Довгими ночами він не раз мріяв, як разом з Грициком буде козакувати. Та, видно, не судилося. Він, мабуть, житиме так, як живе нині дідо Кудьма. Лікуватиме поранених та хворих, вчитиме вовків служити людям. І зрештою, стане відлюдником, як і дідо Кудьма…
Від таких думок Санько не втримався і тяжко зітхнув.
— Ти чого? — здивувався Грицик.
— Просто так, — ухилився від відповіді Санько.
Біля двох старих осик друзі зупинилися.
— Ану, давай ще на шаблюках! — вигукнув Грицик.
Вони завжди тут змагалися. Бо при дорослих козаках змагатися нецікаво. Тільки й чуєш:
— Не так, Грицику, руку тримаєш! А ти, Саньку, пом’якшуй удар. Та не так! Ану, ще раз!
А тут, без глядачів, можна змагатися як завгодно.
— Я — козак Швайка! — вигукнув Грицик і його шабля засвистіла в повітрі. — Ну, татарчуку, начувайся!
— А я молодий козак Кудьма! — вигукнув Санько і теж схопився за шаблю. — Не буде тобі, бусурмане, пощади!
Як же гарно видзвонювали в повітрі шаблі! Як завзято зійшлися на герці бійці! Білка, що зопалу визирнула з дупла, перелякано чкурнула аж на самісінький вершечок. Заєць, що звівся на задні лапи біля куща калини, чкурнув так, що за ним аж закуріло. Проте безвусі лицарі нічого не помічали.
— А, клятий ногайцю, ти ось так? — вигукував Грицик. — То на тобі!
— Щоб козак Кудьма відступав? Не бути цьому ніколи! — волав Санько і раз за разом викрешував жмути іскор з Грицикової шаблі.
Нараз між ударами до них долинув якийсь незрозумілий звук. Хлопці завмерли. Звук долинав із снігових заметів на протилежному кінці галявини. Тримаючи шаблюки напоготові, хлопці без найменшого остраху подалися у той бік.
Першим зойкнув відчайдушно сміливий козак Швайка:
— Ведмідь! Тікаймо!
— Ой! — вихопилося і в молодого козака Кудьми.
Так, це був ведмідь. Величезний, скуйовджений, він ішов на чотирьох лапах, змахував кудлатою головою і глухо ревів.
Санько й не зчувся, коли його понесло услід за Грициком. Затим юні відчайдухи почали мінятися місцями. То Грицик обжене товариша, то Санько наддасть так, що здавалося, ніби Грицик не біжить, а перебирає ногами на місці. Щоправда, в Саньковій голові тіпалася думка, ніби він чинить щось не так. Та щоб зважити на неї, треба було зупинитися бодай на якусь хвильку, аби все гарно обміркувати. Проте розмірковувати не було часу. Ведмідь ішов по їхньому сліду. Глухо ревів і, зрештою, теж перейшов на чвал.
— Мамо! — мимоволі вихопилося у Санька.
— Ой, рятуйте! — підтримав його Грицик. Тепер він боявся навіть озирнутися.
Вгору, вниз. Стрибок через кущ, знову вниз… А ревіння все посилювалося. Грицикові здавалося, що пазуристі лапи от-от вчепляться йому в потилицю.
Здається, те ж саме ввижалося і молодому козакові Кудьмі.
Хлопці вже не кричали і не кликали на допомогу. Тільки стиха повискували тоненькими, як у новонароджених цуценят, голосами.
Вгору, вниз… Через стовбур, через вимоїну…
Зненацька перед ними виросла згорблена постать. Це був дід Кудьма.
— Що з вами? — запитав він здивовано. Мабуть, у світі трапляються такі ситуації, коли й чарівник безсилий щось зрозуміти.
— Ой, діду…— видихнув Санько.
— Тікайте! — оминаючи старого, з останніх сил заволав Грицик. — Ведмідь!
Проте дід Кудьма і не думав приєднуватися до хлопців. Навпаки, він сповільна рушив назустріч ведмедеві, хоча в його руках не було навіть лозини.
