– А можна я до вас одного… е-е-е… парубка приведу? Для перевірки, так би мовити, щирості почуттів!
– Приводь! – великодушно дозволив правдознай.
І щаслива Христя залишила "актора" наодинці з мистецтвом перевтілення.
Кілька наступних днів Лука вперто опановував нове ремесло, природно – в нього нічого не виходило – грим то плив, то накладався лячними смугами, то рябів строкатими плямами. "Гример" дратувався, хотів розбити неласкаве дзеркало й спалити к чортячій матері зненавиджене причандалля, в такі миті відводив погляд і милувався небеснооким личком дев'ятирічного Борислава на заскленому портреті, коли й це не вгамовувало – йшов до бджіл і заспокоювався там. Нарешті в нього почало більш-менш вимальовуватися, з дзеркала на пасічника дивився повсталий із фамільного склепу граф Дракула, Лука розумів, що божого дня витикатися в такому образі з обійстя ризиковано, але де ви бачили, щоб вампіри розгулювали ясної днини!
Гамуючи нерви між вуликів, Лука спілкувався не лише з бджілками, а й з переконаним рожищівським холостяком Пашкою – невпинно надзвонював друзяці й вимагав, аби той вийшов бодай на який слід Оксани. Звісно, простіше було б зателефонувати до зрадливиці, але після болючого розриву Лука видалив її номер, а цифри давно забув.
У друзяки вийти на слід Оксани теж не виходило. В дві тисячі чотирнадцятому, тобто одразу після їх заочного розлучення, вже офіційно колишня дружина Луки продала квартиру й разом із мамою та Бориславом виїхала в невідомому напрямку. Можливо вона злякалася, що покалічений герой Майдану повернеться зализувати рани в рідну дев'ятиповерхівку, — припустив Лука. Після їх одруження Андрій Андрійович і Ганна Олексіївна залишили дітям житлоплощу й перебралися в недалеку Михайлівку – ще молодими вони доглянули там самотню стареньку вчительку, за що й отримали права на її хатинку. В Михайлівці Андрій Андрійович невдовзі й помер від крововиливу в мозок.
Користуючись давніми зв'язками Пашка взяв у щільну розробку кількох колишніх колег колишнього головбуха в колишньому Заготзерні. Зусилля спецагента не пішли в пісок, у тому сенсі, що невтомний ловелас відновив гарячі стосунки з однією з давно забутих пасій, але справі це не зарадило – пасія категорично заявила, що про місце перебування Оксани на фірмі не знає ніхто. Подібне ж фіаско чекало на Пашку й у дев'ятиповерхівці. Прикрившись легендою, що він розшукує Оксану за дорученням її далеких родичів, друзяка опитав принаймні по одному мешканцю кожної з квартир під'їзду, але марно.
Після цих прикрих провалів спецагент намірився вже, було, опустити руки та Лука, якому щойно вперше пощастило нанести більш-менш природний шар гриму, розслабитися друзяці не дозволив:
– Копай! Копай! Знайди її мені хоч за краєм світу!
– Довбонуті жонатики! – буркнув у відповідь Пашка. – То ховаються одне від одного, то кидаються розшукувати!
– А це ж ти підбив мене на розлучення! – закинув друзяці Лука.
– Ти мене ще в своїх життєвих негараздах звинувать! Я тебе не підбив – я тобі очі відкрив!
– А тепер я хочу спробувати відкрити їх без дружньої допомоги — самостійно!
– Ну-ну… Слухай, я тут подумав… Ти ж розшукуєш Оксану, щоб спитати, зраджувала вона тоді чи ні?
– Десь так! – неохоче зізнався Лука.
– Можна було б зайти з іншого боку й притиснути, так би мовити, "винуватця", себто Лосося: було чи не було?
– Де ми, а де Лосось! – зітхнув Лука.
– Ото ж! Наш глибоководний давно покинув своє колосисте дітище, а в столичних коридорах влади ти до нього й на гарматний постріл не підступишся, надто з таким питанням! Та й мешкає слуга народу, либонь, за чотириметровим парканом у Конча-Заспі!
