Крім смердів, які шукали зцілення від хворощів, до нього один раз у рік пробивалися тисменицький тіун Боринич за податтю та галицький єврей Якоб, котрий взамін за сіль і полотно для Любани брав залишки від данини. Якоб нарікав: "Мало хутра добув, Бояне. Живеш у пущі, вона спроможна тебе озолотити". Боян до золочення не мав охоти, бив, ловив сильцями й тенетами рівно стільки звірини, скільки потребував на харч, одежу й князеві на дань. Купець, крутив пальцем по лобі, мовляв, дурень єси, Бояне...
З цими людьми лише й знався Зелейник. Ніякі ловчі ватаги не бентежили трубними рогами спокою тисменицької дебри, нічиї сокири не применшували її маєстату. Так було донині... нині, певно, сам князь заблукав у свої володіння. Ні, не жадав би Боян з ним здибатися. Не жадав би, чуєте, боги предковічні! І стережіть, добрі боги, Любану й отрока Івана. Не пустив би дітей у праліс, якби вухо раніше зачуло кличан. Різні люди служать князеві: добрі, люті, мудрі і вбогі розумом. І всякий з них небезпечний.
— Лови! Лови! — гукала лукаво Любана, заохочуючи Русина до бігу. Він пробував ловити, Любана зривалася з місця, лижви її бігли прудко, як два зайці. Спробуй-но догнати. Невдачею, однак, не печалився. Йому припало до серця краяти лижвами шкарубку снігову габу і подобалося будити скриками глухі гущаки:
— Го-го-го-о-о-о!!!
Йому подобалася біла пуща і серед неї — Любана. Любана?
Русин милувався красою, що відкривалася за кожним кущиком, на кожній поляні; краса оточувала його зусібіч, він жив посеред неї. Ось старезні почорнілі ялиці, прикривши коси сніговими намітками, купчаться тісно гуртами, як монахині в божому храмі. До них тулиться і горнеться молодь; ялинки мовби благали матерів: струсіть з наших плечей ваготу снігу, не дайте зламатися. Матері погойдували поважно головами, шептали сонно: "Терпіть, звикайте до вагот, життя ваше довге, в ньому не лише сонячна купіль і легіт вітровий. Життя — це також сніги-заметілі і буравії-перуни. В лісі перемагають сильні, слабші вигибають до ноги. Терпіть".
Русин не розумів лісової мови, квапився ялинкам на поміч: обережно знімав важкі снігові плащі, і деревця випрямлялися.
Радість од цього Русинові.
Любана, прихилившись до тиса, зацікавлено стежила за Іваном. Що він, дурний, чинить? Дівчина виросла в лісі, для неї дерева були сестрами й братами, вона любила їх, милувалася ними. Але допомагати їм — пуста робота. В лісі діє найперший закон: виживають тільки сильні. Чинність закону помічала змалку: вовки різали зайців, лиси душили голубів, дуб застеляв сонце меншому дубчакові, в двобої олень перемагає оленя слабшого. Це було звичним і навічно установленим. Батько Боян говорив: подібно заведено й поміж людьми.
Тому ніколи в законові сильних не сумнівалася. І ось появився в лісі отрок наївний: він струшує з деревець сніг, допомагаючи кволим вижити.
— Полиш марну роботу,— казала Любана.— Праліс великий, ялин у ньому безліч.
— Й що з того? — відповів.— Усім хочу помогти.
— Мій батько якось навчав: ще такий ся не вродив, аби всім догодив. Що зможеш зробити в пущі з однією парою рук, з парою очей, з одним серцем... з одним життям?
