Скісні промені його начебто золотять її знизу до верху. Шкода тільки, що сум наводять темні хвилі, які несподівано щезають у сутінках, і нагадують нам, що не все на цьому світі освітлено сонцем, існує і царство темряви, до якого ніхто не мріє потрапити.
Таке коло ми зробили. У кожному разі, мене в цьому запевняли мої товариші й екскурсовод, хоча я особисто того не помітив. Як першого, так і другого разу. Свобода щезла у хмарі з диму, солярки й солідолу. Саме такі компоненти викидала наша "Королева Вікторія" в повітря, але мене терзав здогад, що до всього того домішувався ще й дьоготь. Коли б моя на те воля, я не випускав би в море екскурсій із працюючими двигунами. Колись, років двісті тому, над цим заливом висіло чисте прозоре небо і в повітрі витали пахощі лаванди, морських водоростей і йоду. Тепер все це, як того бажаєте, можна купити в нью-йоркській крамниці, розкупорити банку і якусь мить подихати, щоб уявити собі, як дихалося тим, хто жив багато-багато років тому. З цього я зрозумів, чому ньюйорківці взялися за реставрацію статуї Свободи. Ще кілька таких димових завіс, і Свобода може так почорніти, що навряд її вже чимось відмиєш. Навіть тим порошком, який так активно рекламують, заявляючи:
ЯКЩО ВИ ХОЧЕТЕ МАТИ ТАКИЙ БІЛИЙ КОЛІР, ЯК СТАТУЯ СВОБОДИ, КОРИСТУЙТЕСЯ ПОРОШКОМ НАШОЇ ФІРМИ!
Через нашого дотепника екскурсовода я зовсім забув про пливучих марафонців. Вони преспокійно підгрібали під себе тріски, пляшки, папір, етикетки, реклами – усе, що не встигло осісти на дно Гудзону. Можливо, що жовто-зелені, як жовч, плями, якими вкрилися колись голубі й прозорі води, були не солідолові, а сірчані – сперечатися не стану. Що ж до наших пливучих стайєрів (не певний, чи й слово це тут доречне, але тішу себе думкою, що гумористові таке пробачається), то вони з білих стали коричневими й дещо загальмували свою блискучу на початку ходу. Наша "Королева Вікторія" мала всі шанси на цьому повороті виправдати своє горде ім'я. Солярка й мазут – її рідна стихія, і вона, величаво вирівнявши свій королівський корпус, власне, груди, пішла далі дельфіном. При такій небаченій для неї швидкості (знавці стверджують, що для таких суден то найвища швидкість у світі) вона могла, чого доброго, вилетіти на берег.
Лише кілька секунд я мав можливість подумати над цим, бо наш екскурсовод, відкашлявшись, взявся за нас ще з більшою силою натхнення. Я, можливо, й не напихав би вас цими фактами й дотепами, та мені хотілося, щоб і ви відчули як розмаїті запахи Гудзонової затоки, так і регіт, що потрясав нашу каравелу – від численних дотепів нашого гіда пасажири сміялися заразливо. Тільки я поводив себе тут, як глухонімий, чим у гіда викликав підозру й дещо збивав його з курсу. Отак сидів, слухав і не те, що не реготав, але й не посміхався, навіть не плескав у долоні.
Але найбільше гіда виводило із себе кілька дівиць, які натягли на свої голови навушники і, сидячи на палубі, невідомо у такт чому пританцьовували – ніби знаходилися на безлюдному острові, де, крім них і нечутної для сторонніх музики, не існувало нічого. Я стежив то за дівицями, то за гідом і міркував собі: якщо так піде далі і ми раптом ляжемо на зворотний курс, то в тому місці, де найглибше, наш гід не витримає і спуститься на дно в пошуках тих, хто пірнув туди до нього. Тут я йому співчував, бо й сам себе ловив на думці, що перед тим, як самому піти на дно, я із задоволенням опустив би туди тих дівиць, котрих нічого тут не цікавило, окрім рулад нової естрадної суперзірки, хоч їх можна було слухати й на суші. Така поведінка дівиць у відкритому мері багато кого спонукала кинутися у морську стихію. Я також стояв уже на межі такого вчинку. Але щоб уберегти себе від цих поривань, я перебрався в інше місце, сів попереду дівиць і заходився уважніше спостерігати за нашим гідом. Він страждав від того, що не міг полонити уваги меломанок. Мені ж біль ближнього приносив певне нервове розслаблення. Як добре, гадав я, що одне компенсує інше, що в світі так усе взаємопов'язано.
Якби наш гід раптом заговорив по-українськи, я зовсім би не здивувався. Подумав би тільки: "Чи варто було пересікати Атлантику й чадіти під цими двома закіптюженими трубами, вичавлюючи із себе до посиніння, як рештки пасти з тюбика, одесько-жмеринські дотепи, що давно у нас вийшли з ужитку? І такою ціною заробляти на хліб насущний?" А можливо, гід правильно вчинив. Якщо він у нас без палиці лише грушки збивав, то хай тут потеревенить і відчує, як один вид байдикування різко відрізняється від хоч такої, та все ж роботи.
Ми пропливли попід тридцять другим мостом навколо Манхеттену і несподівано втратили з поля зору плавців. Мені думалося про них. Кожен, міркував я, наближаючись до фінішу, уявляв себе мільйонером. Адже переможцеві, котрий пройде крізь дошки, мазут і дьоготь, обіцяно двадцять п'ять тисяч доларів. Він їх одразу, звичайно, вкладе у вигідне для нього солідне діло, і якщо його справи підуть "о'кей", незабаром стане мільйонером. Інших думок в жодного з плавців не було. Кажу про це з певністю. Це ж саме підтвердив і наш екскурсовод, який тут виконував роль не лише дотепника-жартівника, але й відгадувача думок кожного з п'яти тисяч пасажирів, що тут розмістилися на чотирьох палубних лавочках, взятих напрокат у літньому кінотеатрі.
