І перше, що відчув,— у плечі заболіло, мов шмат заліза червоного хто приклав, а голос жіночий стиха:
— Товаришу, обережніш. У нього ж плече.
Одкрив очі — в автомобілі ранений він, сестра біла й строга поправила на ньому будьонівку. Шофер хрокнув ріжком, і з дороги шарахнулись убік червоноармійці — піхота, колона за колоною.
— На Перекоп?—хтось із ранених з автомобіля крикнув.
— Дайош Перекоп!
В кудлатій шапці червоноармієць, із забинтованою головою, витяг кисет, червоний, шовковий, і закурив.
Давид хитнув головою. Той скрутив цигарку й подав йому.
— Першого кінного?
Хитнув головою Давид. І став розповідати червоноармієць, як же й рубались вони. Довго розповідав, із запалом. Говорили інші ранені. Сестра біла тихо, немов, із журою, хиталась постаттю в автомобілі. А Давидові в плечі такий біль! Заплющив очі.
...І вже десь у госпіталі. Біло й так тихо. Хіба застогне хто. Але то більш уночі — і гарячкове белькотіння, і стогін. А Давид тоді довго не спить, згадує про далеке село, вгадує-думає, що зараз там, як живуть. Потім згадаються зоряні літні ночі та буйні жита... аж поки прийде нечутно біла сестра з тонким профілем і покладе руки на гаряче чоло.
— Спіть уже!
Склепить Давид очі, а не спить. Думає — як вона схожа, як отак боком, у профіль... І попливуть спогади. Потім — тьмяніші, потім — мла.
Давид кинувся, розплющив очі й ворухнув посмаглими губами. І в роті сухо, і горить. Втяг повітря вогке жадібно ротом, а в темряву з болем обличчя й тихо покликав:
— Сестро!
Тихо. Шурхнув, видно, пацюк десь у кутку. Дихнув, а в ніздрі — запах гнилої картоплі й сирої землі. Ворухнувся — зв'язано руки. Усе згадав. І в плечі так боліло невитерпно. І хоч би води ковтнути. Згадав, що бляха на дверях холодна ж уночі. З стогнанням ледве зрушився з місця й довго по сходах ліз. Двері холодні — припав устами гарячими й лизав язиком, як шматок заліза, розпеченого дочервона.
А за дверима тиха ніч і, мабуть, зоряна. Десь здаля глухо бовкнуло — раз, два. Дві години. І шум десь голосів здаля, мов звідки виливався. Пісню завели — далі, далі. А голоси ближче, і жіночий дзвінкий сміх. Ось зовсім близько в саду, з-за льоху. Повз самі двері пройшли шумливою юрбою. Бряжчали шпори. Жінка писнула і, мабуть, вирвалась од когось, бо засміялась дзвінко й хвилююче. На ґанку вже тупали ногами, ще сміх. Потім двері грюкнули — і все стихло.
Ніч. І десь іще далі, як-як чути, видно, аж на Подолі, двічі, як відгук:
— Бо-у... Бо-у...
XXX
Зінька знала все. Ще того ж дня, як заарештованих погнали в Щербанівку, увечері підслухала — Матюха жінку заспокоював:
— Цить, Лізо, все буде гаразд. Льонька — той чисто обработає. Цих тільки нажахає, а завтра й випустить. Тих двох у тюрму спровадить — без Давида вони не страшні. Ну, а Давидові... Далі, як за шелюги, не поведуть: "тікати буде". Сю ніч ще ні, допит буде. Ну, а на ту ніч напевне. Цить, Лізо!
Того ж вечора й пішла од Матюхи.
Спала ніч... Хіба спала? У Мотузки в хаті й світла в той вечір не світили. Сидів старий і ще якісь чоловіки в темряві на лаві, похнюпившись, і говорили стиха й в'яло. Мати вже не тужила, сиділа під комином, упавши головою на руки, і тільки час од часу зводила голову й дивилась тупо перед собою великими од жаху та болю очима. Похита тихо головою: "Ой горе, горе!" І знов упаде на заломлені руки. Діти на полу й не шерхнуть. Біля матері Докійка притулилась маленьким тільцем до її колін. Христя біля припічка стояла похилена.