— Що, Михайлику, знову зуб розболівся? — співчутливо запитав він, коли до ведмедя залишилося кілька кроків. Ведмідь сів на сніг, жалібно заскиглив і приклав широку лапу до скуйовдженої пики.
— От нещастя, — похитав головою дід Кудьма. — Ну, нічого, зараз ми його заговоримо…
Ведмідь завмер. Дід щось стиха забурмотів. Тоді кілька разів провів долонями навколо ведмежої пики і знову щось пробурмотів. Ведмідь стежив за його руками так, як стежили б Санько чи Грицик за бджолами, що кружляли навколо їхніх носів. Ведмеже схлипування усе тихішало. Зрештою стихло зовсім.
— От і все, — сказав дід Кудьма. — Іди гуляй.
Якусь мить ведмідь сидів нерухомо. Тоді звівся на ноги, стиха замурмотів, мабуть, подякував за допомогу — і подався назад. Мигцем зиркнув на хлопців, і в його очах спалахнуло щось схоже на зневагу. Скидалося на те, що він хотів ще й презирливо сплюнути убік, як ото нещодавно Остап Коцюба. Але, певно, ще не навчився.
— Чом же ти, Саньку, не побалакав з ним? — запитав дід Кудьма, коли ведмідь щез за кущами. — Я ж тебе вчив, як заговорювати хворі зуби. Чи, може, злякався?
Санько почервонів.
— Злякався, — вичавив він із себе.
Дід Кудьма посміхнувся у сиву бороду.
— А даремно. Це ж Мишко, хіба забув? Я ж його колись підібрав зовсім крихітним і виходив. І ти, до речі, про нього разів з десять розпитував.
Санько ще нижче схилив голову. Він не міг утямити, чому всі розповіді про ведмедя так швидко вилетіли йому з голови.
— А де ж це ваша зброя? — зненацька запитав дід Кудьма. — Де ж ваші шаблюки?
Хлопці дружно лапнули за піхви. Шабель не було. Ні в Грицика, ні в Санька. Мабуть, десь посіялися під час втечі.
— Ех ви, козарлюги, — скрушно похитав головою дід Кудьма, хоча очі його випромінювали веселу посмішку. — Що ж, доведеться, мабуть, самому йти на пошуки. Сподіваюся, що Мишко не прихопив їх з собою.
ШВАЙКА В БІДІ
Грицик ладен був заплакати. І було від чого — Швайка не хотів брати його з собою.
— Навіщо тоді ти взяв мене своїм джурою? — допитувався Грицик. — Джура скрізь повинен бути з хазяїном, а ти…
— Та який я тобі хазяїн? — відбивався Швайка. — Я тобі швидше за брата буду. Тож і кажу як брат: їхати тобі не можна. Невже забув, що пан Кобильський ще й досі точить зуби на вас з Саньком?
Та Грицик не слухав.
— А Барвінка береш, — далі правив своєї. — Він що — кращий від мене, так?
І підозріло шморгнув носом.
А пан Кобильський у цей час сидів у своїй світлиці і в задумі погладжував опасисте черево. Біля нього шанобливо схилився Тишкевич. Час до часу він крадькома стріляв очима по світлиці.
"Ич, як розкошує, — заздрісно думав він. — Ну нічого, незабаром, може, й мені пощастить…"
— То, кажеш, якщо я не подам сигналу переяславцям про небезпеку, то Тахір-бек мене не зачепить? — запитав пан Кобильський.
— Істинно так, ясновельможний пане, — ще більше зігнувся в попереку Тишкевич. — Правда, довколишні села трохи пошарпає. Але ж то так — для вигляду, щоб у Переяславі, бува, чого не запідозрили.
— Мене це бидло не цікавить, — презирливо кинув Кобильський. — Одних заберуть — з інших дві шкури здеру.
І знову погладив черево — йому так легше думалося.
— А за Швайку, кажеш, Тахір-бей дасть табун коней?
— Так, ваша ясновельможносте. Проте лише за живого. Бо він знає дуже багато. І саме це цікавить Тахір-бея…
Зненацька Тишкевич замовк і втупився у вікно. Обличчя його почало набирати мертвотного виразу.
