Всі-бо прояви краси й гармонії, струни єдиної Аполлонової ліри, були вірою Аполлодори. Дух її звільнявся від щоденних турбот і підіймавсь у світ натхнення…
Раптом думкою пропливли Гелині слова:
"До болісної мети… дорогою, у якій сліз не обітре ніхто…"
Таємні слова! З яких світів прилинули вони? Якими духами підказані? Не свої ж бо слова говорило німе, темне тілом і духом дівчатко! Ці слова, напевно, пов’язані з явищем "місячної офіри на вівтарі світу", — як назвала жриця місячну веселку[327], якої досі ще ніколи не бачила.
Яка ж містерія відбувається там, на безмежних луках небесних просторів? І в ці тричі священні містерії дано заглянути їй, Аполлодорі!.. Чи збагне вона їхній сенс? Прочитає їхній зміст?
Здавалося, душа виривається з тіла, підхоплена виром вібрацій і барв. Хай же посвятна ліра постелить путь її духовного лету, коли вже надійшла хвилина!..
Легенько погладила струни. Вони ж немов ураз пізнали любу руку, що пестила їх, і відповіли лагідно, тужливо…
Взяла плектрум і вдарила міцно. І повним голосом озвалися струни…
Їхній спів немов зірвав з неба повінь зірок, троянд-літавиць. Мов рожеві сяйливі троянди з садів гесперид, падали вони вогненною сіткою в море… А невидима рука закидала все нові неводи… розсипала все рясніше дощ рожевих зірок… Нарешті, ніби спалахнуло від них усе навкруги: палав вогненним стосом місяць, а з ним небо й море…
Тільки ж місяць танув прозоро-блідий, нереально білий… чистіший і біліший за те офірне печиво, що його приносять у жертву Аполлонові, богові Світла Нествореного в дні великих Аполлонойих свят. А приладжують це печиво тільки руки чистої посвятної діви…
Ось!.. Горить він і тане на стосі троянд, облитих медом… Таємна офіра згоряє… щоб завтра знову відродитись…
Аполлодорині думки, вправлені до розгадування символів і таємних ознак, кружляють, як вогненні іскри, і тчуть містичні завої уяви:
— Троянди — символ любові… Мед — офіра мертвим… — ворожить жриця.
— Любов і смерть пов’язані полум’ям молитовної екстази?.. Хто ж може зрозуміти таємницю любові і смерті, Ероса й Танатоса[328]? Як можна їх зв’язати в одно?..
А з серця димом в’ється і співає не знати свята чи лукава думка:
— Згаси, діво, світло! — слова, сказані Гелою…
Аполлодора обірвала гру. Неначе відчула на собі пильний погляд.
Чий? Свого бога? Погляд був пильний, глибокий і… непривітний.
Може, сьогодні, вперше в житті, зневажила його блюзнірською думкою? Але, яке світло могло б запалитись, замість Аполлонового? Чи ж може світ існувати без світла надземних екстаз, натхнення, гармонії — світла, що не знає жодних тіней?..
Прудко оглянулась і стерпла. Храм був темний, як сон без видив!
Боковим поглядом помітила, що в Преторії засвічувалися світла… Пан вернувся з весільної гостини…
Оглянулась на храм: не диво, що не побачила там світла! Запона, важка й темна, щоб не налетіли кажани та нічні комахи, була спущена…
Море вже морщилося вранішнім усміхом, що його було втратило вночі.
Примари відлетіли. Думки швидко осідали на землю…
Аполлодора цілком вернулася до реального життя… Підняла ліру, шо була висковзнула з її рук, і пішла до своїх покоїв.
Гели на ліжку не було…
…………………
Як сни, з ночі прийшли дивовижні Каєві гості.
І як про дивовижні сни говорили про них раби й слуги таррагонської Преторії цілий день.
За час довгої відсутності панів служба звикла не дуже квапитись із своєю працею: не було для кого! Але, не втомлюючи рук, не забували давати працю язикам. Бо сказано: "Без співу й дрозд гнізда не мостить!"
А тут же було про що "поспівати"!
