Кортіло знати, як засвоїли школярі науку, що її найбільше любить Валентина Сидорівна і над якою працюватиме все життя. Кортіло прочитати, що напише Сашко Мостовий. Він, здається, глибоко зацікавився рослинами... Не з примусу ж читає книжки, і які цікаві, серйозні запитання виникають у нього. З пристрастю заглиблюється Сашко в нові світи. А без пристрасті нічого не можна робити! Наука вимагає жертв і великої любові...
Руфа Гольдман відповіла Тамарі на другому боці її записки, поклала аркушик на край своєї парти і, озирнувшись, показала на папірець. Тамара хотіла знову схопити аркушик, вже простягнула руку і, обернувшись, зустрілася очима з поглядом учительки. Сторожко нахилилась над зошитом.
Валентина Сидорівна повільно пройшла і спинилася біля парти Руфи. На краю парти лежала записка, недбало і поспішно написана на цілому аркуші, вирваному із зошита. Коли б записка не лежала розгорнена, Валентина Сидорівна, може, й не наважилася б прочитати, але цей папірець вона швиденько скоса пробігла очима:
"Руфонько, голубонько! Я гину, пропадаю! Напиши мені швиденько, як правильно писати слова: пирспектива чи перспектива, система чи сестема, хочеш — на кінці є знак пом'якшення чи немає? Рятуй, все з голови вилетіло, і прокляті розділові знаки замучили мене! Цілую тебе в носик, твоя Там..."
Валентина Сидорівна нічого не сказала Тамарі, але з гіркотою подумала: "Треба неодмінно сказати про це Кужелю! Всім нам необхідно допомогти дітям якнайшвидше ліквідувати наслідки педологічних експериментів. Оце вони і є, ті наслідки... Звичайні слова пишуть неправильно. Та час у нас іще є до кінця року".
— Здавайте роботи, допоможіть мені однести приладдя в кабінет,— сказала Валентина Сидорівна, впорядковуючи зошити.
Сашко пішов брати свої фігури і, проходячи повз Аркадія, ніби ні до кого просичав:
— Задавака!
— Пішов геть! — нахмурився Аркадій.
— Я не собака!
— Може!
— Я тебе вкушу! — через плече пробубонів Сашко.
— Зуби погубиш!
Обмінявшись репліками, хлопці й не глянули більше один на одирго. Аркадій поволі збирав книжки, а Сашко поніс фігури птахів до біологічного кабінету.
В учительську Валентина Сидорівна повернулась, коли майже всі учителі розійшлися. Тільки Василь Петрович одягав пальто та Ольга Карлівна переглядала якісь матеріали місцевкому. Надто повільно, мовчки складала в портфель письмові роботи Валентина Сидорівна.
Низенько, поштиво вклонившись, Василь Петрович тоскно гляцув на Валентину Сидорівну і чітким кроком вийшов. Тепер він уже не насмілювався проводжати Валентину Сидорівну і уникав розмов з нею.
Коли Василь Петрович зачинив за собою двері, Валентина Сидорівна провела очима по карті півкуль, по розкладу уроків, оглянула дві шафи, геометричні фігури на вікні. Вона чекала, доки закінчить роботу Ольга Карлівна.
Раптом широко відчинилися двері і зайшов Кужіль. Чорний, аж синюватий, розкуйовджений чуб упав кучерями на лоб... Пилип Данилович кинув журнал на стіл, застиг на місці і, заплющивши очі, закрив мало не все обличчя долонею правої руки; провів рукою по лобі і зітхнув, ніби хотів скинути з голови втому.
Ольга Карлівна здивовано відірвалася від роботи, розправила спину. Обличчя її на кінець робочого дня ставало сіруватим.
— Ой, як я втомилася, товариші! — жалісно сказала Ольга Карлівна і примружила свої обеззброєні очі.
— Ви стомилися? Дивно... Мені здавалося, що ви зроблені з металу,— відповів Кужіль.
