Під вітром і холодом ледве пленталися хворим, виснаженим натовпом. Біля с. Роздолля на таку розтягнуту колону напала сотня озброєних козаків і погнала в полон 15 тисяч.
Частина за частиною, група за групою вливалася червона армія в піски, від Кізляру та від с. Величгєвського. Сумну безвідрадну картину являє в цю пору ногайсько — комлицький степ. Здається шалений гураґан розгойдав піскове море,, а воно так і заклякло в своєму гніві, здійнявшись угору своїми буграми — хвилями. Величезні горби лежать поспіль цілими кряжами, то майже зливаючись докупи, то розступаючись ушир. Де-не-де природа засяла їх скупими жменями піскового овса, собачої рожі, сухостійних трав і колючок. За ними — золоті хвилі "живого", рухомого піску, що дожидав першого вітру" щоб піти далі. Навколо тільки небо й піски, небо й піски. Хіба де по долинах лягло скупими плямами тоненьке снігове покривало.
Монотонно риплять вози. Сонно й нудно шелестить пісок під колесами. Грузнуть ноги пішаків і коней. Третій день іде арм;? манівцями, розтяглася вдалечінь і вшир. З бугра на бугор, з бугра на бугор, — здається, без кінця й краю. Глибоко занурюються в пісок колеса гармат: доводиться підпрягатися, щоб їх витягти. їдуть тільки важко-хворі та поранені: підвід не вистачає. їдуть та йдуть з армією н біженці —городовики, переважно сім'ї й родичі бійців.
Степ щодалі накладав своє тавро на цей мандрівний табір. Відставали, мішалися, розбивалися на групи. Хвороба остаточно розформовувала й переформовувала армію на свій лад. Вона втратила свій бойовий вигляд. Люди загорталися в лахміття. На лафетах сушилася абож вивітрювалася білизна. На багнетах бійців коливалися пакунки або й сами багнети з Гвинтівками опочивали в обозах.
На обличчях утома й байдужість. Групами сідали відпочивати, відставали, доганяли. Харчі на обліку. Води немає.
— Який чорт нас поніс сюди? Хіба кращих шляхів ке знайшлося ?
— Тут усі однакові: кажуть, верстов 250 буде до Астрахані.
— Не дійдемо!.. Коли б хоч не тиф!
— Нічого! Як умреться, то все минеться!
Мимо проїхало кільки штабних. Натомлений і слабосилий бородач заздро свиснув навздогін:
— Оці й за Астрахань доїдуть!.. Що їм? Пузо повне, ноги не болять! Іде собі та тютюнець покурює. Мабуть таки не дурень вигадав паном бути.
Один із вершників, чорнявий гострозорий чолов'яга, почувши дорікання, повернув коня назад.
— Ану, товаришок, сідай та під'їдеш трохи, а я розімну ноги.
— Та спасибі... Я й так.
— Сідай, сідай!.. Я покурю в компанії.
Пішов угурті. Витяг засмальцований кисет, зробив собі "собачу ножку" й передав кисет далі. Курці хапалися за нього, аж руки тремтіли. Робили собі цигарки й спішили закурити. Але згодом почали переглядатися, спльовувати. Дехто навіть кинув потихеньку цигарку. Чорнявий мов не помічав і з насолодою затягувався.
— А що? Не до смаку мій тютюнець? Нічого, згодом привикнете. Зате—своїх власних плянтацій. Фабриканта Ода-рюка... Може чули?
— Тов. Одарюк! Як же це я тебе не впізнав? Та ми ж з тобою під Катеринодаром...
— Еге, під Катеринодаром!.. Так у мене пика ще батьківська була, бо ми пшеничненьким живилися. А тепер ось обідав самі скрутні: покрутився, покрутився та й так був.," А вечеряв самі лежні: полежав, полежав та й так заснув.
У гурті засміялися. Тосариш із-під Катеринодару зацікавився :
— А де ж у тебе ТЮТЮНОЕІ плянтації взялися, тов. Одарюк? Щось я не чув такого.
— А ось і ось...
