В залі була цілковита тиша. Ніхто не ворушився. Тільки Руфа в першому ряду опустила голову, ніби уважно розглядала підлогу.
— Мій батько засуджений за розтрату державних грошей,— глухо сказав Марко.— Я з ним ніяких стосунків не маю, бо він злочинець. І він так само ненавидів мене, та я примушений був жити з ним. Це були найтяжчі роки мого життя. Дозвольте мені ще сказати з цього приводу кілька слів? — звернувся він до президії, все більше заспокоюючись.
— Прошу,— кинув хутко Аркадій.
Марко стисло, але правдиво розповів про своє життя з батьком, про свій тодішній стан... Звичайно, у товаришів виникне запитання, чому він, Марко, досі не вступив у комсомол? Таке питання можуть задати ті товариші, які з ним вчаться, на очах яких він виростав, котрі знали поведінку Марка за останні роки...
І, не криючись, Марко розповів усе — про відрив від колективу, про свою замкненість, коли треба було дружити з товаришами і зовсім не брати на себе провину батька. Друзі допомогли перебороти сумніви. Але хотілося довести й роботою, ділом, що він має право увійти в щасливу комсомольську сім'ю. Шукав героїчного вчинку, чекав нагоди виявити себе, а такої нагоди не було. Заздрив товаришам і мучився. Так і не зробив нічого значного, але життя наше велике — і нагода ще буде. Єдине, на що спромігся,— вчитись на "відмінно" і одержати першу премію на всіх конкурсах юних математиків...
Своїм щирим, схвильованим словом Марко пройняв усіх. Ніхто не наважився більше звертатись до нього з запитаннями з його біографії, бо він сам усе сказав наперед. Тільки одна дівчина несміливо спитала:
— А чому ти називаєш часто учнів містер, синьйора, міледі і так дальше, а не просто, по-людськи, як усі?.. І чому ти не любиш дівчат?
Збори загриміли сміхом. Учні не могли всидіти на місці. З задніх рядів підіймалися, щоб подивитись на дівчину, яка поставила ці запитання. Друге з цих двох питань, яке викликало цей одностайний сміх, звільнило Марка і од відповіді на перше. На питання з політики про значення колгоспного устрою для економіки країни Марко дав вичерпну, правильну відповідь. Потім точно процитував, хто має право бути членом комсомолу. Про події останніх днів, з газет, його не питали.
— Більше немає запитань? — спитав Аркадій.— Голосую. Хто за те, щоб товариша Бубиря Марка прийняти до лав Ленінської Комуністичної Спілки Молоді? Хто проти? Хто утримався?.. Одноголосно!
Ураган оплесків здійнявся в залі і довго не стихав. Марко сидів, нахилившись, ховаючи своє радісне хвилювання. Аркадій зробив два кроки до Марка і потиснув йому руку.
— А ти боявся,— встиг промовити він. Марко щасливо і вдячно засміявся. Його вітали Вова і Віктор, Руфа тиснула руку і Кіра штовхнула пальцем, сказавши голосно:
— Поздоровляю!
Під час шумного обговорення підготовки до іспитів слово дали Сашкові Мостовому. Прізвище це раніш гриміло в школі зовсім в іншому офарбленні, коли Сашко був непоправним порушником дисципліни. Тепер, виступаючи на зборах як курсант, Сашко справив дивовижне враження на тих, хто пам'ятав його ще з сьомого класу.
— Товариші, я привіз вам привіт із Ленінграда, з того міста, де спалахнув вогонь Жовтневої соціалістичної революції, що його розпалив Ленін. Звідти покотилася хвиля наших перемог, і в ній захлинулася буржуазія і вся. контрреволюція. Там був штаб, керований кращими людьми партії, він очолив величну боротьбу, наслідки якої ми, щаслива молодь нашої доби, маємо тепер. В жовтні тисяча дев'ятсот сімнадцятого року там пролилася робітнича кров за прапор комунізму. В Ленінграді від кривавої руки зрадників, наймитів фашизму, загинув відважний син радянського народу, славний товариш Кіров. Але дух його, безсмертна слава його витає над містом Леніна і над усіма нами. Ми ніколи не забудемо ворогам смерті Сергія Мироновича! Ми навчимося розпізнавати ворогів. Всіх фашистів, що заїдаються з нами, ми будемо бити. Битимемо, товариші, так, що вони не знатимуть, де подітися. Краща радянська молодь іде в армію, у військові школи... Ми любимо свою Радянську Батьківщину, ми вірні ідеалам комунізму, ми завжди готові стати на захист нашої Радянської Вітчизни. Ми готові жити й творити в мирному труді, але коли треба, ми не пожаліємо життя за справу Леніна!
Сашко говорив, рубаючи кулаком, і впевненість звучала в кожному його слові. Це не була промова оратора, що звик говорити на мітингах. Від схвильованого серця, повного любові до Вітчизни, говорив Сашко.
13
Після зборів велика, галаслива і різноманітна компанія десятикласників пішла прогулятись. Ішли в два ряди під руки, зайнявши мало на весь широченний тротуар. В шумі збуджених розмов і сміху тонули інші звуки вулиці, переповненої народом. Мирні пішоходи боязко обминали надміру балакучих і веселих учнів.
Відкілясь згори налітав вітрець і ворушив молоде листя каштанів, лип, осокорів. Малопомітний, знецінений яскравою електрикою, висів над містом місяць< Стояв теплий, тихий весняний вечір, коли небо здається ще зеленуватим.
Дівчата несли в руках свої берети, порозстібали легкі пальта і не вгаваючи жартували. В першому ряду скраю йшли Маруся з Басею. Вони ніяк не хотіли розлучатись, міцно зчепившись руками, відбиваючи хоробро всі наскоки хлопців, що намагалися пролізти між ними.