Коли Зінька зайшла в хату, ніхто, хоч поночі, а й не спитав, хто це. І мовчки Зінька в темряві підійшла до Христі й стала — журна. Потім головою до її голови притулилась і гірко удвох затужили.
Так минула й ніч. Не стелившись, полягали спати, але чи склепив хто очі на часинку? Може, діти. А всі дивились у темряву, чи, може, хто й закрив повіки, і слухали, як тихо дзвеніла жура в хаті, як хтось зітхне, а хтось у тиші хрупне заломленими руками.
...А вранці йшли в Щербанівку жінки до чоловіків. І Зінька пішла з ними.
Усі з клуночками маленькими; хлібину та білу сорочку й Христя несла. Не було тільки Марії з ними. Півнівська й забігала, либонь, та лежить хвора, і Лукія в неї — не встає Марія. Журились: "І таки ж можна жінці отаке — вернулась і помирилися, а на ранок забрали чоловіка". Півнівська такнула була якось значливе. І довго йшли мовчки. Вже й шелюги пройшли. Аж у хуторах зайшли до колодязя напитись та вже там розбалакались із михайлівськими жінками. Потім і самі вже йшли — балакали.
У Щербанівку прибули — ще тільки базар почав розходитись. У райміліцію просто пішли, але рудий міліціонер і в двір не впустив — прогнав. Другий, чорнявий, саме гній викидав з конюшні,— хоч гукнув:
— Пізніш заходьте! Начальник іще спить! А рудий тоді:
— Все одно: свіданій нікоторих! Ще допиту не було.
Жінки пішли. І вгледіла якась — на руїнах біля водокачки люди ходили, гурт. Один щось оглядав і записував. Може, комісія якась.
По бур'яну підійшли вони ближче й стали несміливо. Все незнайомі люди. Двоє селян-таки, а то міські. В одного на кашкеті два молоточки, і з папкою він. На жінок не звертали уваги, а пильно обдивлялись водокачку і в якусь трубку на триніжку — на неї дивилися.
Перша Химка й ступила до них.
— Товаришу начальник! —звернулась вона до того, що з молоточками.
— До вас ми! — хором усі сказали й теж підступилися.
І заговорили всі одразу, то перебиваючи одна одну, то сплітаючи в благанні свої голоси, як у пісні хоровій тужливій.
Отой міський зняв пенсне і, витягши хустку, протирав скельця. Мружив очі на жінок. Потім надів пенсне і знов пильно дивився.
— Що ви хочете?
Знов хор. А чоловік огрядний, у синій суконній чумарці, в чорній шапці, сказав тоді міському:
— Це вчора піймали злодіїв, кооператив обібрали. Так, мабуть, до них оце.— До жінок повернувся: — Вам не сюди. Вам до начміліції треба, он у флігелі,— показав він рукою. Нічого чоловік, хороший. Ще й услід гукнув жінкам: — Та не туди ж ви.
Махнула тільки якась рукою, а Чумачиха оглянулася і сказала:
— Та ми вже були в нього,— не пускають.
У райвиконком зайшли. Товпились селяни на ґанку і в коридорі. Шкрябали перами писарі за столами, і друкарка вицокувала тонкими білими пальцями на старенькій розхлябаній машинці. Знати, стомилася, бо спустила руки з клавішів і закурила. Потім голосно другій, що сиділа за іншим столом, розповідати стала, як весело вчора було після вистави; до ранку майже гуляла в Льоні ціла компанія.
З жінок Зінька підійшла до неї й питала щось. Та невдоволено спинила мову й нервно хитнула головою на двері. На них і напис був: "Голова РВК". Але зайти туди довго ні одна не наважувалась. Врешті пішли Зінька з півнівською молодицею. Голови не було, а секретар сказав, що він у комісії зараз по огляду будівель, і радив іти туди до нього, як діло важне. Але потім сам, вислухавши їх, теж руками розвів — нічого не поробиш, мовляв: справа це начміліції.
