Поцілувавши пальчики кожної з них, гравець отримував, буцімто, на даний ігровий день безсумнівну прихильність Фортуни. Деякі завсідники не відмовляли собі в такій підмозі щовечора, новачкам же в ході отримання прихильності від богині талану Крепс церемонно представляв наложниць: "Лагідка! Ягідка! Знахідка! Загадка!"
Цього прибульця треноване око розвідача вичленило одразу: незрозуміле вбрання – і не козак, і не хуторянин, непевний роззирк, жодного інтересу до столів. Прямцюючи потихеньку в бік гостя, Карий бачив, як той розпитував щось у служника, після чого вийшов з намету. Агент зловив служку:
– Що цей хотів?
– Питав, хто може полагодити повоза. Послав його до Трьох Чарок!
Карий вийшов надвір, незнайомець заклопотано озирався біля входу.
– Щось шукаєш, козаче?
– Механіка – Три Чарки. Гаспидська биндюга не везе швидше за п'ятдесят ке-ме-год, а мені ще гнати й гнати! Знайшов через навігатор цей бісів хутір…
Приплюснутий ніс, важкі очі й шрам на щоці товариськості чужинцю не додавали, але не це привернуло увагу Карого – сявчі. Дверцята й капот старенької биндюги, що пашіла від далекої їзди жаром, було прикрашено величезними кольоровими емблемами урядових військ! "Ось він – диверсант!" – вигукнув подумки розвідач.
– Ну, Три Чарки цієї пори хіба бай-бай тобі до воднебака заллє. Я сам з Нової Гобі – сусіднього хутірця. Поїхали – в нас механік – бог і мені якраз додому пора!
– Хм, якщо обіцяєш…
– Гарантую! Тільки я заборгував трохи в казино поважним гравцям, тож виїду тихцем і з вимкненими фарами. А ти, щоб не світити мені в потилицю, викочуй хвилин за три-чотири – я тебе на під'їзному шляху почекаю!
Ніяким гравцям Карий нічого не боргував, просто робив собі таке-сяке алібі – не хотів, щоб бачили, як він залишає Діжу вдвох із прибульцем.
– Тебе як звуть, козаче?
– Локі! – похмуро відповів заїжджий гість.
– А я Карий! Ну, поїхали!
Наближаючись до Нової Гобі, розвідач спрямував повоз бічняком і неподалік від хутора зупинився. Локі слухняно загальмував позаду, визирнув з вікна.
– Дідько, таки зловжив переквашеною чайна-колою, це в нашому казино такий фірмовий напій! Віділлю, бо вже терпцю нема! – гукнув Карий і зник у темряві. Вже за хвилину він гукав до нічного супутника десь іззаду:
– Е, козаче, то он чого він у тебе не тягне! Ходи-но, покажу!
Дочекавшись, поки Локі схилиться над виявленою буцімто Карим несправністю, той спрямував нерозважливого мандрівника в непам'ять тренованим ударом у потилицю. Локі впав. Діставши ліхтарика, розвідач обшукав сявчі непритомного, в салоні знайшов скоростріл, а в шухлядці "для рукавичок" – пакет самовберігача з точнісінько такою ж емблемою, що й на дверцятах повоза. "Чудово!" – усміхнувся Карий. Залишалося, здершись на верхівку найближчої кучугури, привести в дію закладену на воднезаправці Гобі бомбу і їхати на хутір: доповідати М'янбі про поміченого пильним Карим біля поселення чужинця та про смертельну сутичку з диверсантом, який устиг-таки вчинити свою чорну справу, поплатившись, щоправда, за це життям. Непритомного "диверсанта" Карий пристрелить останньої миті перед від'їздом, аби рана виглядала природно свіжою.
Локі
Манірно демонструючи насолоду від цигарки, що стриміла з її вічно синіх губ, наче цвях, Феля ко́пала Локі носаком коричневого черевичка:
– Вставай, дурбасе – він повертається! – Локі застогнав. – Та мені начхать, – пхикнула сестра, – можеш і не вставати, а тільки він тебе вб'є!
Божевільним зусиллям волі Локі розплющив очі і, попри тупий біль у потилиці, роззирнувся. Він лежав серед нічної пустелі біля величезного колеса повоза, а довколишній пейзаж освітлювала пурпурова заграва десь із-за кучугур. "Колись таке вже було", – ліниво подумав хлопець і цієї миті почув характерний шурхіт куряви, коли нею спускається хтось обривистим схилом. "Феля сказала: він повертається!" – згадав Локі, згадавши й інше – все, що відбулося з ним учорашнього вже дня та сьогоднішньої ночі: і свій паскудний настрій через незрозумілу затятість Волі, і несправність сявчі, який повз, наче невміло кастрований верблюд, і підозріливу нав'язливість Карого. Якби Локі не мордувався через дівчину, він би зважив… Отже, в нього залишалося всього кілька секунд, а єдиним місцем сховку був простір під повозом. І взагалі з шансами виходило не надто…
Напевно, Карий дуже здивувався, не виявивши безтямного Локі біля сявчі. Цілком грамотно гобівець умить перехопив скоростріл, спрямувавши його кровожерливу цівку в кровисту довколишню темінь…
Якщо зовсім відверто, шанс у Локі був один-однісінький, тому колишній хаптагер мусив використати його вповні. Загнавши біль у найглибші закапелки свідомості, він підважив тіло, вхопившись руками за поздовжню балку під днищем повоза, і масивним підбором теплочеревика щосили зацідив супротивникові в гомілку. Карий ревнув і важко гепнувся в порохню. Не гаючи й миті, Локі викинувся з-під сявчі й навалився на приголомшеного ворога. Кілька хвилин вони люто борюкалися в пилюзі, перекочувались через вибитий із рук гобівця скоростріл, силкувалися видавити одне одному очі й роздерти рота. Врешті лютість Локі таки переважила, він звівся над мертвим недругом, відсапався, розшукав у самовберігачі пігулку наснажниці, ковтнув її, сів у сявчі Карого й поїхав геть. Що воно там горіло та з якої такої оказії напав на нього цей хуторянин, Локі цікавило мало – напав то отримав. Він їхав нічною пустелею на північ, думав про Волю, про її неочікувану цнотливість, що приводила Локі до сказу, а потім, несподівано для самого себе, почав думати про іншу дівчину – Фелю. "Сестра врятувала мені життя, а я ніколи навіть не намагався розшукати її по-справжньому!"