Не ждав од неї такого питання. А що б відповів на це поет Продром? Дівчина правду каже: праліс густий, а світ — широкий. Людина квола, як комаха, вона багато чого не встигає в житті. Та могла б... О, могла б встигнути, коли б лягала і вставала з думою про добро. Людина велика, Любано. Недаремно ж Гомер прирівнював героїв, що подвиги ратні чинили, до богів Олімпа. Лихо в тому, що ми, часом і на смертному одрі будучи, не розлущуємо самі себе й не підозріваємо, сліпці невидющі, яким вогнем володіємо... вогонь наш спроможний обігріти тисячі, спроможний наш вогонь на велике, а ми спалюємо його, обертаємо у попіл каждодневних абищиць і клопотів, що засмоктують нас, поки не змиршавіємо до щенту.
Любана слухала: красно слова складає Іванко-сонеч-ко. Не простий, виходить, світ панує поза Тисмениць-кою пущею, набагато складніший, ніж видалось їй, коли вперше глянула у його вікно на узліссі. А якщо складний, то напевне й підступний, сильний, живуть у ньому велети й мізинці.
"Ким стане серед них Іван? — шибнула думка.— Лячно мені за нього".
"А чого, Любано?"
"Не знаю... нічого не знаю".
Мовив їй очима:
"Не бійся. Я теж сильний, сила моя давно розбуджена гекзаметрами прадавніх аедів і материними співанками. Ім'я цієї сили — Слово. Прости мені пишноту вислову, ховаю за його щитом свою бентегу, бо вперше ясно і зримо, як ось тебе, бачу мету життя. Словом, добутим з грудей, заплідненим любов'ю, жадаю служити отчій землі та її людям. Усвідомлюю: тяжкий мій хрест, та понесу його на Голгофу.
З сьогоднішнього дня, з білого снігу, з білого інею, з твоїх синіх очей, Любано, з краси лісової дозріло моє призначення, дню сьогоднішньому мій перший гімн".
Любана сполохано кліпнула віями, коли Русин підняв руку... підняв і покликав її за собою.
Не супротивлялась. Піддалася магії слів. Вірила, що сніг у Тисменицькій пущі теплий, перетканий нитками заревцевого сонця.
А під теплими снігами спить мати земля, набирається снаги для буяння весняного, тужавіє могуттю життєдайною, леліє на грудях посіяне восени житнє зерно, тулить у долонях, гріє цибулинки диво-квітів, боронить од студені глибинні кореневища дубів та слабі паростки трав.
Вона матір усім: дубам, травам, тобі, Любано, мені, батькові твоєму Бояну: всі ми із землі вийшли, вона нас годує, в ній ляжемо спати.
І вона щедра — земля.
І вона багата — земля.
І вона широка — земля.
І не винна вона, що дубам на ній тісно, що часто їх глушить терня й будяки.
І не винна вона, що люди на ній чубляться, проливають кров, зраджують, борсаються в дріб'язку і відходять з цього світу так, мовби і не жили, мовби від народження до смерті тупцювали на піску-плавуні і хвилі-дні стерли за ними сліди.
Ось ти, батьку Бояне, ти, що нанизав вервечку літ, що лишаєш за собою доброго на землі? Чим прославив її? Кому служив? Старим богам, що вмерли і нема їм воскресіння?
А ти, Любано — вивірице бистра, дівко, що позичила для очей дві пригорщі проліскової блакиті, а у трав боб-ряних — косу довгу й м'яку, скажи: що високе зоставиш по собі на землі предків? Зоставиш синів і доньок? Які вони будуть, твої сини? Від тебе, від тебе, від тебе, родительнице, залежить, чи встоять вони перед ворожою спокусою поміняти грудку отчої землі на гривну з чужого срібла.
Ох стійте ж, схаменіться, не міняйте, прозрійте!!! Киньте на важниці грудку й срібло: пізнавайте варту-нок отчої землі.
Та стійте ж!
Не чуєте?
...А в Тисменицькій пущі — сніги. Попід дубами — зелені сніги. Попід смереками — сині сніги. Попід липами — білі. І теплі в Тисменицькому пралісі сніги. Вмиваюся ними, як свяченою водою...
— Іванку-со... Задихнулась.
Бачив одні її очі і губи; очі й губи дівочі... чого вони так близько?
