Солодкий дим маленькими різнокольоровими гадючками заповз в очі, ніздрі, вуха і, зрештою, розпалив у голові таке ж різнобарвне вогнище, за плечима наче крила виростали, груди розпирала радість. Щось подібне я відчував, коли Іскандеров пригостив мене гашишем. Дід підняв і опустив руку, ніби давав відмашку спортсменам на старті. Нас закрутило димом і величезною темною трубою винесло на поверхню...
Ветеран знову зазирнув мені в очі.
— Не віриш? І правильно робиш, бо з точки зору нормальної людини це повна маячня: наше воскресіння, коні, плащі, мечі... Я й сам досі не вірю, але як мовиться, за що купив, за те й продаю. — Мабуть, пора і тобі мого зілля скуштувати.
Він долив у мою чарку кілька крапель своєї зміє— вухи.
— Тільки міцно тримайся за землю, бо може відбутися катапультація, хоча можливі й інші ефекти, оскільки я цей препарат до кінця не дослідив. Готовий? Давай! — скомандував ветеран.
Я вихилив чарку. Було враження, ніби хтось влупив мене в потилицю обухом сокири, після чого я зробив два кола над горою і благополучно приземлився біля ветерана. Голова була на диво ясною, свідомість розширилися до меж космосу. Мені здавалося, що бачу плин часу. Герої, про яких розповідав дід стали близькими, а їхні дії реальними і при— родніми. Як я міг не розуміти простих і очевидних речей?
— І хоча нас відразу ж оглушило ревищем вибухів, свистом куль, я не впевнений, що в ту мить, ми остаточно воскресли, прокинулися чи опритомніли, — продовжував дід. —Бо дива тривали й далі. Дивимося: стоїмо на вершині гори прямісінько посеред німецьких позицій. Уявляєте: на тлі світанкового неба — чотири вершники? Хіба не фантастика? Були піхотинцями, а стали кавалеристами. Хоча якби побачили наші, то не здивувалися б, бо ми на війні й не такі фортелі викидали, одного разу навіть на німецькій танкетці з розвідки повернулися. Проте Іван Северин, мабуть, цього разу похвалив би, мовляв, молодці, захопили трофейний транспорт.
Від того моменту, коли ми взяли першу і другу лінії оборони німців, мабуть, минуло не більше двох годин. Уже займався світанок. Десантники Івана Северина, які закріпилися на нашому плацдармі, під шквальним вогнем кулеметів та гармат не могли підняти голів. Копита мого Доріса упиралися в бруствер траншеї, у якій до приклада ручного кулемета припала білобриса бестія, засіваючи Дніпро та його правий берег свинцевим збіжжям. Цей завзятий сівач аж упрів од своєї кривавої роботи, а тому навіть скинув кітеля і каску. "Та заглохни ж ти, негіднику!", — різко опустив я на його голову свого сікача і, покотилися схилом його арійські кучері. Не встиг я й оком змигнути, як Айра загриз другого "номера" кулеметної обслуги та уп'явся зубами в горлянку найближчого стрільця, а Лан вчепився кігтями в обличчя офіцера. Хлопці й собі по разу змахнули мечами, потім вдруге, втретє. Наш ескадрон розділився: ми з Гришею поскакали ліворуч, Сергій та Костя — праворуч уздовж довжелезної оборонної траншеї, що оперізувала верхівку гори і нагадувала дракона, який сичав, дихав вогнем і нервово бив хвостом. Мабуть, чорні вершники в ранковому тумані здавалися німцям прибульцями з потойбіччя, бо ті, які не вмирали від наших мечів, непритомніли від жаху. Ніби не ми пролетіли над вершиною гори, а кара Божа, гнів народний. За якусь мить наша команда порубала ту гадину на шматки, змусивши мовчати. Северин унизу недовго розмірковував, що й до чого — підняв людей в атаку. Їм знадобилося хвилин п'ятнадцять-двадцять, аби видертися нагору. А тим часом хтось мав тримати гору в покорі, тихою і сумирною вівцею. Ми з Гришею зайняли окопчик на лівому фланзі німецької оборони, Сергій і Костя — на правому. Розвернули кулемети у протилежний від Дніпра бік.
Хтозна, може, саме від того моменту, коли на краю нашого окопу піднялися перші фонтанчики від куль, ми нарешті повернулися в реальність? Бо не відомо, куди поділися наші коні, вовк, сокіл, мечі, луки та обладунки. Зрештою, не до них було, закручувалася така шалена веремія... Нам не вистачило якоїсь хвилини, щоби підтягнулося військо Северина. Скінчилися патрони, мене поранили в плече, Гриша раз по раз штовхає мене ліктем, аби я не знепритомнів. Стиснули в руках німецькі багнети, приготувалися до рукопашної. Але до цього не дійшло. Прилетіла граната. Гриша миттю її викинув, впала друга — її теж. А потім вони посипалися, наче стиглі груші у Спасівку. Гриша накрив мене своїм тілом... Розплющую очі, бачу над собою обличчя Ісканде— рова, Жука і Гарфункіна. "Жівой, жівой!" — радісно лементували. "А Гриша і... х-хлопці..."? — ледве вичавлюю із себе. Бійці потупили очі. Ясно, немає більше моїх братчиків.
На війні поранення, яких я зазнав, вважаються щастям. Побило, потрощило, та загалом цілий.