Аркадій, Кіра, Вова, Руфа і Сашко доповнювали перший ряд, а в другому човгали Тамара з Віктором, Тростяниця, Залікман і ще дві дівчини.
Марко не займав окремого місця. Він сьогодні був у захваті. Марко став центром усієї компанії; йдучи спиною вперед, обличчям до товаришів, розмахуючи руками, він ніби керував хором. Марко правив і за конферансьє.
— Спиніться, товариші! Зверніть увагу на цю крамницю,— показав Марко на вітрину зоомагазину.— Слава і краса нашої школи, Бася, черпає тут натхнення для величних зоовинаходів. Вклонись, Басю, перед дверима цього зоохраму! — базікав Марко.
— Вклоняюся, бо це єдина крамниця в місті, куди заходять люди, сповнені справжньої, глибокої, чистої пристрасті, любові до науки. Тут не буває байдужих, а тільки гарячі аматори природи. А ти хто? Нікчемний дурносміх,— відповіла Бася і потягла всіх за собою вперед.
— Знаєш, Басю, ти люта відьма. Я певен, що у тебе є хвостик. В середньовіччя тебе б спалили на майдані,— з розпачем крикнув Марко.
— Вона спалить тебе своїм гнівом, коли ти будеш її мучити,— прорекла урочисто Руфа.
— Яв огні не горю, можу з печі крематорію живим вийти! — вдарив себе в груди Марко.— Дівчата! Щоб ніхто не обвинувачував мене в ненависті до вашого роду, кожній з вас я зараз подарую по квітці. Тільки не більше як по одній, бо інакше доведеться продавати піджак, а він у мене єдиний. Ставайте в чергу до цієї дівчини. Раз, два, три, чотири, п'ять, шість, сім дівчат і сім квіток. Хто хоче нарцис, хто тюльпан або букетик конвалії? Прошу...
Маруся перша взяла з корзини у дівчинки білу з оранжевим сердечком зірку нарциса. Дівчинка злякалася такої галасливої навали покупців і не знала, як урятувати свій крам. Чи вони серйозно купують, чи спинилися поглузувати з неї? А тут вже почала збиратися юрба цікавив, як завжди на вулиці.
Обдарувавши дівчат квітами, Марко скомандував рушати далі.
Так і посувалися вулицею два ряди десятикласників.
Марко прагнув, щоб усі зразу були перед його очима, і йшов, як і раніше, спиною вперед, невгамовно базікаючи. Сьогодні всі учні і всі люди здавалися йому близькими, рідними. Він готовий був кожному зробити послугу, сказати тепле слово, обдарувати.
14
Завтра буде перший іспит — письмова з рідної мови. Завісивши вікно від зрадливого сонця, Аркадій з Кірою просиділи цілий день у присмерку кімнати, мордуючи один одного неймовірними вправами. Надвечір голови абсолютно відмовлялися щось розуміти, і Кіра втекла додому відпочити, щоб уночі працювати наодинці. Те ж саме збирався робити й Аркадій.
Давно прийшов вечір, у кімнату вливалася синя прохолода і спалахувало світло в квадратах вікон будинку напроти. За книжку не хотілося сідати, і Аркадій чекав товаришів. Обіцяли зайти Сашко, Вова і Марко. Можна буде прогулятись годину, а потім з свіжими силами — за книжки, може, на всю ніч. Аркадій думав про товаришів. Всі до одного сиділи сьогодні дома, потерпали над граматикою, бо особливо страшно складати перші іспити. Потім звикаєш. Ось Сашко щасливий, гуляти приїхав! Проте за кілька днів він вирушає до Ленінграда. Відпустка кінчається. Обіцяв зустріти Аркадія на вокзалі, коли той приїде в серпні...
Ще Маруся Рожко не готується до іспитів. Ну, їй ніхто особливо не заздрить, а може, які дівчата й заздрять, та таких небагато... Позавчора був останній день навчання. На кожному уроці провадилися ліричні прощальні розмови з учителями і була висловлена безмежна кількість взаємних обіцянок, які за кілька хвилин забувалися. Перед тим уроком, що колись звався фізикою, а в цей день — дружньою бесідою на вільні теми, Бася здивувала світ ще однією, останньою сенсацією. Скорбота лежала на чолі у Басі, коли вона, склавши руки на грудях, прорекла:
— Отроки і отроковиці! Печальну новину припало мені сповістити вам... Тихше, дияволи! — раптом тупнула ногою Бася, і в класі трохи стихло.— Наша улюблена подруга і співучениця, прикрашена великою скромністю і доброчинністю, праведниця Марія, дочка Юхима, на прізвище Рожко, не прийшла сьогодні в школу, бо іспитів складати не буде.— Тепер усі слухали уважніше: новина справді захоплююча, до того ж Бася крикнула на все горло.— Отроковиця Марія вийшла заміж.
— Ой, зомлію, води мені! — зойкнула Кіра, а за нею загаласували майже всі дівчата.
— Товариші, нервових прохають вийти! — страшним басом крикнув Вова.— Продовжуй, Басю!
— Вона вийшла заміж за якогось яскравого мудреця, юродивого старця на прізвище Курносов. На весілля вас буде запрошено окремо. Своєму чоловікові Марія поставила умову, що їй буде дозволено не складати іспитів. Чоловік погодився...
— Товариші, є пропозиція вшанувати світлу пам'ять Марії Рожко урочистим вставанням,— запропонував Марко Бубир. Та його не послухали, бо подія не потребувала ані коментарів, ані якихось заходів. Все було ясно. Лише Яша Баркін сидів приголомшений, з сумним виглядом.
Ця історія розважила Аркадія, і він тепер, дома, згадав, що забув розповісти про неї матері.
У Надії Василівни тихо.