Заплив фінансував спортивний відділ нью-йоркського муніципалітету. Можливо, один з мільярдерів – на честь дня свого ангела. Чого не знаю, того не знаю. Екскурсовод теж цього не знав, бо у програму його розповіді це не входило, й морські стайєри тільки збивали його з канви, хоча на початку нашого рейсу здавалося, що збити цього балакуна неможливо. А може, він хворів на короткозорість. А втім, на тлі різнобарвних масних плям, що вкривали Гудзон та Іст-Рівер, якихось десяток плавців не так уже й легко помітити неозброєним оком.
За гудзонівських марафонців я спочатку був зовсім спокійний. Знав: якщо комусь з них не дістанеться тих двадцяти п'яти тисяч і якщо котрийсь у стані афекту після краху сподівань захоче піти на дно, бо то був його останній шанс у житті, – все одно не втопиться – вода в Гудзоні настільки густа, що кожен з нас може тут почуватися корком і плавати, як поплавець із найкращого в світі каучука. На поверхні хвиль можна триматися доти, поки підбере одна з команд по очистці води.
Лякало мене в цьому запливі не те, що хтось з них піде на дно, Лякало те, що коли кожний із плавців на старті стрибне у воду білим стайєром, то на фініш міг прийти коричневим і, що найстрашніше, – чорним. Тут виникала чергова проблема – зменшення ставки. Відомо, є такі спортивні свята, де меценат, якщо він сам білий, білим платить одну ставку, а чорним – іншу, значно меншу.
Не знаю, чим той манхеттенський заплив закінчився, хто кого перегнав, бо ми дещо притишили нашу ходу біля знаменитого на весь світ собачого госпіталю і, здається, кинули якір. Та хоч би як там трапилося, гадаю, меценат не дуже розпинався, що замість білих на фініш прийшли кольорові. Бо якщо плавці на цьому щось і програли, то меценат тільки зекономив.
Ми наближались до Манхеттену, і раптом нам здалося (а може, лише мені), що в сіро-голубому серпанку починають підійматися над водою маленькі-маленькі будиночки, начебто коробочки з-під цигарок "Кент", а коли ми наблизилися, вони перед нашими очима стали витягуватись і виростати, як стовпи з-під води, набираючи форм і розмірів висотних будинків, що верхами сягають неба, але фундаментом своїм глибоко сидять у воді. Ви мимоволі про себе вигукуєте:
– Ось де вона, Атлантида!
Я дивився на це небачене досі грандіозне (це слово американці полюбляють), єдине в світі видовище, і мені здавалося, це сам Посейдон раптом прокинувся в Атлантиді і наказав наймогутнішому своєму атлантові підняти цю частину землі на могутні плечі й разом з отими вежами-будинками, що торкаються володінь Зевса, показувати людству.
І якщо перед нами на обрії з'явиться диво-місто з величними шпилями і з діамантовими спалахами прожекторів на дахах, не дивуйтесь – це Нью-Йорк. Це справді місто, рівного якому нема в світі. Віддайте йому належне. Не бог Посейдон подарував людству ці могутні хмарочоси у сто і сто з гаком поверхів, до вершин яких рідко яка птиця долетить. Їх утверджено тут руками людини найпрекраснішої професії – будівничого.
Минув час, і я оце думаю: чи плавали ми на "Королеві Вікторії"? Я й досі в цьому сумніваюся: чи не був то жарт американців? Мені зараз здається, що ми просто сиділи на палубах. Гід виголошував зужиті жарти, а ми вірили, що відчалили від берега й вийшли в море. Чотирипалубний пліт, на якому спокійно сиділи, їли морозиво, сандвічі, пили кока-колу й бразильську каву "Пеле", димів двома чорними трубами й імітував плавання, підсилюючи його час від часу гудками. Стопроцентна імітація, міраж того, що ми справді пливли. Найпевніше, що ми таки стояли на місці, а навколо нас крутився Манхеттен, демонструючи всі свої краєвиди, білдінги, музеї, мюзикли, парки, корти, пам'ятники, госпіталі й мости...
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 20
Якщо ви відвідаєте Рокфеллер-центр (навіть так, як я – цілком випадково) і помітите стільки позолоти на ньому, то обов'язково впіймаєте себе на думці: "Кому цей пам'ятник?" І якщо вам у відповідь скажуть: "Людині, яку при житті називали потворою, чудовиськом", ви не повірите. Не вірив і я. Але пам'ятник – це не лише реклама. Пам'ятник – це і факт.
А втім, у багатьох людей по той бік земної кулі свої погляди на життя, Погляди такі ж різні, як і асигнації, якими набиті гаманці. І про це не нам судити. Ми можемо тільки констатувати. Вони у своєму домі господарі, і їм видніше, що й до чого.
Розділ XX. РОКФЕЛЛЕР-ЦЕНТР
В Америці, як її обожнювачі стверджують, не лише все пишне, все грандіозне, але й все, чи майже все, наймасштабніше. Кінотеатри такі великі (маю на увазі літні), що ви туди можете заїхати великою автомашиною, не виходячи з неї, переглянути кінофільм і виїхати. Супермаркети такі ж самі. Великі тут і парки, великі тут і площі, вражаюче великі садиби й мільярдерів. Князівство Ліхтенштейн, наприклад, поступається перед територією садиби Вандербільда.
Площі тут, як правило, обгороджені товстими іржавими ланцюгами, що провисають між білими стовпцями.