— Що ти там побачив? — поцікавився пан Кобильський.
— Швайка, — хрипко вичавив з себе Тишкевич.
— Ну то й що? Він не так уже й рідко зазирає сюди. Передає мені те, що розвідав. А я доношу далі у Переяслав.
— Так… він же шалений! Побачить, що я тут… що ви зі мною…
— А це вже не твоя турбота, — знудьговано позіхнув пан Кобильський. — Хоча… заховайся краще он туди…
І він кивнув у бік заслоненої ніші.
Швайка увійшов до світлиці. Привітався і сказав:
— Пане Кобильський, хлопці розізнали, що на початку літа ординці збираються у великий похід на Переяславщину.
— Та ти що? — щиро жахнувся пан Кобильський. — От же ж халепа! Треба негайно передати цю новину переяславському старості. А тобі дякую за неї, хоча вона й вельми неприємна. Але ж ти інших не приносиш.
Швайка розвів руками.
— Що поробиш, пане. Така вже моя доля.
— То я зараз звелю хлопам, аби принесли медовухи, — сказав пан Кобильський. Проте замість гукнути когось, сам вийшов із світлиці.
— Потрібна мені твоя медовуха, — зневажливо кинув йому вслід Швайка і затнувся. Краєм ока він помітив, як хилитнулася зелена завіса. Придивившись пильніше, завважив кінчики чобіт, що визирали з-під неї. А більше нічого Швайка помітити не встиг, бо двері широко розчинилися і до світлиці увірвалося шестеро здоровенних челядників. За ними виднілося розпашіле обличчя пана Кобильського.
— Хапайте його! — наказав він.
Швайка блискавично вихопив шаблю. Проте замахнутися нею не встиг — завадила стеля. А челядники вже оточили його з усіх боків. Та все ж упоратися із Швайкою було не так легко. Одного, вивільнившись на мить, Пилип з такою силою стусонув в обличчя, що той відлетів від дверей і завмер, іншого вдарив коліном у живіт так, що бідолаха лише кавкнув. Проте до світлиці увірвалося ще кілька челядників, і жива купа, внизу якої врешті-решт опинився Швайка, помалу затихла.
— А тепер розказуй, — звелів пан Кобильський, коли зв’язаний Швайка опинився перед ним. — Розповідай, як продаєш своїх хлопців-переяславців, як злигався з татарами. А ви слухайте, — звернувся він до челядників. — Слухайте, щоб розповісти переяславському старості, що почули. Правда, він майстер викручуватися, та тепер йому діватися нікуди.
— Он воно що, — посміхнувся Швайка розбитими вустами. — Виходить, я служу татарам. І хто ж це вам такого наплів?
— Є вірні люди, — відказав пан Кобильський. І, обернувшись до завіси, звелів: — Ану, виходь!
Завіса відхилилася і з’явилося зблідле обличчя Тишкевича. Швайка поглянув на нього і криво посміхнувся.
— Що ж, цього й треба було чекати, — сказав він.
Барвінок прибіг до Вовкулацького кута під ранок. Обіпершись об двері передніми лапами, він голосно заскавулів. А коли дід Кудьма вийшов на двір, вовк схопив його за холошу і потяг у бік Канівців.
— Схоже, з Пилипом щось трапилось, — здогадався ворожбит.
Проте подався не за вовком, а рушив у протилежний бік — туди, де все ще сидів Остап з товариством.
Козаки саме снідали. Почувши новину, вони кинули все і миттю скочили на застояних коней.
— То, кажете, він подався до пана Кобильського? — ще раз перепитав Остап і перевірив, чи легко шабля вихоплюється з піхов.
— Та до нього ж, добра б тому панові не було, — відказав дід Кудьма. — Ет, казав же я Пилипові, щоб гнав просто на Переяслав!
— Не журіться, діду. Визволимо нашого товариша, хоч де б він був. Голови покладемо, а визволимо. Е-е, а ви куди? — вигукнув Остап, побачивши, як дід Кудьма сідлає коня.
— З вами поїду, — відказав дід і з зусиллям забрався в сідло.