З її торохтіння виринало зовсім невідоме, і таке далеке, і незнане життя Літи. Він ніби між іншим ставив запитання. А Меланія Степанівна, задоволена, що розважила його, розповідала про все, що знала і бачила на тій таємній для нього "Різницькій горі", котра і для дияконихи була щось на зразок якоїсь держави, казкового окремого царства-государства зі своєрідними власними устоями, правилами, звичаями, і там була царицею, королевою, чарівницею Літа Миколаївна.
Але теж своєрідна цариця-чарівниця. Завжди зайнята, завжди в клопотах і в роботі.
— Та якби ж тільки своя праця, а то, знаєте, у кого яке лихо на Різницькій, у кого щось трапилось, кожен до Літи Миколаївни, як у рідну хату до рідної. Вона й вислухає, і заспокоїть, і порадить, і сама піде, куди треба, або якусь бомагу напише, і не відпустить, щоб не почастували, не нагодували, і не дасть там на кухні, а біля себе, за сімейним столом. А сама ж з ранку до вечора, з ранку до вечора хвилинки не має — трудолюбці, біженська школа, уроки, сама обідає похапцем, за дітей вже бабуня турбується. Поки Літа Миколаївна в школі, свої діти та учні-квартиранти з бабунею обідають, а чоловікові, як з редакції прийде, йому тоді подають. Тільки у свята всі спільно, а то всі зайняті. І бабуня уроки дає французької і німецької. І синок допомагає, такий розумний хлопець! А йому ж тільки дванадцять. Нашому Володьці задачі рішав і алгебру пояснював! Та й Сергій зроду-віку того не знатиме, що Олесик тепер знає. Сурйозний хлопець, таких розумних пошукати треба!
— А дівчинка? — спитав Ігор.
Диякониха аж проясніла усмішкою:
— Дівчинка в матір пішла, Олесик у батька, небалакучий, а Галиночка — щебетушка така, до всіх сміється, з усіма гомонить, розпитує, розказує... З усіма учнями дружить, навіть зі старшими, усіх мирить, як посваряться.
— А зовні на матір схожа?
— Більше вдачею, вона більше, сказати, блондиночка, у Літи Миколаївни волосся каштанове, очі сині, а в Галинки кучерики зовсім золоті, підстрижені, просто віночок, а саме кругловиде, рожеве, очі великі, блакитні, ну, як янголятко, та й годі. Нагородив-таки бог Літу Миколаївну дітками, і по заслузі — стільки вже людина працює!
— А чого ж вона так багато має працювати?
— Аякже?! Там одна редакція скільки грошей з’їсть! — сплеснула руками диякониха. — А родичі всі? А батько свій хворий, окремо живе, і Літа Миколаївна за все платить, і тому, що доглядає, і лікарям, і чоловіка батьки з ними живуть, з Літою Миколаївною, як у Христа за пазухою — не невістка, а дочка. А своя сім’я? Та на ній же все тримається. Що вона, для своєї втіхи уроки набирає, передержників та таких халамидників, як наші? Та й відмовити нікому не може. Ми вже її так просили! От з ними увечері займається, а потім до півночі шкільні зошити перевіряє. Що це, радість яка? Нема людині зовсім відпочинку. Так ми її умовляли у нас хоч тижнів зо два пожити, відпочити, і раділа вона, що приїде і на весіллі вашому побуде. В кої віки зібралася, а то ж усе і влітку уроки, уроки, в кої віки вирвалася, — зітхнула диякониха, — так і тут прислали за нею, мовляв, показові уроки вчителям, що на курсах, треба дати, наче без неї в Полтаві нема кому дати. Вона, правда, завжди ці показові уроки з своїми трудолюбцями показує, такий вже у неї дар, немов усе як по писаному проходить, а все ж таку людину треба берегти! Так ні! А лікарі вже попереджували, кажуть, що із серцем і з горлянкою у Літочки Миколаївни не все гаразд. Вона тут, бідненька, до того сполошилася, аякже, зібралася відпочити, погуляти у вас на весіллі — все ж таки розвага для неї, і нате вам, одразу збирайся та повертайся. А тільки-но з подругою, з Ольгою гомоніли, які плаття одягати, дуже їй хотілося на вінчанні бути.
