Угледівши спальники, посуд, цей зошит та інші дрібниці побуту, без яких життя у світі рептилій значно ускладнилося б, я полегшено зітхнув. Бо, як по щирості, сумнів щодо повернення "машини" весь час точив мені свідомість. А надто, коли я довідався від Марії про наміри Мурченка. Я навіть потай уже став підбирати місце, де б ми могли збудувати оселю. Воно мало бути неподалік від води. Каміння, якого тут доволі, та глина над річкою — чудовий будівельний матеріал. До речі, на півдні України ще й тепер, трапляється, по селах кладуть будинки на глині, а не на цементі. Мені навіть забаглося приручити текодонта. На цю думку наштовхнула кладка з трьох яєць, які лежали в свіжовиритій ямі. Тільки тепер я збагнув, чому рептилія так ошаліла, коли Славко подався в цей бік, — він загрожував її кладці... Хоч як муляла думка про можливість бути навічно ув’язненим у тріасі, та я все ж очікував на лабораторію. А проте їй, як і тому, хто в ній прибуде, загрожувало небезпечне сусідство з гніздом. Навряд чи з пам’яті звіра, який міг з’явитися будь-коли, стерлася вчорашня подія. Треба було щось робити. Майнула думка побити яйця та засипати гніздо землею, але я скоро зрозумів, що на таке не годен. Отже, під здивованим поглядом Марії, яка стояла на скелі і зірко оглядала все довкруж, я переніс яйця, одне по одному, за чагарник і поклав їх у природну кам’яну лунку. Повірите, навіть ота зелена сфера, яку я ніс і яка торкалася мого живота, викликала почуття жаху. А ще не давала спокою думка, буцімто я ніс не яйце, а глек, в якому ув’язнено казкового джина і який колись з’явиться на світ, щоб знищити все живе. Часом хотілося гахнути кулею об землю, але зробити те не дозволяв якийсь складний комплекс відповідальності і страху. Ніби з тим яйцем була пов’язана і моя доля...
— Олексо! — погукала Марія, коли я почав маскувати камінням і листям заглиблення, де недавно лежали яйця. — Неси дрова. Сніданок будемо готувати.
"Сніданок... — подумав я, підбираючи потрощену колоду бенетиту. — Знову сагова каша. Чи настане такий день, коли я з’їм шмат м’яса з гірчицею?" Коли це запитання я повторив за сніданком, Марія відказала, дивлячись на мене ясними очима:
— Чому б і ні? Он які окороки ходять!
Я обернувся і мало не випустив з руки ложки. Неподалік замаскованого і порожнього вже гнізда никав велетень-ящір. Він явно шукав свою кладку. Отже, в пам’яті цій істоті не відмовиш, як і в інстинкті збереження потомства... Не за себе я злякався. Стрімкі скелі надійно нас оберігали. Підтверджувалися мої побоювання щодо небезпеки для тих, хто будь-якої миті міг вигулькнути на хрономашині і опинитися в полі зору лихої тварини.
— Коли він там з’явився? — запитав я, трохи опанувавши себе.
— Щойно ми сіли снідати, — відказала Марія. По миті додала: — Я не казала, бо не хотіла псувати тобі апетиту.
— Тобі б хлопцем уродитись, — зауважив я.
— Не доведи боже! — аж ніби образилась Марія. Проте в її широко відкритих очах була сама ніжність.
Тим часом звір присів, а потім нахилився над колишньою кладкою і став "руками" розгрібати листя, тоді обережно почав виймати з ями каміння. Не знайшовши того, чого шукав, він знову зіп’явся на задні, обіпершись на хвіст. Навіть крізь фантастичну потворність в постаті текодонта проглядалася скорбота. Від нас він був кроків за триста, а проте я відчував на собі його погляд. Чи, може, те тільки здалося, але насправді мене доймало сумління за вчинене з його кладкою. І все ж звір дивився в наш бік. Раптом він напружився. Хвіст, який досі лежав товстелезним ребристим удавом, виструнився. Вмить ящір став немов натягнутий лук. А тоді як кинеться до скель! Він неначе брав розгін. Марія пополотніла. Я вперше побачив на її обличчі вираз страху. Мабуть, і я змінився не на краще. Хоча я знав, що звірові сюди не дістатись. Та скоро ми полегшено зітхнули. Тварина бігла не до нас, а до рогу скелястого масиву, за яким починалася відкрита місцевість. Ми підійшли до краю урвища і стали свідками розправи. Текодонт, як ураган, налетів на зграю смугастих прозауроподів, що полювали на якусь живність біля скель, і згріб найменш моторного з них. Тіло прозауропода зсунулося до його ніг, а він заревів — протяжно і жалібно. Від того ревища родичі задушеного розбіглися, а я відчув докори сумління. Це ж через мене постраждав прозауропод.
Марія сказала:
— Мабуть, не випадково ящір вимістив свою злість на смугастому. Схоже, вони руйнують текодонтові гнізда. І звір про це знає.
— Схоже, — погодився я, шукаючи в її словах виправдання для себе.
Тим часом велетень полишив нерухому жертву і перевальцем подався до гаю, в якому поховалися смугасті. Мені відлягло від серця. Адже місце, де мала з’явитись лабораторія, знову було в безпеці.
— Хтось хотів м’яса, — мовила Марія. — Он, прошу, ціла гора.
Від недавнього страху на обличчі в неї не лишилося й сліду.
