Бо Славко мав намір сказати: "А я маю ще більшу гризоту" — та й тоді признатися до всього. Але така замітка була би тепер не до шмиги. Треба було цілий план змінити. Таку зміну придумав Славко наборзі. Але почував, що це вже не те: хто знає, чи тепер уже так легко договориться до самої речі. Таке вагання відібрало йому сміливість; добру хвилю мовчав, заки зважився промовити:
— Що би ви, товаришу, порадили мені робити, — обізвався вкінці, — якби я, наприклад, не мав іспитів?
Потурайчин якось дивно всміхнувся:
— Чи я знаю? Якби ви дійсно не мали, то, може би, й прийшла яка рада до голови. Але думаю, що так не є!
На таку відповідь не був Славко приготований. Коли би Потурайчин не був виповів свого переконання, що "так не є", то Славко признався би був до всього. Цим же своїм переконанням заставив Потурайчин Славка брехати. Йому здавалося, що мусить брехати. Не знав для чого, але почував, що мусить. Немов Потурайчин умовляв у нього цю брехню, а він мусив її потверджувати. Заперечити її соромився й не мав відваги.
— Та, певне, що так не є, — сказав Славко й засумувався тим своїм глибоким і безмежним сумом. Але Потурайчин був його послідньою надією. Не міг її покидатися ніяким світом. Думав, що як прогавить цю нагоду до розмови, то вже пропащий навіки. Тим-то силував свій мозок придумати якусь фразу, щоби розмова зійшла знов на те ж саме. Мозок працював сильно, але прикладні думки не приходили.
"Може би, за Варвару?" — блиснуло Славкові в голові. Отже ні, це неможливо! Напружений мозок нагадав тепер Славкові те, що він досі не завважив. Дивувався, яким способом не прийшло йому це борше на гадку. Адже Потурайчин казав йому ще тоді, як Славко його перший раз проводжав, що він думає про Варвару. Правда, тоді за Варвару саму не було бесіди, але говорилося взагалі за такі жінки, як Варвара. Потурайчин лиш для того намовляв уписувати жінок до читальні, бо не хотів, аби вони були Варварами.
"Як же я можу зачинати розмову про Варвару?" — сказав у собі Славко й силував свій мозок придумати що інше. Пора була крайня, зволікати далі не було куди. Славко зловив за лапи першу-ліпшу думку, яка лиш порушилась у його голові. Потім показалося, що та думка не була найдурніша.
— А ви як відсидите в арешті, — сказав Славко якось несміливо, поволеньки, буцім кудись закрадаючись, — то вас уже до уряду не приймуть.
Послідні слова виговорив хутко, трохи з переляком, буцім закравшися, кинув почерез частокіл камінь у город, нехай, мовляв, б'є в голову, кого хоче, бо я й так не бачу. Але цей камінь не нагнав страху Потурайчинові. Він тільки здвиг плечима:
— Байдуже! Нехай не приймають!
— А що ж будете робити? — запитав Славко знов несміливо, буцім закрадаючись.
— Якось собі вже дам раду. Чи то доконче жити зі студій? Можна піти й на робітника.
Потурайчин відповідав якось нерадо. Пізнати було, що про такі справи не любить балакати. Зараз-таки повернув розмову куди-інде:
— А як припадкове питатиме вас хто за адвоката, то справте його до Фалькенбаума. Він тільки те й робить, що як мене стріне, то зараз питається, чи я згадував кому про нього по селах. Ви ж, мабуть, його товариш із гімназії.
Ідучи назад додому, почувався Славко в такім настрої, як тоді, коли вертав останній раз від Краньцовської. Не йшов, але тікав; зігнув кілько мога шию вдолину, подався наперед і ступав хутко широкими кроками, неначе вибитий порядно! Соромився навіть нагадувати собі, про що мав намір питати Потурайчина, а про що на ділі питав. А думки його кружляли кругом голови, неначе мухи, і водно бриніли йому над вухами: "Невільник! Невільник! Невільник!" Він обгонився від них обома руками. Здавалось йому, що він буцім десь ішов до якогось вулея, щоби набрати багато-багато солодкого меду, а то намість того вискочив цілий рій бджіл. Вони покусали його, відігнали, а тепер іще летять за ним, щоби його доконати.
Тікав так хутко, аж задихався. Це спонукало його звільнити трохи ходи. Тепер уже спам'ятався й міг ясно роздумувати над тим, що діялось. Отже не важився. Оглянувся лиш, чи Потурайчин уже далеко; боявся, щоби він не підслухав його думок. Але Потурайчина вже й не видко. Славко відітхнув, зачав тепер роздумувати без ніякого страху. Отже все якась мара заважала йому. Буцім думає зовсім ясно й розумно, а то безперестанку бринить йому над вухами: "Невільник! Невільник!" Це слово так довго дзвеніло йому в вухах, доки він сам не вхопився за нього.
"Таки правда, що невільник. Якби хто закинув на мене мотуз і повів до Варвари, то я би вже там зайшов. Якби був хто стояв мені над головою з буком, то я би був і вчився. Бо невільника самого пустити, то він буде лиш їсти, спати й журитися. А як його підігнати, то все зробить. Неважук говорив, що мужики невільники, а тим часом вони супроти мене то ще вільні козаки. Якби він знав, що я за один, то не називав би мужиків невільниками".
Отакою розвагою відігнав Славко той докучний, безнастанний бренькіт із своїх вух. Тепер уже міг думати спокійно над радою Потурайчина. Але переконався, що Потурайчин радив собі, а не йому.
"Та й чому я не признався йому? Що це, амбіція? У тебе, невільнику, є амбіція?!"
Усміхнувся з погордою сам до себе. І злість, і жаль підступили йому до серця.