Жінки сумні й зовсім безнадійні вийшли в коридор. Чоловіки до них жартували: "Чи не делегація, бува, яка бабська звідки приїхала, що з клунками". А якийсь догадався:
— Може, не делегація, а кооперація! —сказав із притиском на останньому слові.
Хто вгадав його натяк, а кому хтось сказав уже, а загомоніли всі одразу в коридорі про Обухівку. Без серця, із глумливим смішком: кооперація — це не коня з конюшні, не з комори хліб. Тоді наливаються кров'ю очі мужичі. А кооператив десь… все 'дно — не хтось обікрав, самі заправили проп'ють та розтягнуть. Хіба не один чорт! Хіба й отам...
— Либонь, і партійний один попався,— хтось у кутку не дуже голосно.
— Та не один, а всі, можна сказати, з отих розумних, балакунів. Кажуть, самосуд хотіли над ними селяни чинити, та голова й стріляв нібито, не дав.
— І дурний!
— Не можна! Відповідатиме: як же,— влада на те!
— Та повбивав би їх на місці! — аж скинув шапку один і змахнув руками.— Сьогодні кооператив, а завтра останню здохляку з конюшні виведе. А в тюрму що ж — як амністії щомісяця. А вбив — чорта з два!.. Так і оцих!
З порога Карпенчиха стара:
— Не знаєте нічого, то й не ляпали б язиками. Зінька з жінками не вийшла надвір. Ще як тільки через поріг ступила в коридор, упало, в очі на дверях:
"Партком КП(б)У". У голові думки, мов рій: чи зайти? Як і тут ні, тоді вже нікуди. Це ж партія. Саме хтось вийшов звідти, а в двері побачила: просто на стіні Ленін і під ним за столом чоловік сидить. Вона рішуче взялась за дверну ручку і ступила в хату.
— Що тобі, дівчино? — спинив її голос, а очі той чоловік із-за стола звів од аркуша, нетерпляче чекаючи на відповідь.
Зінька не знала — що ж йому сказати, як? Хвильку мовчала схвильована і чула, як стукало серце. Той чоловік ворухнув бровами, підтяг їх на лоб і тільки хотів сказати щось, як дівчина поривне підступила до стола, стала й розпачливо заговорила, хапаючись, гублячи й не знаходячи слів:
— Товаришу, просю вас, ну, порятуйте хоч ви! Уб'ють, може, й сю ніч! У шелюгах. Ви ж —комуніст! Хіба ж ви не знаєте? Та весь народ обурений — підкинули їм! А вб'ють! Я чула! Я чула: може, й сю ніч! Ну, поможіть! — це палко й швидко, обриваючи слова й дихаючи важко, а руки в довгих рукавах свити тисла в одчаї до грудей.
Секретар одкинувся на стільці й дивився на неї оторопілий. Що вона каже? Кого вб'ють у шелюгах?
— Їх, їх! Сидять вони зараз!
Та звідки вона знає? Що за дурницю меле? І подивився на неї холодно. Дівчина змовкла і зіщулилась. Але — ну хто ж тоді? Ще крок — подалась уся постаттю, обличчям блідим і гарячими очима. Була, мабуть, страшна, бо з стільця раптом, мов крадучись, сковзнув і тихо боком виліз із-за стола, не зводячи з неї очей і насторожений. Швидко вийшов. А за мить із чоловіком вернувся.
— ...Оцю дівчину. Скажеш, нехай огляне,— і хитнув чоловікові на Зіньку. Потім щось коротенько написав і теж йому дав. Зінька німо дивилась великими очима на них обох. Чоловік підійшов і взяв її за руку. А дівчина як оніміла, мов сама не своя — хоч би слово. Хлипнула тільки грудьми і як не своїми ногами пішла за чоловіком із кімнати. Тільки на вулиці вже, як побачила, що чоловік веде її до лікарні, зрозуміла все, мовчки вирвала руку і, не глянувши на нього, пішла собі.
І було так потім: сонце сідало червоно на заході; а по вигоні, як привид, блукала поза садом, сюди до гамазеїв доходила.