"Ти не відаєш, Любано, чого вони так близько?"
"Відаю. Чари наслав на мене, ведеш кудись. Я повна незбагненого щему, пориву, вдячності. І любові. Я мусила тебе поцілувати, трапилось це мимоволі. І ще поцілую...
О, які в тебе палкі уста. Обпечуся".
Поцілунок холонув довше, ніж кузнь на морозі. Щоб швидше холонув, говорили про стороннє... і близьке.
— Будеш, Іванку-сонечко, словутим співцем на Русі,— жебоніла Любана.
— Твоїми б устами та мед пити.
— В Галич тобі б податися або у Київ первопрестоль-ний.
— Чом? Співці жадані скрізь, де є люди.
— Всякому птаху потрібне своє небо, Йванку. У вір-лів широкі крила.
— Вірли, Любано, із землі злітають і на землю сідають. Хто видів, щоб вони гніздилися у хмарах?
— Великі співці служать великим князям. Батько Боян так говорив. Князь за спів платить по-княжому.
Він слухав її, а думкою шугнув до Продрома в Константинополь: Феодор Продром, співаючи славу васи-левсам, теж сподівається щедрої винагороди.
— Ганьби усякої, презирства заслуговує той співець, що нині за жадання володаря співає йому славу, а завтра за злото лихвареве складатиме гімни лихвареві. Післязавтра... Співаючи за плату — охрипнеш. Лучник береже у тулії кожну стрілу і на марне її не пускає. А коли якийсь не береже, засіває ними пусто поле, то мусить потому похапцем стругати нові стріли. І пускає їх, і вони, стріли, поспішно стругані, летять, але падають поблизу і в ціль не потрапляють; лучник забуває доробляти стрілам крильця. А може, крила не встигають оперитися? Так і слова...
Вона на губи поклала палець.
— П-с-с...
Поки вони жили в синіх і теплих снігах, поки розбрунькувався, вибухав, потому холонув цілунок, Тисме-ницький праліс змінився. Тиша спливла, як половоддя, і глибина її обміліла. Пущею котилося валом шарудіння снігів, тупіт ніг, тріск...
— Біда в лісі,— шепнула Любана, поглядаючи на зайців, що вигулькнули на полянах. Вухаті бігли з півдня поодинці і табунцями, біг їх був стрімкий і... недалекий. Десь на півночі несподівано на їхньому шляху постала стіна, замаскована, противітряна... стіна впала на вухатих стрілами, легкими сулицями, і вони, погибаючи, верещали, як діти.
— Це лови! — аж підскочила зраділа Любана. Досі ловів не бачила, від батька Бояна знала, що виполошу-ють дичину кличани, женуть на ловчих...
Слідом за зайцями нипали галявинами лисиці, далі зняли тупіт олені. Бігли вепри, лосі, тури, вовки. Страх наростав. Нетерплячі зачумлено металися на галявинах, як блискавки. Досвідчені зникали з гурту, винюхуючи безпечні лази. Сміливі й сильні пробували перечекати лихо в гущавинах.
Ая, перестоїш. Попереду на лінії ловчих ревли поцілені смертю лосі.
І хрипіли люті вепри.
У пущі густо запахло кров'ю. Спільна небезпека притупила віковічну ворожнечу: сіроманці не помічали тонконогих сарн, лисиці не гострили зубів на зайців, тури не замахувались рогами на вовків. Всяк тремтів за свою шкуру. На усіх спереду і ззаду чигав ворог підступний і хитрий — людина.
Шукали рятунку. Звірине плем'я розтікалося тепер вправо і вліво. Щастя, що Любана з Іваном вихопились на ялицю. Лісова орда розчавила б їх, як хробаків.
Ловчі, певно, розгадали сум'яття звірів, бо залишили облюбовані засідки і лавою посунули вперед. Було криваве побоїще: звірі падали від стріл, рогатин, сулиць. Пуща клекотала ревом.
Любана вгледіла під ялицею старого тура.