога не легка. Але, повір мені, донечко, що це не так уже страшно.
— Мамо! Я дуже стомилась і не хочу говорити про це. Тато вірно сказав: "Утро вечера мудренее".
— Тато? Він не це сказав,— здивовано заперечила мати.— Він уже дав свою згоду.
— А, ти про поїздку...
— А ти про що?— насторожилась мати.
— Але ж я сказала свою думку: дуже важко добиратися до Харкова.
— А як же не поїхати? Вийде вона з лікарні з маленьким, а тут іще Сашко. Гриша цілими днями, а то й ночами, дома не буває.
— А Пріся?
— Пріся? Надивилась я на Прісю за ті два тижні влітку. У неї тільки кавалери в голові. Благо, повен Харків солдатів.
— А яка дівчина не думає про заміжжя,— обізвався Наум Харитонович.— Дорікати їй цим не можна.
— Ніхто й не дорікає. Виходь собі заміж, будь ласка. Христина їй уже й придане справила. Але поки що, до заміжжя, поки ти няня... Хіба ж, не було позаторік — дозалицялась до того, що загубила Сашка! Ніч уже надворі, а його нема. Христина мало не збожеволіла. Все місто оббігала. І тільки вранці знайшла, на Журавлівці, в поліцейському участку.
— Чи й не біда! Наче Супрунам до цього звикати — до поліцейських участків. Та ще прапрадід Сашка...
— А тепер при маленькому,— перебила його мати, щоб зразу викласти свої аргументи,— і зовсім Сашко безпритульником стане. Та ще ковзани оці...
— А що ковзани?— спитав батько.
— Та хіба ж він буде в дворі кататися на них? На вулиці. А ^арків не Славгород. Та й вулиця їхня — содом і гомор-ра : трамваї, автомобілі, лихачі...
— Ось що, мати,— перебив її батько.— Мабуть, і справді давай з оцим ділом кінчати. Якраз і новий цикл починається.
— Який цикл?
— Онуки. Це ж знову з'являться скарлатини... Добре ще, що Дніпра у Харкові нема. А втім, нема Дніпра, зате є Лопань, з її відомими на всю Україну... водоворотами!
— Он ти про що!— догадалась мати, але нітрохи не образилась.
— От іменно. Про твої страхи та ахи. До того ж часто безпідставні. Наче у смерті тільки й клопоту, як би людям капості робити. А це ж невірно.
— Ти вже зовсім як Максим Горький.
— Приймаю як комплімент собі.
Мирослава вже із самого співставлення імені письменника і теми догадалась, про що мова, і спитала:
— Ц^2 тьотя Варя журнал принесла, де "Девушка и Смерть" ?
— Каже, ти її просила.
— Так.
— Ну, а тим часом ми з матір'ю прочитали. Трошки подискутували.
— Люблю Горького,— обізвалась Марина Костянтинівна.— Його роман "Мати" тричі прочитала. Нилівна мені як рідна сестра. А це раптом таке намудрив! Аж совісно за нього. Смерть у рідні сестри любові нав'язав.
— Не Горький нав'язав. Сама любов скорила смерть своєю самовідданістю. Чудова казка! І навіть так скажу — політично л^же своєчасна: не в брову, а в саме око всім оті^ сологубам , винниченкам з їх кирпатими мефістофелями . Неодмінно, дочко, прочитай.
Мирослава взяла журнал (лежав він на ковдрі) і звелася з місця.
— Ти забираєш? Я хотів іще раз на сон грядущий.