Ігор слухав схвильований і боявся виказати хвилювання, а диякониха торохтіла, торохтіла, вже упиваючись своїми спостереженнями, припущеннями, навіть вигадками, певна, що цим розважає хворого.
— Як уперше пішла до вас, до матері Серафими, ми питаємо: а чи гарний жених? А вона каже — такий гарний, такий гарний, очей не відвести, і приємний дуже. Тільки за невістою нудьгує. Кажуть, що й невіста гарна. Ну, Олю, каже, добре, що поїхали, погуляємо! А другого дня сміху було, люди на неї, на нашу Літочку Миколаївну, дивляться і шепочуть: "А оце невіста приїхала!" Ну, потім ви з невістою вашою і з матір’ю Серафимою надійшли, то вже розібралися.
Добре, що Ігор був накритий ковдрою і не видно було, як він аж тремтить увесь, слухаючи її.
— А як їхала, така зажурена, така зажурена була, — джеркотіла диякониха, — ще б пак, і не тільки відпочити, збиралася продуктів купити на селі. Тут же дешевше, а в неї кожна копійка зароблена, не з неба сиплеться, не спадщина батьківська, самій про батьків треба дбати.
Як це важко було слухати.
Довго не наважувався, та все-таки спитав:
— А чоловік у неї який?
— О, такий статечний, сурйозний, показний — нічого не скажеш, спокійний, ніколи ніхто й не чув, щоб на когось голос підвищив, а щоб хтось вилаявся у них у домі — боронь боже, хоч він і спокійний, і чемний, а я при ньому боялася чомусь і слова вимовити. Як Літочка Миколаївна за столом, то хоч і він тут же, а з нею завжди галасливо, весело, вона як розкаже що-небудь, так усі аж заходяться від сміху, і його вона не боїться.
— Так чого ж би їй чоловіка боятися? — здивувався Ігор.
— Аякже. — І, нахилившись до нього, конфіденціально мовила: — Він же від неї на двадцять п’ять років старший. У них і кімнати окремі, вона з дітками і бабусею, а він у своєму кабінеті. — І раптом, схаменувшись, що, мабуть, наговорила зайвого, спинила і розмову, і тон. — Ой, я вас забалакала зовсім, може, я вам чайку принесу? Попийте та засніть, а то, мабуть, втомила вас своїми балачками, а вони вам ні до чого.
— Будь ласка, якщо можна, я вип’ю чаю, — погодився тоді Ігор, заплющивши очі. Йому хотілося хоч на хвилинку залишите ся зараз на самоті.
Він багато домислив сам, і багато було правдивого в його домислах, — він тільки цього не знав.
Зараз уночі він згадав балаканину дияконихи і раптом, вдивляючись у спляче личко Літи, зрозумів її здивовано-зачудований погляд, спочатку якусь ніяковість, що навіть вразило його, — адже вона була заміжньою жінкою, мала уже двох дітей, а так наче щось їй було в новину, а потім немов прорвався потік якоїсь надзвичайної ласкавості і ніжних слів, і ця ласкава ніжність викликала в ньому ще дужчу пристрасть. Ні, він не порівнював її з жодною жінкою, але знав, що ніколи ні з ким не відчував такої насолоди і втіхи, і не міг, просто не міг відірватися від неї. Це справді була "його" жінка, і він казав такі слова, які ніколи-ніколи не казав нікому. Лише до неї, тільки-но побачив її у музеї, одразу вирвалося "голубко моя". Це слово виринуло зненацька з глибини далекої дитячої пам’яті: так батько називав його матір, його молоду гарну маму. Вони, батьки, були ще молоді, коли загинули обоє, потонули в морі, катаючись на яхті, з ними був і наречений тьоті Соні. А він лишився зовсім маленьким і мало що пам’ятав. Хіба міг він називати так випадкових жінок, з якими стрічався раніше? Там віддавалася данина скороминучій чуттєвості, а тут були щастя, радість... любов... Наче справді вперше пізнали загадкові таємниці життя.