— Кажуть, що навіть і метал стомлюється, а людина і поготів, Пилипе Даниловичу. Доки працюю — не почуваю, а після останнього уроку ледве тримаюсь на ногах,— сумно похитала головою Ольга Карлівна.— Та ще нерви тобі псують склоками... Ех, Пилипе Даниловичу, з якою б радістю я втекла 8 цієї школи.
— Лякаєте мене,— раптом засміявся Кужіль і звернувся до Валентини Сидорівни: — А як у вас справи?
Докладно розповіла Валентина Сидорівна про записку Тамари і висловила ті думки, що з'явилися в класі.
Ольга Карлівна додала:
— В минулому році я насмілилася сказати Платону Юліановичу, що ми випускаємо не зовсім грамотних школярів. Він мене й слухати не схотів. Життя, мовляв, само навчить граматики й мови...
Клубок гніву розпирав груди Кужелю. Він мовчки слухав Ольгу Карлівну, не зводячи очей з віночка тонких кіс, що охоплюють її голову, і так стиснув зуби, ніби йому судорогою звело щелепи.
Завідувач школи не схотів розмовляти про те, що його вихованці неграмотні? Тоді все зрозуміло!.. Досі в Кужеля були ще сумніви, а тепер усе ясно. Треба раз назавжди поговорити з Платоном Юліанович ем...
Кужіль уважно вдивлявся у стомлене обличчя Ольги Карлівни і повторював про себе те, що мусить сказати завідувачеві.
"При першій нагоді викладу Платону Юліановичу. Годі!.. Не допоможе розмова, доведеться вжити інших заходів. Тоді нехай не гнівається!.." — гірко подумав Пилип Данилович.
9
Запряжені собаками нарти мчать по сніговій пустині Аляски. Собаки напружують всі сили, а людина збирає рештки волі, щоб не впасти і не похоронити себе в цій білій пустині. Коли герой оповідання Джека Лондона, задихаючись від завірюхи, що холодним пластирем заліплює обличчя, безпомічно падає на нарти, Кіра забуває про все на світі, і поява матері в дверях кімнати стає дивовижною, як міраж на сніговому покривалі.
Ще секунду живуть в уяві Кіри образи книжки. Потім вони одлітають, щоб поступитись перед дійсністю, і Кіра повисає матері на шиї, цілує холодну, рожеву, нащипану морозом щоку... За вікном бушує завірюха.
— Холодно...— промовила мати.
З цього легко було починати розмову і матері й дочці...
— Мамуха, рідненька, я оце недавно вибігла на хвилину на вулицю і так змерзла, що з мене мало не стала бурулька, а ніс був схожий на червону троянду,— Кіра заметушилася більше ніж звичайно і допомогла матері роздягнутись.
Кіра щоразу почуває себе винною перед матір'ю, коли та приходить до неї. Стає соромно, що примушує турбуватись Ганну Дмитрівну, виявляє неуважність до матері. Щоразу Кіра дає собі найчесніше слово забігти провідати матір, а потім згадає — треба заходити в квартиру Бубиря, там Ліда, Марко, сам Сергій Іванович... Знаходяться дуже поважні причини відкласти побачення ще на один день. Таких днів набирається чимало, і летять вони нестримні, швидкі, барвисті. Навіщо добровільно плямувати ці дні, коли й без Бубирів є свої неприємності? А побачення з матір'ю в квартирі Бубиря однаково знебарвлюється, бо хтось чужий обов'язково присутній, ще й у розмови втручається.
Але найбільше Кіра не любить зустрічей з Марком, коли приходить до матері і застає його вдома. У відповідь на її привітання Марко якось іронічно посміхається, навмисне вишкіряє зуби і примружує красиві великі очі, ніби розглядає здивовано Кіру. Після перших ніжних привітальних слів і поцілунків матері з дочкою Марко демонстративно одягається і, глузливо скрививши губи, не глянувши більше на Кіру, зникає...