– Залишимо цю лінію на крайній випадок! – цього разу Лука зітхнув значно безнадійніше.
– Гаразд, не туманій – ми ще не вдавалися до новітніх технологій!
Засівши за Інтернет, друзяка спробував знайти сліди Оксани в соцмережах, але жодного сліду ані за прізвищем Гуленко, ані Калиниченко не накопав. Тобто Оксан з такими прізвищами виявилось чимало, але побіжний аналіз показував що всі вони "не ті". Далі настала черга спеціалізованих сайтів з розшуку людей, які Пашку втім швидко розчарували, бо пропонували по суті вже відомі йому шляхи: соцмережі, е-мейли, телефонні номери. Розшукати колишню дружину за світлиною теж було неможливо, оскільки Лука не мав такої жодної. Єдиною користю від сайтів розшуку була підказка, що іноді на слід зниклого виходять через його "альма матер". Уточнивши в Луки де й коли навчалася Оксана, Пашка заходився шукати групи випускників КНТЕУ[74] відповідних років. Такі знайшлися й додавшись до них розшуковець пустився в інтенсивну переписку з дипломованими торговельниками й економістами, з'ясовуючи, чи не знайома їм Оксана, в дівоцтві Калиниченко, й чи не знають вони часом де та перебуває зараз.
Переписка вимагала певного часу, а оскільки Лука добився таки прийнятного, тобто не зовсім потойбічного, відтінку гриму, він вирішив використати цей час для відпрацювання ще одного ймовірного сліду. Уявивши себе на іспитах у гримерській школі, правдознай ретельно попрацював над фізіономією, потім застебнув на всі ґудзики сорочку, надів рукавички, штовхнув з узгірка Жигулика й покотив на Михайлівку. Час розраховував так, щоб до села приїхати коли почне сутеніти.
Покладався на простодушність мешканців сільця та на нелукавість Ганни Олексіївни – якщо в Рожищеві Оксана спорудила довкола свого переїзду стіну потаємності, то в Михайлівці велемовна вчителька української мови могла й вибовкати цю таємницю з таємниць у ході щиросердної бесіди з котроюсь із сусідок. До речі, – міркував Лука, – сам факт дивовижної надсекретності переїзду зайве доводить, що його колишня дружина відчувала провину, а можливо й сором за невірність, тому й утікала з містечка тайкома, він ладен був побитися об заклад, що й речі з квартири виносили глупої ночі!
У хатинці, до якої молоде подружжя з малим Бориславчиком приїздило влітку як на дачу, давно мешкали інші люди, на відчайдушний гавкіт рудявого цуцика з дверей вийшла підстаркувата огрядна жінка.
– Добрий вечір! – якомога щиріше звернувся до неї Лука. – Я розшукую колишню хазяйку цієї хати – Ганну Олексіївну!
– Вона виїхала! – стенула плечима жінка. – Цить, Рудику!
– А ви часом не знаєте куди? Ганна Олексіївна вам нічого не казала?
– Нічого. Та ми й не розмовляли особливо – купчу оформили й розійшлись!
Гаразд! – подумав Лука. – Малознайомій людині може й не казала, а от сусідкам…
Втім із сусідками теж нічого не вийшло. Або з мене невдатний пінкертон, — подумав розчарований Лука, – або Ганна Олексіївна виявилась не такою вже й велемовною.
Єдиною втіхою від поїздки був успішно складений початківцем-гримером іспит. До осель Лука не заходив, а в сутінках біля хати жодна з його співрозмовниць вад у накладеному правдорізом гримі не виявила, себто не виявила самої його наявності.
– Еге, – хитала головою давня сусідка вчительської родини баба Варка. – Ганя казала, що Оксана хоче переїхати, але куди – не признається, буцімто, й матері. Нарікала Ганя на зятя, на тебе, себто, Луко Івановичу – обидив ти буцімто Оксану дуже, через те й хоче вона податися світ за очі, щоб на новому місці вити нове гніздо! Еге – вік жіночий короткий…
– Гаразд, гаразд, ще мені ваші повчання слухати… Ну а Бориславчик що ж, ви часто його бачили?