"Потурайчинові не штука. Перше, в нього сухоти. Що йому хто зробить? Коби я так мав сухоти!"
Фантазував, який би він був щасливий із сухотами. Чи до шпиталю, чи де на свіжий воздух, досить того, що ніхто би й не згадав про якісь там іспити. Цілі ліки: багато їсти й довго спочивати. Оце раз! Нехай згуртуються всі венеричні зарази, отже не докажуть того, що одні сухоти!
"Друге: Потурайчинові не штука говорити, що можна жити з фізичної роботи, бо він сам син залізничного робітника. А мені? Ані гадки! Який би дома вереск зчинився, якби я лиш словом зганув за робітника? Ще змалечку мене мучили".
Славко нагадав собі, як був іще маленьким, кілько біди мусив натерпітися в прирівнянню до мужицьких дітей. Вони вже досвіта розщибалися по вулицях, йому ж казали вмиватися, чесатися, черевики вбувати. Ай! Іще й тепер нагадує собі, як він гірко плакав при тих операціях. Ледве вказався на вулицю, а вже батько ганяв по надвірку та викрикував: "Славочку, де ти?!" А потім брав його за руку й усе довбав, і довбав, і довбав, що чемні діти повинні держатися хати. Ех, ненавидів він за це батька й тепер його ненавидить. За ті золоті ковніри.
"Чекай, будеш їх видіти!" — кривився Славко в думці батькові.
Або: "Я не маю відки дати тобі на вдержання!" — сердився далі на батька. — Го-го! Найшлося б, коли лиш було треба! Хоче мене задурити так, як дитину, а я вже..."
Тут нагадав собі слова Сенька Грицишиного, що в тридцять літ уже чоловік старий. Ця пригадка шпигнула в серце Славка, як голкою. З усіх думок зробилась якась одна метушня і перелякала його. Пішов борзо, неначе щось наздогонював. Спішився, щоби ще перед укінченням тридцятого року щось застати, але що?.. Метушня думок заважала йому те "щось" побачити.
Ага, забобон! Його хотів Славко зловити ще загоді. Нехай помагає, бо вже крайня пора. Коли тепер забобон не поможе, то потім усяка поміч не придасться ні на що.
Але Славка все зрадило: зрадила Краньцовська, зрадила надія на Потурайчина та й зрадив забобон. Очевидячки зрадив, бо не дав йому нічого. Кілько муки, кілько гризоти переніс Славко, й за це все не дав йому забобон навіть промінчика надії. А він так вірив у нього. У ніщо, але до слова, в ніщо так Славко не вірив, як у той свій забобон. Тепер переконався, що й він бреше. Якби його Славко мав під руками, покусав би, подрав би на дрібні шматочки.
"Зраднику! Підлий зраднику! — не думав, але вже шептав Славко сам до себе крізь затиснені зуби та грозив кулаком. — Кілько я натерпівся, кілько я намучився й за те нічого? Найменшої потіхи? Ніякої надії? Ех ти, підлий зраднику!"
Хулив! Розумів, що хулить, але навмисне хулив, бо мав свідому волю хулити. Любувався в хулі! Хулитиме завсіди. Ніщо його не відведе від тої хули. Хоч би знав, що той забобон трісне його громом, отже-таки не переставав би хулити.
Опріч хули, постановив Славко провокувати свій забобон, робити йому все наперекір.
"Ти кажеш, що після радості мусить наступити смуток, а я тобі покажу, що брешеш. Я тішитимуся рано, тішитимуся з полудня, тішитимуся ввечір, а ти мені даси більший смуток — оце!"
Славко ткнув дулю перед себе, буцім під ніс забобонові.
"Як ти можеш дати мені більший смуток, коли вже нема більшого? Пробуй, я тішуся, я вже тішуся! Дивися, я сміюся. Ги-ги-ги!"
Розтяг рот і вишкірив усі зуби. До знаку, як кінь до місяця.
IX
Зі зрадою забобона обгорнула Славка зневіра. Вже нічого не надіявся, тільки сердився на всіх і на себе. Навіть мати йому опротивіла. Не обзивався ні до кого, ховався перед людьми й сердився. Навіть на свою ямку сердився. З такою злістю її порпав, аж патик поломив.
Нині з полудня постановив заподіяти собі смерть. Очевидно, лиш на той випадок, якби хто приніс йому револьвер і сказав: раз, два, три, стріляйся! Або якби хто перейшов його в лісі, заклав йому петлю на шию та й сказав: вішайся! Перед тим, розуміється, мусив би його підсадити на гілляку. Думку про душогубство піддала йому подія з Гриньком-калікою.
Учора ввечір прибігла з опеньківського лісу вдова Дмитриха. Та сама, що так гарно помогла Потурайчинові засмакувати арешту. Збирала в лісі гілля сухе на паливо. Прибігла з лісу просто до Павла Гаєвого та й трохи не вмліла з переляку на порозі.
— Ей, вуєчку, впадайте на бога! — кричала, ледве переводячи дух. — Гринько повісився!
— Душогуб, — обізвався спокійно Гаєвий. — Я не раз казав, що його таке чекає. Та мара би його брала, але такого сорому наробив цілій фамілії. Публіка, та й годі... А ви де його знайшли?
— Таже чуєте, в опеньківськім лісі. Господи, якого я страху наїлася! Гадала, що тут мені буде амінь!
Дмитриха сіла й віддихалася. Потім розповіла, що як щибала з одної сосни сухе гілля, то побачила майже під самим верхом Гринька, що висів на мотузі.
— Та й нечистий так його високо висадив! — сказав Гаєвий та й плюнув. — Тьху, нуждо! Гадав, що нижче не повіситься, чи яка біда? Цікавий я лиш знати, хто його буде зсаджувати, бо я, бігме, не полізу.