Учителю, на цей вчинок мене штовхнула не так охота до м’яса, як потреба розвідати можливий харчовий продукт на той випадок, коли нам доведеться довіку тут оселитися. Тварина виявилася вгодованою і нагадувала обпатраного страуса. Шию було пожовано, ніби вона побувала в зубчатій передачі. Попри подібність до рептилії, анатомія істоти все ж нагадувала і пташину. Це й надало мені рішучості відбатувати чималий шмат від стегна... Марія кривилася, спостерігаючи за моєю ношею, з якої сочилася сукровиця.
— Ти й справді збираєшся це їсти? — поцікавилась.
— Чому б і ні? Тільки спершу піддамо його вогню.
М’ясо, яке ми, нахромивши на патички, засмажили над жаром, нагадувало за смаком індиче; може, було тільки трохи твердішим. Марія, спостерігаючи, з яким апетитом я на нього накинувся, не втерпіла і собі покуштувала. Висновок її був категоричний:
— Треба запастися. Поки не пізно.
Судячи з пропозиції і її практичного тону, вона, як і я, не плекала великої надії на повернення лабораторії. Таке відкриття мене підбадьорило. Бо я найбільше боявся докорів. До речі, машина зникла в неї на очах, і я мав надію, що хоч це змусить її замислитись і повірити в те, що ми перебуваємо не в екзотичному куточку Землі людей, а в тріасі... Щойно я про це подумав, як Марія сказала:
— Хтозна, скільки кілометрів до найближчого населеного пункту? Мусимо заготувати на дорогу харч. — Останні слова вона промовила тихіше, а на обличчі з’явився вираз розгубленості, як у людини, котра в присутності безнадійно хворого виказала ненароком прихований від нього діагноз.
Я не образився, а тільки з прикрістю подумав про інертність людського мислення, яке часто зводиться до простої формули: "Все, в чому переконана більшість людей, — істина, решта — від лукавого". А вона ж, та істина, часто базується на поверхових, сумнівних, а часом і помилкових уявленнях. Втім, це не заважає декому відстоювати її до кінця життя. Я також подумав, що краще сповідувати хибну істину, аніж не мати ніякої. Бо істина — це мораль.
— Ми звідси нікуди не підемо, — мовив я.
— Не підемо, то й не підемо, — відказала Марія, уникаючи дивитись на мене.
Погода хоч і була безвітряна, проте крони дерев у гаю місцями здригались, ніби на них налітали вихори. Там чинилася жорстока розправа. Навсебіч розбігалися дрібні, з кота завбільшки, рептилії, що мешкали на деревах і яких ми бачили в сельві над річкою. Я почав спускатися вниз, тарабанячи каструлею об нагріте від сонця бескеття. Марія залишалася стояти на чатах... Як виявилося, ми були не єдині, кого цікавила туша загиблого прозауропода. До неї сповзалися істоти, схожі на варана, алігатора, ящірок з дзьобами і трьома очима. Третє око було в них на тімені, і вони бачили ним не гірше, як двома іншими. До речі, на спині в цієї дивної тварини стовбурчаться, наче в окуня, гострі голки. Моя поява не справила на них враження. Вони тіснилися біля живота і голови загиблого прозауропода. Я став відганяти їх камінням, але вони не розуміли, хто і навіщо робить їм боляче, бо тіла їхні хоч і звивались від ударів, а проте заняття свого вони не припиняли. Тоді я наблизився і, повідкидавши ломакою всю зграю, заходився біля не займаного ще ними крупа. Тим часом тварини сповзалися до голови і хвоста туші, де я не міг дістати палицею. Їх ставало дедалі більше. Коли я вдруге прийшов по м’ясо, то за отим кишлом уже не стало видно туші прозауропода. На сонці поблискували закривавлені дзьоби і зуби, чувся шурхіт лускатих і броньованих тіл, зловісно світили тім’яні очі дзьобоголових... За час, поки я повернувся до курної ватри на скелях, над якою коптилася наша здобич, від туші великої тварини лишився тільки білий костяк. Учасники учти розповзалися хто куди. Їм на зміну налетіла хмара комах. Скелет переливався тепер всіма барвами веселки, ніби його присипали опалесцируючим пилом... Коли ж ми згодом спустилися зі скель, то побачили відполірований кістяк, який, здавалося, лежав там уже вічність. Марія довго походжала біля нього, тоді сказала:
— Ця знахідка збагатила б будь-який природничий музей. Маємо різновид типового архозавра: вузький череп, текодонтовий тип зубів, видовжені задні ноги.
Я подумки погодився, бо в жодному з палеонтологічних музеїв, де мені довелося бувати, нічого подібного не бачив.
— Ти казала, що зуби в нього текодонтового типу... Він що, рідня отому велетню, який укоротив йому віку, — текодонтові?
— Певною мірою... — На мить вона затнулась, а тоді, кинувши на мене бентежний погляд, додала: — Обоє вони водилися в тріасі і, як свідчить наука, були пращурами динозаврів. А текодонтовий тип — це зуби, розташовані по краях щелеп, як у крокодила або ссавця, на відміну від примітивніших палеозойських рептилій, зуби в яких вкривали все піднебіння.
"Водилися..." — подумав я прикро і відчув себе самітним-самітним, як тоді, в пермі, коли в мене перед очима "розтанула" хрономашина.
Марія, помітивши мою пригніченість, почала благати:
— Ну, не можу, не можу я уявити собі отієї часової течії, Олексо!
— А що таке простір, ти, звісно, уявляєш?
— Авжеж.
— Що ж це таке?
— Ну, все, в чому і ми, і звірі, і комахи перебуваємо.
— Гори теж?
— І гори, і дерева...
— Земна куля теж?
— І Земля, і Сонце, і планети...
— І все це знаходиться в просторі?
— Авжеж.
— А що таке простір для нас з тобою зараз?
— Ну, це ділянка між отими скелями і лісом та верховинами двох пагорбів.