І щось у Літі було і материнське, і сестринське — взагалі безмежно рідне. Він же вгадав ще в монастирі, коли сказав, що хоче, щоб вона була його дружиною, щоб завжди була з ним.
Правда, сталося все не так, та однаково він відчув з нею непорушний зв’язок — і не хотів ні про що думати.
...А "черговий ранок" розвеселив їх обох.
* * *
"Черговий ранок" був ще також глупої ночі.
— Пусти, я хочу піти напитися, — мовила Літа, відкриваючи очі.
— Лежи, я тобі принесу.
— Ні, ні, я вже краще сама піду, — і засміялася.
Він зрозумів і засміявся також.
— Ну, так би й сказала! Тебе провести?
— Що ти! Хіба це на другій вулиці? По-моєму, поряд з ванною, тільки й усього.
Вона стрибнула через нього і побігла "поряд з ванною", а він швидко збив і поправив її подушку, потім почув, що у ванні захлюпала вода, і вона повернулась з вимитим лицем, така свіжа, наче справді вибігала на вулицю.
— Ач, і вмитися встигла! Ти змерзла? Лягай швиденько, я тебе закутаю, а то ще застудишся.
Йому було приємно дбати про неї.
Обоє сміялися.
— Я ж казав тобі ще в монастирі, що нам буде дуже добре вдвох. Але ще ніч, тобі треба поспати.
— Ти ж не хочеш спати.
— А чого ж я хочу?
— А коли я вгадаю, ти скажеш правду чи ні?
— Звичайно, скажу правду.
— Ти хочеш... Їсти!
— Лікусю, а знаєш, це правда, я трошки хочу їсти. — І додав, звівши брову: — Але ж я не тільки хочу їсти...
— Ти наче виправдовуєшся, — засміялася Літа, — за таку прозаїчну, цілком природну річ, що захотів їсти.
— А як ти вгадала?
— Уяви, я теж трошки хочу їсти! А ми завжди хочемо одного й того ж!
— Тоді порядок, і я більше ніколи не питатиму "можна" чи "не можна", — жартував він, цілуючи її. — Я знатиму — що хочу я, те й ти. Зараз пообідаємо!
— Чи повечеряємо? Чи поснідаємо?
— Я приніс такі смачні наїдки! Але ми не будемо вставати. Ще й ніч насправді. Я підсуну отой маленький столик сюди, до ліжка, і ми поїмо.
— Яке неподобство ти вигадав! Але сьогодні я тобі в усьому підкоряюсь.
— А не я тобі? Хіба нам треба скорятися?
— Справді. Але ж пам’ятай — це вперше і востаннє я дозволяю підсовувати столики і їсти в ліжку, — удавано строго мовила Літа і раптом злякалася — "а що, як справді вперше і востаннє? Ні, ні, завжди, коли захочемо!" І сказала йому весело, дивлячись, як він на підсунутому столику розв’язує і розкладає пакунок — знамениті єлисєєвські розтегаї, тістечка, яблука: — Та ти ж накупив на цілий полк!
Вони обоє сіли на краєчок ліжка.
— Ой, ти навіть смажених курчат купив!
— Це не курчата, це фазанчики. Вони були зовсім теплі і м’якенькі. Один тобі, один мені.
— Що ти, хіба я з’їм цілого? Давай з’їмо спочатку мого — тобі ніжка, і мені ніжка, а потім ти з’їси цілого свого, і я буду спокійна, що ти не помреш з голоду.
— Я наллю по чарочці вина. Почекай, у мене в несесері є набір чарочок, бачиш, одна в одній, як матрьошки.
— Така необхідна річ у чоловічому несесері! Але я майже ніколи не п’ю, ще сп’янію!
— Зараз треба! Для мене це шлюбна ніч.