Одарюк махнув рукою обабіч, де по низинах стирчали сухі стеблини бур'янів...
— Тут і паслін і кінський щавель, і шальвія... І ще якась погань. Спасибі, матросик один навчив.. .Еге-ге !.. Чого ж ти товаришу, з конячки злазиш ? Під'їдь іще!
— Та спасибі, т. Одарюк. Нам спішити нікуди, а тобі ж треба скрізь доглянути.
Одарюк, член реввійськради 11-ї армії, підвеселив катом-леного коня нагайкою й поїхав доганяти частини. Червоно-армійці пішли бадьоріше.
— Оце — наш! ^
— Це тобі не генерали, що кидають салдатів у біді та й мзхають далі колясами!
— Наші не покинуть!
... Тася йшла в одній із груп, доглядаючи хворих. Ла-заретіз уже не було, кожен допомагав сам собі. Але багато було хворих у кожній частині й були такі, що ходили za ними. Тася не розлучалася з Маринкою.
Невеличка ростом, прудка Маринка цебрами розливала навколо себе ясне життєсприймання. На її обличчі були ще хмаринки недавнього горя, але вони не могли заховати промінів непереможної, цілющої, невичерпної любови, що била з неї водограєм. Маринка скрізь поспівала. Десь ізбоку побачила виснажену сумну жіночу постать із ознакою смертельної втоми на обличчі. На руках — дитина. Маринка метнулася до неї.
— Та ви зовсім хворі! Сідайте, під'їдете.
— Спасибі, якось доплентаюся... Вже ж мо-'недалеко й та Астрахань.
— Що ви ? Ще й третини не пройшли! Жінка заплакала:
— Сил моїх немає !.. Чоловік помер у поході, двох старшеньких добрі люди взяли. Коли б хоч не ця дитина
За кілька хвилин Маринка влаштувала хвору й тішила її дитину.
— Та яке ж ти манісіньке та худісіньке! Та хворе-хворісіньке! Глянь Тасю, які в неї великі-великі та сумні очі!
Тася глянула—і серце їй защеміло... Та це ж—очі всієї 11-ої армії. Очі виснажених, хворих бійців! Очі поранених і тифозних! Очі біженців, що міряють другу тисячу верст од Батайського її Тамані, через високі гори й піскові степи!
Рогожін непомітно, з прихованою тривогою стежив за Тасею.
— Тасю, ти б відпочила...
У Тасі обличчя з білого воску, але очі світилися, як і в Марикхи.
— Нічого, Гаврику! Мені гарно.
Відтоді, як зустрілися в Моздоці після розгрому армії—ні слова не сказано між ними про недавні непорозуміння. Тася мовчала про свою жахливу помилку, щоб не одвернути його від себе навіки. Думала: "скажу, як побачу, що він зможе простити й забути". Рогожін іще раніш вирішив, що треба зректися всяких прав на неї, завоювати довіру й повагу,
а тоді—будь — що — буде.
Піски їх ріднили, повертали до юнацьких років. Обоє виросли в таких от степах над Урусколем і відчували їхній подих на кожному кроці. Рогожін особливо любив піски. Парубком було тижнями пропадав у піскових бурунах з рушницею. Бив хитрого лиса, бив хижого вовка, здирав шкіри і; вертався з багатою здобиччю. Живився куріпками, заятиною, дрофами. Сіль брав із степових солоних їльменів. Своїм досвідом він тепер багато допомагав Тасі й усім хворим.
Одного разу забрав мішки й привіз із бурунів добрих півкопиці сухого кінського щавлю... Тася сміялася:
— Його й коні не їдять!
— Та й ми не їстимемо. Ми його питимемо. Ти ж любиш КОМЛИЦЬКИЙ чай ?
— Ах, чай... Коли б у нас комлицький чай, ми б половину хворих підняли. Він чудово живить і підбадьорює.
На першому ж привалі дістали води, нарубали сухих стеблин кінського щавлю, разом з листям і квітковим колосом, наварили, посолили, одцідили. Рогожін надоїв кобилячого молока, забілив чай і подав мисочку Тасі.