— Дивні! Такі ж дивні, людоньки ви мої, ці гості!.. Як жива Таррагона, таких тут ще не було! — хитала головою та розкладала руки сива Бельга. — Дарма що пішки, як рабів з невільничого торгу, привів їх наш пан… А от же, — підперла рукою зморщену щоку, — силою великою віє від них! І пан перед ними упадає, неначе й не знать, які вони великі!.. Не дурно ж мені снилось над ранком…
Домоправитель Барбатус спинив доглядачку невільниць:
— Бельго! Хай уже ввечері розповіси! А тим, що тобі снилося, не турбуйся! Знаєш-бо: вранішнім снам, як присягам закоханих, вірити не годиться! Я, он, не знаю, що казати, бо пан не визначив, у якій їдальні обід подавати! Не у великій же, де на п’ятдесят осіб подається!.. А їх усіх і з паном чи не буде дванадцять…
— Я тобі пораджу! — озвалася Бельга, що завжди й для кожного мала готову раду. — Звели в усіх менших ценаціонах[329] приготовити… Де пан надумається, буде вже готово!
Раби гуртом переходили з одної ценаціони до другої. Несли обруси, посуд, квіти й… говорили, говорили…
Як звичайно, найновіші, найцікавіші відомості мала квіткарка фіорая[330] Беларія. Про неї казали:
— Беларія — як дволикий Янус[331]: бачить і знає минуле та прийдешнє! Вона знає все!
— Ну, все чи не все, але трохи знаю… Казала мені їхня служниця Сара… Й повірити тяжко!
— Що?.. Що? — збивались усі в коло, поки не бачив Барбатус.
— Ідіть сюди!.. Барите! Бобусе! Бібаксосе!.. Швидше!
Ще Каїв дід завів для зручності порядок, що всі раби, належні до певної фамілії його маєтків, звались з одної літери. У таррагонській Преторії всі раби мали наймення, які починалися з літери "Б".
— … у них однаково, що пан, що раб…
— Як це?
— Це ж неможливо!
— Ех, та Беларія! Завжди вигадає таке… несамовите!
— Та цить, Бобусе! Хай каже!
— Кажу ж: Сара оповідала… Не відкупилась вона… Але її пані, ота красуня, що зветься Маріам, схотіла сама стати, як Сара…
— Невільницею? Що-бо ти, дівко, говориш! Застановись! — не могла втриматися Бельга, дарма що любила фіораю, як доньку.
— Ні, бабусю! Не те, невільницею, але… як би це сказати? Ну, схотіла з великої пані стати простою жінкою. Одяглась по-простому, всіх своїх рабів відпустила на волю, майно своє роздала… А, кажуть ті люди, великий маєток мала!..
— Та що-бо ви сьогодні? — хвилювався домоправитель. — Так і до вечора столи не будуть готові!
Але в іншій ценаціоні знову всі були біля Беларії:
— Учитель їхній, що навчав їх цього, був син Бога!.. Усе міг! По морю ходив, як ми по шляху. Єдиним словом, без лікування, привертав немічним здоров’я… Одужували навіть ті, що доторкалися його одягу!.. Та де! Маркелиного пана, того мудреця чи філософа Лазара, мертвого, аж на четвертий день по смерті воскресив! Єдиним словом!.. І на скалочки побитого Донатуса — так само…
Це вже здалося цілком імовірним і натуральним:
— Якщо син Бога, то звісно!
Звикли-бо були чути про уздоровлення Аполлоном-Зцілителем. Не було жодного скептичного голосу. Слухачів наповнювали радість і містичний страх.
— На Добру Богиню[332]! — сплеснув руками домоправитель Барбатус. — Та що мені з вами сьогодні робити? Канчуків схотіли? Чи за ергастулами скучаєте? Вже й час обідати подавати, а столи й досі не готові! Вже хто-хто, а ти, квіткарко, таки дістанеш!.. Розповідає, мов той філософ на майдані!
— Не гнівайся! Я тобі все розповім…
— Та вже гаразд! — лагідно кивав головою Барбатус, що чимало почув про прибулих. — Але — потім! Тільки ж майте розум! Бачите-бо самі: не абиякі гості!.. Тож обід мусить бути урочистий, в порядку. А ви… — І лише махнув рукою.
