"Мерседес" зітхав у тих вулицях важко, натужливо довго, місто розтягувалося в безнадійну нескінченність.
Світило сонце. Ось усе, що можна сказати про той день. Сонце присвічувало іржавошийому Юхимові, попелястий "мерседес", у якому втікав Шляхтич, досить швидко опинився в полі видимості червоного мотоцикла з рудим Юхимом, покрученість міських вулиць і позаміського шосе сприяла не попелястій машині, а червоному мотоциклові, і сонце присвічувало теж не Шляхтичеві, а Юхимові, який уже майже наздоганяв утікача, його рот був розкритий у нечутному крикові; Шляхтич бачив той рот у водієвому дзеркальці, він би мав догадатися й, не озираючись навіть, а тільки скориставшись з того дзеркальця через плече, як учив їх сльозливий містер Томазо, пальнути по іржавошийому, але чомусь не догадався, в його плани не входило обтяжувати свою втечу ще й перестрілкою або вбитими, хай навіть і такими покидьками, як той Юхим, але чого не зумів зробити Шляхтич, те зробив Юхим, якому широкий "мерседес" затикав усе шосе, не давав обігнати себе, випередити, зупинити (та чи й зупинився б і тоді), Юхим, чи то цілячись, чи й не цілячись, став палити в машину, машина була така широка, що годі було промахнутися, всі кулі мали б поцілити в кілька сотень гуркотливих механічних коней, які мчали поперед мотоцикла; мабуть, так воно й було насправді, мабуть, жодна куля Юхимова не пропала марно, але й шкоди ті кулі не завдали, жоден із механічних коней не отримав навіть подряпини, коні хропли, гарчали, вигикували залізними селезінками й знавісніло вглиблювалися в гори далі й далі. Але дві кулі, мовби вибираючи, мовби націлені злими очима, вдарили Шляхтичеві в ногу, вдарили одна за одною, вдарили мовби й нечутно, злегка, навіть жартуючи, та Шляхтич раптом відчув, що втрачає притомність. Тільки тоді він вистрелив через плече раз і вдруге, може, й у третє стрелив, але вже не чув, бо провалився у чорну пекучість і не бачив, як мотоцикліст чи то поцілений, чи то злякавшись пострілів із машини, вихнув рулем і вдарився разом зі своїм пасажиром об перший виріжок скелі, навколо якої саме закручувалося шосе. За секунду Шляхтич повернувся до свідомості, погоні вже не було, але тепер з'явився новий ворог — тепер були дві рани в його нозі, і про ці рани не повинні були знати чоловік і жінка, він мав приховати від них і свій біль, і напливи безсилля, і дедалі частіші й довші занурення в непам'ять, у несвідомість.
Світило сонце — ось усе, що можна сказати про той день.
...Він повернувся до рідного міста нескоро, вже після госпіталю, з важкою сучкуватою палицею в руці, невміло накульгуючи. Спершу побачили його на Глиняній гірці. Нічого не впізнавав там він, ніхто не впізнавав і його, хоч і присвічувало гаразд сонце, рідне, знайоме сонце, під яким він ріс, але ріс несправжнім. Оте сонце висвітило на його грудях Золоту Зірку Героя Радянського Союзу — свідчення справжності. З минулим було покінчено.
Шляхтич знайшов Тетяну й сина. В тому самому темному й вологому підвалі, бо ще не наспів час для прояснення всіх справ війни, через що й був той підвал і було двозначне становище маленького Льонька в школі, де хоч і не називано його, але завжди малося на увазі, що він — син зрадника, тому й неабиякі успіхи в навчанні ставилися хлопчикові скорше не в заслугу, а мовби за зле. Але сонце тепер світило яскраво й радісно. Шляхтич повернувся Героєм. Ще перешіптувалися подекуди: "Несправжній герой",— ще не вірили, але сонце світило й світило.