– Еге, хлопчик, він біля мами все – жалів маму! Було, щойно та скаже: принеси-но, голубе, курчатам водички – воно вже біжить! Гарний хлопчик…
– Я хочу його знайти, бабо Варко! Знали б ви, як я хочу його знайти!
– Еге, а хіба я не любила Бориславчика! – сусідка піднесла до очей крайку хустки. – Хіба молочка не приносила – ще ж тоді корівку держала! Еге, діда вже не було, мої далеко, то я все до Бориславчика – немов онучок був мені! В стодолу було прокрадеться та з бантини в сіно – плиг! Оксана сварила, а я що – хай бавиться! Було сіно, а це порожня стодола… Ти б, голубе, провідував бабу Варку, бо мої далеко!
"Сволота! Сволота! Сволота! Ніколи тобі цього не прощу!" – спалахнуло Луці в голові, він аж хитнувся…
За два дні Пашка повідомив, що повідомляти йому, власне, нічого – однокурсники Оксани Калиниченко, що відгукнулися на прохання розшуковця, "доводили" її лише до Рожищева та до занепалого колишнього Заготзерна, яке крутий скоробагатько Костянтин Лососів перетворив на успішну агрофірму КоЛос. Більшість із них були переконані, що Оксана успішно служить на згаданій фірмі й досі.
– Але не думай, що я сплів ласти, тобто… склав руки! – бадьорився в слухавці друзяка. – Раптом я згадав, що ми зовсім випустили з уваги Борислава! Ми забули, що він давно вже не десятирічний хлопчик, що напевно має свою сторінку в Контакті, в Твіттері, у Фейсбуку та ще бозна-де – ти ж знаєш, як любить ці забавки сучасна молодь! До того ж у Рожищеві залишились його однокласники!
– І? – підстьобнув друзяку Лука.
– І нічого… — зітхнув Пашка. – Ні в Контакті, ні в Твіттері, ні у Фейсбуку… Тобто, я переконаний що він там присутній, але, скоріше за все – під якимось загонистим ніком! Залишаються однокласники – може хлопчик бовкнув щось комусь перед від'їздом.
– А може й не бовкнув, — сказав Лука.
– А може й не бовкнув… — погодився переконаний рожищівський холостяк.
– Гаразд, тримай мене в курсі...
Чортяка! – дратувався Лука. – Не сьогодні-завтра привезуть Трукіллер, мене знебарвлять і що я тоді кому доведу? Та звідки в мене ця дурнувата певність, що я доведу щось Бориславу навіть не знебарвлений? Оксана, природно, скаже, що не зраджувала, я скажу, що вона бреше, а Борислав? Кому він повірить: мені, що виринув бозна-звідки аж через чотирнадцять років після розлучення, чи матері, з якою прожив усі ці чотирнадцять років? І яка різниця – буду я при цьому синій чи рожевий наче справненьке поросятко? Може не варто морочити голову ні собі ні Пашці?
Ні – варто! Навіть якщо залишається бодай один шанс з десяти, один зі ста, що Борислав мені повірить – шанс варто використати! "Ми забули, що він давно вже не хлопчик!" – сказав Пашка. І мав рацію – з хлопчика син виріс у дорослого юнака, а який юнак не захоче зустрітися з батьком, не захоче почути його історію не з маминих вуст, а напряму, не захоче поговорити по-чоловічому? Я нічого про нього не знаю, а тим часом, поки я тут вимудровую, Борислав можливо марить зустріччю, може хлопець карається тими давніми вбивчими словами, які доїдають мою душу, може він давно хоче забрати їх назад? Справді, не так важливо буду я при нашій здибанці волошковий чи білий, але моя синявість, моя здатність відрізнити брехню від правди виявиться неабияким козирем, можливо саме вона стане тією мізерною краплиною, що переважить терези синової прихильності в мій бік!
Уночі в Луки розболілася голова – вірна ознака, що назавтра слід сподіватися дощу.