…………………
По обіді Баритус приловив квіткарку.
— Послухай, дитино, попрохай ту… Сару, чи як їй на ім’я, чи не прийшла б до нас… на наше подвір’я[333]… по вечері панів… у час відпочинку… Хай розповість… може, й таткові твоєму чимсь помогла б…
— Добре… Я вже про це міркувала… Проситиму… Вони всі такі добрі! Тепер сплять. Кілька діб без сну пробули між хвилями!..
Та не всі гості відпочивали.
У Каєвій канцелярії-таблінумі Магдалина розповідала про Юдею…
А Кай думками й серцем був далеко. Як годиться учневі філософів, прийняв з повним зовнішнім спокоєм вістки про останні дні Раббі…
Але голос його заломився, коли спитав різко:
— А що ж… батько?
Не смів і не хотів судити батька. Але відчув Пилатів злам…
Батько, Палат Справедливий, злякався доносів… Ірода!.. І це відсунуло образ батька немов у тінь.
А Раббі — жив далі. Чув його ніби ще реальніше!..
— Хіба ж Сократа знищили, присудивши його до смерті?..
Бачив погляд його очей, пригадав колишні рухи, колись зачуті слова…
— Учителю добрий! — вирвалося з уст, як тоді, коли вперше питав його про досконалість…
Але боявся пропустити слово з Магдалининих оповідань. Думка бігла паралельно з Маріїними словами…
Що ж залишилося від тієї запеклої ненависті юдейських священиків та Ірода? З хресної смерті?.. З… батькового зламання?..
Все ніби розпливалося у сяйливому німбі радості… світлої перемоги…
Насилу опанував себе й усвідомив собі, що перед ним "перла Тиверіади". Як не в’язалася тепер ця назва з постаттю цієї жінки, осяяної неземним спокоєм!.. Як він міг мислити про кохання з нею?
Нині ця думка здавалася йому більшим блюзнірством, ніж бажати кохання з дельфійською Пітонісою[334] або з Virgo Maxima, старшою весталкою[335] храму Вести.
А повний незнаного раніш спокою голос Маріам розповідав:
— Коли ж слуги первосвящеників спустили в море нижче Тира нашу барку без весел і без вітрил, ми були раді, що скінчилися наші поневіряння. Глузуючи з нас, нам дали один на всіх хліб, а води дозволили налити тільки до посвятного келеха[336]…
— Але як вам дали той дорогоцінний келех перських магів? — запитав здивований Кай.
— Убога мудрість людська! І марна людська обережність! Келех був схований у такій схованці, що тільки зрада могла його найти. Але Йосиф Ариматейський боявся лишити його в себе надалі. Знав, що Єгонатан заприсягся знищити келех, хоч би й за ціну свого життя. Тож коли я, маючи виїхати до Рима, прийшла до Йосифа попрощатись, Ариматейський просив мене взяти ту дорогоцінність до Рима. Щоб не залишилася вона в землі юдейській.
Але мене впіймали храмові слуги… Мій скарб викликав у них, як звичайно в юдеїв, забобонний жах. Бо чули таке всі в Юдеї, що келех принесли перські зорезнавці, великі чарівники, на загубу ізраїльську, бо ненавидять перси нарід ізраїльський, що визволився з перської неволі.
Священики й вирішили: щоб сплутати пророцтва магів, укупі з ближчими приятелями Раббі Галилейського потопити в морі той страшний келех… Мовляв, там ніхто й ніколи його не знайде!
Юдейська уява, сперта на матеріальному, бачила в келеху таємне й чарівне джерело, з якого Раббі, п’ючи з нього, ніби черпав свою силу; ніби й на останній вечері своїй потребував він того келеха в певності, що його силою визволиться від приготовлених йому передовими священиками страждань та смерті.
Тим-то вже давно розшукували й за всяку ціну хотіли знищити цей талісман східних магів.
Але даремно раділи, коли з глузливою лайкою відштовхнули від берега наш човен на гребені спінених хуртовиною хвиль.