Шляхтичів переселили в "Діловий клуб", де мешкали такі відомі люди, як головний інженер заводу, начальник четвертого, тобто найбільшого на заводі цеху, заслужений майстер Череда, нагороджений за війну аж двома орденами Леніна. Виявилося, що й Тетяна має заслуги з війни, їй теж вручено було тепер орден за війну, який не міг бути вручений досі з міркувань важливості місії Шляхтича в далеких ворожих лігвах. На маленького Льоню така несподівана зміна в житті теж мала б якось вплинути, але вплинула вона лиш у тій мірі, що він з більшою жадібністю віддався навчанню, доходячи іноді мало не до несамовитості в цій справі.
Сам Шляхтич не став насолоджуватися своїм геройством, йому хотілося повернути собі справжність із самого початку, так, як її розуміли тут, у місті, всі його однолітки, йому кортіло піти до людей, щось із ними робити; в ньому збереглося так багато сили, ще більше було бажань, він довго вибирав, де б докласти своїх зусиль, щоб не бути безнадійно почесним, нарешті, йому запропонували, може, трохи й смішне, як для Героя, але він одразу згодився, просто вчепився в нагоду, його поставлено в збиту з сяких-таких дощок халабуду, де він мав продавати всілякий дріб'язок: сірники, мило, крупу, макарони. Його будочка стояла під Глиняною гіркою якраз із другого боку; зовсім близько був завод, на зміну люди проходили повз Шляхтича, додому йшли також повз нього, з ним віталися всі, в нього купували се й те; вгорі була рідна Глиняна гірка, тут були рідні люди, все минуле забулося, про минуле свідчила тільки його Золота Зірка. Але хіба того було не досить?
Він любив продавати в борг. Перед зарплатнею в людей завжди кінчаються гроші. Не вистачає кількох день. Шляхтич знав це досить добре. Так само кожен знав, що може взяти в дяді Васі в борг кілограм макаронів, взяти без запису, бо Шляхтич пам'ятатиме й так, а міг би й не пам'ятати, бо всі акуратно віддавали йому борг, і він недбало кидав п'ятірки, десятки й червоні довгі тридцятки в порожній ящик від макаронів, примовляючи жартівливо: "Що дав бог, усе в торбу". Будь-яке вивищення люди супроводжують завжди двозначними усмішками й опущеними поглядами — заздрощі, недовір'я, кпини. Шляхтичеві усміхалися щиро, відкрито, його приймали дружньо, він ставав своїм відразу, він ставав справжнім, минулого не було, з минулого взято лише ту частину, що значилася Золотою Зіркою Героя.
Та ось, коли Шляхтич вже був заспокоївся цілковито, минуле раптом нагадало про себе, воно ввійшло не питаючи, без попереджень, без стуку, воно ввірвалося, жорстоке й безглузде, вмить зогидивши чоловікові все вдоволення від добутої нарешті справжності.
Сонце того разу не світило. Була ніч. Холодна зимова ніч тієї найтяжчої, найголоднішої повоєнної зими. Шляхтич, збираючись замикати свою "точку", втомлено присів на ящик, дістав куриво; не курив цигарок, звик до самокруток, шарудів папером, через те, мабуть, і не почув рипіння снігу, а може, й не було рипіння, може, до нього підкралися непомітно й нечувано, певно, ждали десь давно, влучили хвилю, коли він уже збирався додому, коли вже відімкнув двері, а тепер сів тільки покурити й дати трохи спочити своїй пораненій нозі, він ще шарудів папірцем для самокрутки, коли двері враз відлетіли в темряві і з неї вскочило до ларка відразу двоє — один глевтякуватий, з обличчям, мов із сирого тіста, другий дрібноголовий, високий, жорстокий у своїй майже зміїній дрібноголовості з наставленим просто в груди Шляхтичеві пістолетом.
— Башні,— хрипло видихнуло Сире Тісто.