Підкреслене зникнення Марка і вся поведінка хлопця впливають на всю дальшу розмову. Відразу Кірі псується настрій, стає сумно і запалюється ненависть до Марка, ненависть, яка завжди тліє ще від того далекого дня, коли син Сергія Івановича Бубиря задавакувато похвалився, що мати Кіри тепер його мати... Краплинку втіхи, з якою поспішала сюди Кіра, отруював Марко своїм поводженням.
"Він зневажає мене за те, що я повинна приходити до них на побачення з рідною матір'ю... Чорт!" — лаялася про себе Кіра.
Дівчина не могла припустити, що легковажному, невгомонному Маркові не вистачає сил зносити ніжність матері до Кіри. Тяжко переживає Марко ці побачення в його присутності. Жорстока заздрість примушує хлопця одягати маску презирства і тікати з дому. Перед ним відразу встає образ своєї рідної, любимої матері, яка померла кілька років тому...
Більш рада буває Кіра, коли сама мати приходить до неї. Але й після побачення дома залишається в Кіри якийсь гіркий присмак невдоволення.
Не знає Кіра, що мати сама йде до неї з прихованою надією на тихий, сердечний півгодинний спочинок. Той біль, що останнім часом засів десь глибоко у серці, Ганна Дмитрівна притамувала на короткий час ще гострішим болем після побачення з дочкою.
У простенькому, сірому в краплинку байковому платті Ганна Дмитрівна здавалась огряднішою, пристаркуватою. Помітно, що вона байдуже ставиться до своєї зовнішності, бо одягла таке безбарвне вбрання. Кірі стало сумно — її мама ніколи не одягалася так, коли вони жили разом. Навпаки — Кірі здавалося тоді, що ніхто з жінок не наважиться конкурувати з її матір'ю. Якийсь бантик, складочки, вишивка завжди здавалися у мами привабливішими, ніж в інших жінок.
Мати й дочка непомітно придивлялися, уважно вивчали одна одну — не бачилися, мабуть, зо два тижні.
— Ти так ростеш...— з радісною тривогою проказала Ганна Дмитрівна, міряючи поглядом лінії юної постаті дочки. Кіра помітила, що мати кожного разу повторює ці слова з різними відтінками в голосі. І помітила, що сама справді лише на якісь піввершка нижча за матір. Але мати ж на високих каблуках, а Кіра ненавидить ці ходулі!
— Я майже така, як ти, мамо,— гордо відповіла Кіра, і їй стало соромно. Бо на такі слова баба щоразу їй відповідає жартівливою приказкою: "Рости, внучко, хоч дурна, та велика, щоб люди боялись" (
Кіра посадила матір на стілець, обняла її шию руками. Коса залоскотала щоку Ганні Дмитрівні.
Як завжди, розмова не лагодилася. Говорила сама Кіра — швидко викладала новини про школу, про товаришів, про своє захоплення латинською мовою. Батько дозволив запросити вчителя, і Кіра вивчатиме латинську мову. Перш за все — це потрібно майбутньому лікареві, а по-друге — дуже цікава мова, і треба, щоб культурні люди її знали. Бо майбутнє без культури неможливе.
Ганна Дмитрівна обняла Кіру за стан і слухала мовчки. Розглядала кімнату, яку вже встигла вивчити до дрібниць за кілька своїх відвідувань. Трохи сумно стало, що в квартирі такий порядок і все зроблено без неї... Господарство хатнє налагодили самі. І тут вона непотрібна!
Правда, раніш теж майже все робила сама Одарка Іванівна — непосидюща роботяга...
До вуха долетіли слова про майбутнє — з такою певністю висловлені Кірою, ніби шлях у майбутнє той самий, що доїхати трамваєм до школи. "Які дивні наші діти! Навіть не підіймаючись на дибки, вони зазирають у те майбутнє,— близьке їм і цілком зрозуміле.