Спустили мене з гори, переправили на лівий берег, а там уже виходжувала Гришина Наталка, бо моя Оленка загинула під бомбами другого ж дня після початку форсування. Із нашого спільного безмежного горя народилося нескінченне кохання. Все відбулося за законами війни і життя. Щоправда, вона потім усе життя ночами називала мене Гришею, а я її Оленкою. Але не ображалися одне на одного, розуміли, що залишаємося вчотирьох, як і раніше. Я через місяць повернувся на фронт, а Наталку демобілізували — носила дитину. Чию? Нашу. Під Житомиром сталася зі мною ще одна знаменна пригода. Однієї ночі під час розвідувального рейду розгромили німецький обоз, який утікав на захід. Німців у полон не брали, а цивільних пожаліли. Стали роздивлятися, хто ж це такі. Вишикували чоловіків і жінок окремо. Свічу ліхтариком в обличчя. Мати рідна! А чия ж це жирна неголена пика? Та це ж Оникій Корост, який убив мого та Гришиного батьків! Він теж мене упізнав. Позеленів, упав навколішки, став цілувати руки. "Помилуй заради Христа!" Мої хлопці все зрозуміли без слів. Відступили на кілька кроків і покосили поліцаїв із автоматів. Жінок і дітей відпустили, хоча, мабуть, і їх треба було покласти рядочком, щоб і коріння цього гадючого плем'я не залишалося на святій українській землі...
...Оте "гамлетівське" запитання: "Було чи не було?" — мучить мене все життя. Щороку приїздив на Дніпро з боку Гусинців, човном Микити Терена переправлявся на правий берег, і знову й знову підкорював ту гору. Надовго зупинявся в тому місці, де ми нібито увійшли в неї, мацав кожен кущик, зазирав у кожну нірку, все шукав оту таємничу печеру. Навіть завів вівчарку, схожу на отого Айру із марення, гадав, може, хоч вона вловить якийсь живий дух. Скажу тобі, це було майже стовідсоткове перенесення у той час, бо у 1950-1960-х прибережний рельєф ще практично не змінився, хіба що окопи та вирви позаростали бур'янами і лозами, на деревах і кущах — кулеметні стрічки, з піску стирчали хвости нерозірваних мін і...людські кістки. Після кожного такого мого рейду братська могила на в Монастирку поповнювалася, — я просив свого друга капітана Білодіда курсантів на підмогу, аби викопували ті останки і переносили до місця вічного спочинку. Одного року залучив до своїх пошуків спелеологів, яких попросив з допомогою їхніх приладів виявити пустоти в Горі. Знайшли малі й більшу, навіть намалювали схему, вийшло щось на зразок Сонця, від якого відходять промені. "Будемо копати?" — питають. Я довго думав, а тоді відповів: "Ні, це свята Гора, її тривожити не можна". Зрештою, хіба я здивувався, коли побачив оте Сонце, хіба не знав, що всі гори дніпровські пориті печерами і ходами, хіба не лазив ними в дитинстві? Ти знаєш, мабуть, оте диво з нами таки трапилось, бо щоб піднятися на ту гору під зливою вогню, треба було бути або невидимим, або невразливим, або духами святими...
Одного разу мені здалося, що вхопився за ниточку. Якось блукав по Ржищівському базару, дивлюсь, сидить кобзар, ну, вилитий Ілій, співає:
Батьку Дніпре, орле сивий,
Підніми на крила сина,
Щоб побачив рідний край,
Що розлігся, ніби рай,
Понеси над плесом синім,
За моря в далекий ірій...
Я мало не зомлів — це ж моя пісня! Звідки він може її знати, ну, видав я маленьку збірочку поезій невеликим накладом, але ж це сталося лише тиждень тому, як вона могла до нього так швидко потрапити? Поки пробрався крізь натовп, того кобзаря і слід пропав.
— А може, й не було нічого, — промовив дід задумливо після тривалої паузи.
Ми повернулися до Монастирка вже під вечір. Учасники свята роз'їхалися. На лавочці поблизу меморіалу сиділа самотня жінка-ветеран. Підійшли ближче.
— Знайомся, — каже сивочолий, — це моя Наталка...
Я опускаюся на коліно і цілую їй руку...
Момент істини
Знали б пасажири метро, скільки реакторів увійшло до вагона в моїй особі, то, певно, відразу викликали б службу, яка бореться з терактами, стихіями та катастрофами. І заливали б мене піною, засипали піском, будували наді мною саркофаг залізобетонний. Точно знаю, що по два енергоблоки було в мене в ногах, по одному — в руках, штук десять — у грудях, іще пара...ні, не скажу, де, але вони дошкуляли мені найбільше. Всі вони шипіли і кипіли всередині, продукували десятки мегават енергії, яку просто нікуди було дівати. Оце якби раптом поїзд відімкнули від живлення, то його міг би рухати струм, вироблений моїми генераторами.
Час пояснити, що я воїн АТО у відпустці, організм якого протягом року просто переповнився адреналіном і тестостероном. Але якщо там, на сході, ці хімічні сполуки рухали турбіну війни, то тут залишилися без діла. Я боявся сам себе, я увімкнув усі внутрішні запобіжники, але їх раз по раз зривало, і я мусив їх ціною надзусилля поновлювати. Дуже остерігався провокації, поштовху, зневажливого погляду, необережного слова чи ще чогось, сам не знаю чого. Але провокація все-таки сталася. Я стояв, прихилившись спиною до протилежних від виходу дверей вагона. і тримаючись лівою рукою за вертикальний поручень. Біля моєї червоної загрубілої клешні звідкись узялася чиясь, мабуть, утричі менша рука, з тонкими довгими і ніжними пальчиками. Як вона тут опинилася? Коли? Який ворог її підсунув у цей непідходящий момент? На маленький, наче іграшковий, кулачок, який стискав поручень, я дививсь із жахом, ніби на гранату, яку треба негайно знешкодити, або врятуватися від неї, вистрибнувши з вагона.