Варфоломій каже, що він дуже тому зрадів; одначе йому здавалося, що, піклуючись про освіту народну, Тарасові не слід пускати такі твори, як "За горами гори" (себто "Кавказ"). Він висловив свою думку Тарасові, і Тарас замислився 332.
332 Правда. — 1876. — [№ 1]. — С. 23 — 28.
Мушу сказати, що в наведених споминках Варфоломея є чимало такого, чого не можна признати певним. Почнемо от хоч би з патретів. Які то могли бути патрети? Фотографії, здається, тоді ще не було; літографії, або дагеротипи, були річ дорога; хіба гадати, що все то були патрети, намальовані самим Тарасом. Далі знаємо, що поема "Кавказ" тоді не була ще написана.
На другий, чи що день Шевченко навідався і до попа. У старого отця Кошиця був тоді син його, молодий піп, і ще один піп з сусіднього села. Вони пильновали провадити з Шевченком бесіду про сучасні справи, але він не охоче якось розмовляв про те і цілий вечір говорив з старим попом /169/ про старовину. Коли Шевченко пішов вже до господи, до Кошиця прийшла баба Лемериха і спитала молодого попа:
— А що, бачили Тараса? як він вам здається?
— Та бачив же! Але коли б ти знала, бабо, який він дурний! Сів собі з старим, та тільки й речі у його, що розпитує про голодранців; та ще, наче на глум, казав покликати свого старого товариша Смалька, що сторожем при церкві, і ну з ним ціловатися.
— Чудне оце ви говорите, — відповіла баба, — з нами він ніколи не мовчить, все балакає, з вами, мабуть, не знав про що говорити 333.
Мабуть, батьки Федосіїні спостерегли Шевченкову думку побратися з їх донею. Вже ж їм не під мисль було дружити свою доню з Шевченком. Вони хотіли хитрощами відвернути Шевченкові заміри. Тоді як Шевченко гостював у Кирилівці, жінка Прокопа Демченка повила дитину. Стара Кошечиха умовила Демченків покликати кумами Тараса з Федосією. Думка у неї була, що молода доня не спостереже, куди мати верне. Але доня перехитрила матір. Вона пішла до Демченків, взяла дитину, пішла з нею до другого попа і перехристила з іншим кумом 334. Тоді Тарас посватався; але взяв у батьків гарбуза. Воно й не диво! Згадаймо, що не далі як років тому 17 назад Тарас у Кошиця наймитував за погонича. Річ не можлива, щоб піп віддав дочку свою за колишнього свого "попихача"!.. Попівна не відважилася йти проти волі батьків, і вони не побралися. Вельми плачливого добутку зазнала безталанна дівчина з батьківської незгоди: попівна збожеволіла 335. Року 1883 вона лічилась у Києві в університетській клініці, а року 1884 вмерла дівкою 336.
333 Правда. — 1876. — [№ 1]. — С. 23 — 28; Жизнь и произведения Шевченка, с. 51.
334 З усних переказів кирилівських людей.
335 "Зоря". — 1885. — № 15.
336 Метрика кирилів[ської] церкви.
Засмучений і зажурений невдачею в сватанні покидав Тарас Кирилівку. Брати його, Микита і Осип, розказує Варфоломій, пішли провести його і, річ звичайна, завернули до корчми випити на прощання. Випили більш, ніж треба було. А тут жид-шинкар заходився ганьбити і лаяти якогось хрестянина. Скоро почув Тарас, як жид знущається з хрестянина, зараз озвався до людей, що були в корчмі: "А чого, хлопці, дивитеся мовчки? Ось нуте лишень — простягніть жида, да різками!" Тарасові слова, немов огнем тим, запалили хлопців: не встиг жид і озирнутися, як вже готові були /170/ різки і жид лежав на долівці: били його, аж доки Тарас не сказав: "Годі, хлопці!" Жиди з сього зараз зробили цілий "бунт". Пішли доноси, що Шевченко простає Коліївщину; зібрав би то сотню чоловіка селян і хотів вирізати в Кирилівці усіх жидів. Поліція піднялася на диби; але скінчилася буча на тому, що брати Тарасові відкупилися і покрили собою усіх, хто був замішаний в жидівську хлосту 337.
Факт сей здається мені непевним. Нехай би ми й не змагалися, що Тарас напідпитку підбив людей до такого паскудного вчинку, нехай згодимося й на те, що зайва прощальна чарка так затуманила йому голову, що він не зауважив на те, що вчинок з жидом неминуче нашкодить йому: попсує йому стежку до служби в комісії; але коли б була правда про доноси, що Шевченко простає Коліївщину, то вже ж тим доносам не можна б було не дійти до Києва і там вони зачинили б перед Тарасом двері в комісію. Хто-хто, а Бібіков 338 би довідався про такий вчинок і тоді не стосовався б він так приязно до покликання Шевченка рисовальником в комісію!
З Кирилівки Шевченко приїхав до Києва і небавом подався в Полтавщину справляти наказ комісії... Наказ генерал-губернатора Бібікова, щоб Шевченко поїхав по Полтавщині "для некоторых разысканий", і 150 руб. на подорож дано Шевченкові в листопаді р. 1845; але альбом Тарасових малюнків і інші певні факти свідчать, що він поїхав в Полтавщину раніш, ніж дано йому бібіковський наказ. Треба гадати, що, вернувшись з Кирилівки і запевнившись, що його беруть до комісії і виряджають в Полтавщину поробити малюнки з пам’ятників старовини, він не ждав урядового оповіщення, і наказ Бібікова переслано до його вже потім. Бібіков наказував йому довідатися: які є по Полтавщині могили, давні руїни і взагалі останки життя і подій історичних і, коли можна, поробити з них малюнки. Очевидна річ, що справити сей наказ можна було тільки, доки ще не вдарили морози, доки не випав сніг.