На Січі Батько Чуй призначив Локі своїм порадником. Найбільше таке призначення вразило Соловія, чому Локі, втім, зовсім не здивувався. Зустрівшись із гетьманчуком уже наступного дня біля штаб-квартири Батька Сміха, Локі плеснув набурмосеного побратима по плечі:
– Нічого, Соловію, ще повоюємо!
4
Соловій
Зима в пустелі коротка, вітряна та з-поміж інших пір року – найбільш волога. За півтора-два місяці її господарювання вічно спрагле курище таки скроплює кілька вбогих дощів, а буває, що намагається встелити й бідненький сніжок, утім швидко перетворюючи чорну пилюгу на грязюку. Навесні ці скупі запаси вільготи пожадливо виссе швидкоминуча Сальва, взимку ж мешканці хуторів переймаються більше особистими справами й готуються до весни та літа: кому потрібно вчитися – вчиться, кому лікуватися – лікується, кому одружуватись – одружується. Батьки поселень закуповують нову техніку, злучають племінних верблюдів, готуються до вичісування та стрижки вовни.
Але то мирного часу, нині ж поділені на полки, курені й сотні козаки вчилися переважно майстерності вбивати перш, аніж ворог уб'є тебе, рятувати поранених та вправлятися з новим стріливом. Після тієї неприємної розмови з батьком Соловій попросився до куреня земляка по Фірмановому – Полуденка. Гетьманчук старанно опановував основи бойової науки й не втомлювався картати себе за випадок із Сивим, надто після його втечі. Соловій затявся витруїти з себе дитячу легковірність і не без подиву відзначив, як мало місця в його думках почала займати Воля. Ні, молодий козак скоріше дозволив би вбити себе щуроголовцеві, аніж забути кохану дівчину, але тепер намагався дивитися на свої стосунки з Волею більш розважно і, ллючи сто потів під час вишколу, підбадьорювався сподіванням, що новий Соловій матиме ще шанс повернути прихильність зеленоокої хуторянки.
Але дуже скоро відчуття провини за випадок зі Шпаком-Сивим зросло настільки, що хлопець зовсім забув на деякий час про Волю.
Відколи Соловій став простим козаком у курені Батька Полуденка, його перестали запрошувати на Раду старшини, від чого гетьманчук, до речі, зовсім не засмутився. Попри плачі матері Щириці він навіть здав сережку з китайським ієрогліфом, бо нічим не хотів вирізнитися з-поміж побратимів. Тож новини вимореним стрільбами та марш-кидками підлеглим приносив нині виключно курінний і остання така новина приголомшила багатьох та просто знищила Соловія: до Нової Січі наближаються урядові війська і зовсім не для того, щоб привітати січовиків з Різдвом! "Це Шпак!" – ладен був застрелитися козак, утім вчасно збагнув, що власний гнів і відчай розумніше буде спрямувати на ворожі голови.
І нагода довго себе не чекала – вже за три години підсилений чотирма броньованими ботами курінь Батька Полуденка люто відстрілювався від, як доповіли розвідачі, моторизованої бригади щуроголовців, ті лізли зовсім не важачи на втрати, а пустельників рятували тільки неочікувані супротивником маневри між кучугурами та влучна стрільба – вишкіл давався взнаки. Виконували настанову зі стримування навали, поки Січ оговтається, ожабиться та ошкіриться жерлами гармат, гостроколом ракет і сповненими рішучості очима пустельників-козаків. Відступати було нікуди й ніяк, тому ніхто про відступ і не згадував, а вже за добу перші розриви далекобійної артилерії щуроголовців почали розмітати руїни давнього міста на його околицях, відчутної шкоди козацькому війську, втім, поки що не завдаючи.
Перший бій Соловій зовсім не запам'ятав. Потім він згадував лише божевілля вибухів, після яких, здавалося, не те що жива істота – жодна біологічна клітина не спроможна вижити, втім він якимось дивом виживав, але лише для того, щоб знову й знову відчути всіма тими клітинами шаленство війни. Тим більшим було здивування гетьманчука, коли після бою Батько Полуденок похвалив Соловія за стійкість і за те, що саме його екіпаж знищив бот і вогнеметний розрахунок супротивника.
Наступні сутички молодий козак пам'ятав краще, навіть зробився спроможним аналізувати свою поведінку й обговорювати з товаришами по екіпажу можливість посилення бойової моці їхнього бота. Втім бот скоро підбили й вони почали пересуватися на власних двох, і в тому не було великого лиха, оскільки бої перемістилися в руїни. Курінь і сотня, до якої входив Соловій, кілька днів запекло оборонялися в довгому напівкруглому розвалі з просторим підвалом, де вони й рятувалися від вогню, відсікали штурмові групи нападників від танків, уперто гатили по ворогу з-за величезної купи цегли, разом з козаками інших куренів поклали не одну сотню щуроголовців на підступах до першої підземної бази Нової Січі.
Вони відступали і першу базу довелося таки здати, а за нею довелося здати й другу.