— Викладай грошву,— підтримав його Дрібноголовий, прискаленим оком вицілюючи Шляхтичеві то ніби в серце, то ніби межи очі. Такий стрілятиме без попереджень, без роздумувань, без вагань, Шляхтич досить добре знав публіку цього гатунку. Сире Тісто причинило за собою двері, але Шляхтич встиг помітити, що надворі залишився ще й третій. Діяли вони вміло, не належали до новаків. Він сидів, розправивши поранену ногу, сидів розслаблено, його палиця лежала на підлозі досить далеко, щоб узяти її, треба було нахилятися, за цей час Дрібноголовий встиг би вистрелити принаймні тричі; Шляхтич зрозумів, що програв. Але однаково мав щось робити, сподіватися на якесь чудо, на щасливий випадок, може, хтось іще йтиме з заводу, може...
— Гроші? — безтурботно перепитав він.— А нащо вам, хлопці, гроші?
Сире Тісто належало до практиків, воно тільки сопіло й мовчки ждало, зате Дрібноголовий зрадів нагоді виказати свої здібності в балачках, бо належав до різновиду інтелігентних грабіжників, на це, власне, й розраховував Шляхтич, кидаючи тому першу-ліпшу фразу, мов кістку псові.
— Та ти що, кєря? — захихикав Дрібноголовий.— Темниш чи недопоніманієм занедужав? Ти ж сам потрошив колись сейфики, аж гуло, а тепер питаєш, нащо башні! Без них же і барон Ротшільд не король! А я лічно за башні тигра в клітці роздеру!
— Ну, коли ти такий, то бери, он вони,— спокійно запалюючи цигарку, промовив Шляхтич і показав на ящик від макаронів, у якому накидано було різнокольорових папірців.
Сире Тісто засопіло невдоволено й підозріливо, а Дрібноголовий захихикав із неприхованим єхидством.
— Шички-прички,— кинув він ненароком, і на Шляхтича війнуло холодом минулого, війнуло Калмиком, про якого він геть забув.— Ти, кєря, не викаблучуйся: балерини з тебе вже не вийде — ножка на закльопках. Я ж закльопок не визнаю. Я роблю дірки в каструльці! Ясно? Гони башні! Та живо!
— Ех ви...— Шляхтич розізлено хитнувся до ящика, вихопив звідти пригорщу папірців, кинув їх просто в обличчя бандюгам. Сире Тісто відразу вхопило в обидві жмені. Дрібноголовий тільки кліпнув очима: тоді Шляхтич знову вихопив з ящика жмут грошей і знову підкинув їх угору. "Ах ви ж падлюки! Ах ви ж..." — бурмотів він, кидаючи й кидаючи межи очі п'ятірки, десятки і навіть тридцятки, і Сире Тісто пожадливо хапало гроші, нахилялося за ними аж до землі, ловило в повітрі; Дрібноголовий, дивлячись на таку несправедливість, спробував і собі зачерпнути бодай вільною рукою, але йому перепадало надто мало, просто жалюгідно мало, він боявся, що Сире Тісто нахапає тут не по заслугах, але змінювати вже нічого не міг — гроші все летіли й летіли з ящика, Сире Тісто хапало їх обома руками; тоді Дрібноголовий став помагати своїй вільній руці ще й тою рукою, котра тримала пістолет, спершу він тільки поводив нею ледь-ледь, тримаючи зброю наведеною на Шляхтича, згодом став орудувати сміливіше, ввійшов у азарт і навіть спробував використовувати пістолет як допоміжне знаряддя, перехоплюючи гроші в повітрі ще до того, як до них дотягнуться руки Сирого Тіста. Шляхтич, здавалося, не звертав на грабіжників ніякої уваги, у своїй розізленості він прагнув тільки одного: покінчити з ящиком, вичистити його, вичерпати до дна, викидати в обличчя нападникам усі гроші, плюнути, може, навздогін чи вилаятися ще крутіше, ніж лаявся.