Здається, перш за все Шевченко поїхав в Прилуцький повіт в Густинський монастир, "збудований коштом гетьмана Івана Самойловича р. 1674" 339. Опріч інтересу історичного, Густиня вабила до себе Шевченка й інтересом моральним: тут похоронені були останки князя Миколи Рєпніна, батька княжни Варвари.
337 Правда. — 1876. — [№ 1]. — С. 23 — 28.
338 Київський генерал-губернатор того часу.
339 Музыкант. (Поэмы и повести. — [С 590 — 591]).
Не можна не гадати, щоб у Шевченка не /171/ було бажання поклонитися останкам чоловіка, якого він шановав і в родині котрого зазнав щирого привіту і ласки.
З Києва в Густиню треба їхати на Прилуку. Тарас зупинився в Прилуці; взяв з собою щирого українця і знавця рідної старовини протопопа Іллю Бодянського і вкупі з ним поїхали в Густиню. Густиня за Прилукою верстов п’ять буде. Ще під кінець XVIII віку рука вінценосної гнобительки української волі і культури скасовала була Густинський монастир яко монастир. Одначе будівля його була доволі міцною, бо, простоявши майже без догляду більш ніж піввіку, вона не знівечилася. Спочатку рр. 40-х комусь соромно стало за зневагу українських народних святощів. Не скажу, з чийого приводу заходилися оновляти Густинський монастир. Оновителем прислано з Нижнього Новгорода суворого росіянина черця Паїсія. Паїсій оновленням своїм виявив сущий вандалізм, властивий взагалі черцям в Росії, скоро вони приїдуть на Україну господарювати по стародавніх монастирях наших. Першим ділом таких оновителів — знівечити в монастирі і по церквах його усе, що нагадує українську окремість, усе, що не підходить під міру і смак московсько-візантійського чернечого деспотизму й аскетизму. Так діяв і Паїсій в Густині. Стародавні фрески по стінах в церквах монастирських він звелів малярам позамазувати. Але вандалізм його на тому не спинився: він велів знівечити і патрет Михайла Вишневецького, а потім добрався і до кісток небіжчиків, похоронених навіть в церкві. Під вівтарем головної церкви був склеп родинний прилуцьких полковників Горленків. Склеп велено знівечити: кістки померших, що покоїлися в тому склепі, зсипали десь у кутку в один гурт, а склеп засипали і замуровали. Не пошановали навіть святих образів: дорогоцінні шати з гербами гетьмана Самойловича і полковників Горленків поздіймали з образів і попереливали... Одно слово: справили "обрусеніє"!
Шевченко бачив Густинський монастир, коли "обрусеніє" не було ще справленим до краю. Монастир нагадав Тарасові "суще абатство сенклерське: тут є і рів глибокий та широкий, що наливався колись водою з тихого Удаю; є і вал, а на валу тому високий з цегли мур зубчастий з внутрішніми ходами і з бойницями; є безкраї підземелля і склепи, а на цвинтарі поміж величезних дубів суховерхих намогильні плити, що повростали в землю" 340.
340 Ibidem . — С. 590.
Шевченко змалював в Густині вид з головної церкви в монастирі, вид з трапезної /172/ церкви і вид брами з розваленою на ній церквою св. Варвари.
Гадаю я, що з Густині Тарас поїхав до якогось прилуцького пана, здається, в Дігтярі до Грицька Галагана 341. Тут трапився баль, що нагадував потроху мосівський "Версаль" Вільхівської: гостей з’їхалася сила; баль був пишний, розкішний; але на душу художника-поета з кріпаків він зробив тяжке вражіння."Баль скінчився найрозкішнішою вечерею, залитою шампанським вином". Розкіш того балю "просто жахала" Шевченка. Але більш за все збентежила його душу, вколола в серце стару глибоку рану історія і вид віолончеліста з крепацького оркестру, що грав на балю тому. Віолончеліст більш за все звернув на себе увагу поета: то був чоловік молодий, худорлявий і блідий.
341 Запевне не затверджую сього. Не можна сказати запевне і того, коли саме був той баль: чи в вересні, чи, може, й раніш. Більш стою за перше, бо раніш вересня Шевченко не мав препоруки комісії.
"Соло своє він грав так, що хоча б і самому Серве, так не на сором би було". Поет, слухаючи те соло, дивовав, що ніхто з гостей, ні сам господар не дав оплесків віолончелістові за його суще артистичну гру! Коли ж віолончеліст, скінчивши соло на віолончелі, взяв скрипку і заграв арію "Преціози", дак душа поета не втерпіла. Тарас гукнув: "Браво!" — і став плескати в долоні. Усі гості подивилися на поета, наче на божевільного; а сам пан-господар так глянув на його, що Тарас схаменувся, догадався, що крепакам не дають оплесків, замовк і пішов собі в сад, щоб там розвіяти журбу, що нагнали на його оті суворі й здивовані погляди господаря і гостей. Не можна було Тарасові в тих поглядах не прочитати усю історію недавнього свого життя крепацького; не можна було йому не подумати: чи вже ж крепаки не такі люде, як і пани?.. Тяжкі думки, гірке вражіння повіряв Тарас німим деревам да теплій, спокійній місячній ночі. Але вражіння так глибоко перейняло його, що скільки він не ходив по саду, скрізь чув чарівні гуки віолончелі. Немов живий, скрізь стояв перед ним образ віолончеліста. "Де я його бачив? де я його стрівав?" — питався Тарас самого себе і, нарешті, після довгого пригадування, згадав...