— Справді, чай!.. Гаврику, та це ж—знахідка! От не думала . —. Та ти в мене—урван.
Лукаво посміхнувся:
— Я таким і був. Хіба забула ?
Почервоніла, пригадавши парубоцьке прізвище—мужа.
— Я досі не знала, що ти такий...
— Який?
— Та бачиш... Ти тоді був шибайголова, страхіття для всіх "порядних" людей. Потім дістав собі погони. А з таких виходять Сорокіни. І взагалі...
— Життя вчить, Тасю. А про своє офіцерство я тобі колись розкажу. Я його не шукав. Мені його накинули.
Подивилася допитливо й нічого не сказала. Заходилися вдвох поїти "чаєм" хворих. Незабаром "комлицький чай" став улюбленим напитком сотень і тисяч бійців. За браком припасів і доброго питва чай підтримував виснажених мандрівників— 3 молоком заступав їжу, без молока підбадьорював і відганяв утому.
А степові, здавалося, не було кінця-краю. За площинами йшли піски, за пісками—солонці, за солонцями—знов сірий мовчазний степ. І знов піски.
Люди йшли, виснажувалися, коні падали з голоду. Число хворих збільшувалося, на стоянках замерзали сотнями. Частина відставала й гинула в бурунах.
Командири полків, батальйонів, політробітники, що їхали в одній групі, улаштували нараду. Одарюк змалював тяжкі обставини*
— Труднощі посилюються, число хворих збільшується. Коні дохнуть. Є вже покинуті в пісках гармати. Ми йдемо все повільніше й млявіше. Що робити ? Через хворих ми ледве посовуємось. Є така думка, щоб мобілізувати всі коні, та спасати, насамперед, артилерію... Але тоді загине більше людей ..
— Як?.. Щоб покинути хворих?..
— Постій, не кричи... Ти зваж обставини: як зав'язнемо тут, то всі загинемо. Треба спасати, що можна.
Важка мовчанка опанувала присутніх. К. Лісовий задумано
кинув:
— Справа в тому, чого найбільше вимагають інтереси революції...
— Безумовно, артилерія он як потрібна Царицину...
— Алеж і ціла армія.
— Пожди!.. Це значить — випрягти з повозок ?.. Ще раз схвильовано підхопив Одарюк:
— Важко зараз збагнути, чого саме вимагають інтереси революції. На мою думку, артилерію треба виручати. Але й кидати хворих-—нема на те моєї згоди. Ми спільно з товаришами десять місяців билися проти німців, корніловців, денікінців, та невже ж побіжимо тепер від них перед хворобами? Коли вже вмирати, то хочу вмерти з ними! Коня свого віддаю під артилерію, а сам піду з хворими...
— І я!
— І я!
Не мовчав ніхто. Близько сотні голосів злилося в однім пориванні. Хворий на сухоти, запальний і чулий завполітвід-.ділу армії, молодий студент Торський скочив на повозку:
— Товариші! Може я нескладно скажу, та зате — від щирого серця! Історія знає немало таких славних переходів пустелями непроходимими. Гинули армії—залишалася слава. Та слава запалювала нащадків, підносила їх на нові геройства, на нові славні дії. Але то були армії завойовників, гнобителів. Тепер настала пора інших воєн, інших боїв — за визволення всіх трудящих. Ми виставимо своїх героїв! Ми створимо нові леґенди ! Ми впишемо нові сторінки в історію!... Нехай ми загинемо! Нехай тільки останки 11 — ої армії дійдуть до Астрахані! Але вони донесуть туди нашу славу й запалять тисячі й сотні тисяч на борню. Ми вмремо, — армія не вмре, діла наші не вмруть ? Ви чуєте ? Армія повернеться мстивим, переможним гураґаном туди, звідки ми тікаємо! Я вірю в це! Вона повернеться!..
Він боляче закашлявся й виплюнув кривавий згусток. Крики захоплення покрили його слова.
Того ж дня батареї, підсилені кіньми, пішли вперед, а при обозах побільшало пішаків...