Доню моя нещаслива! бідна моя!" — промовляла вона захриплим голосом, цілуючи мертве обличчя. А два яничари копали тут-таки, коло ясиру, неглибоку яму, щоби нещасну бранку поховати.
Ось уже підіймають єї із землі, щоби покласти в яму. Цілий панський ясир плаче, розпихає сторожу,— сторожа здержує громаду. Мати паде без пам'яті на землю. Сум такий, що й яничари мовчать і тілько мовчки споглядають на подію.
— Ходи, ходи, Микуло, звідси, бо згину! — просить старші Чамчан і обтирає кулаком сльози, що так і котяться йому з очей на сиву бороду.
Найшли начальника сторожі — чоловіка сивого, у турецькім халаті і білім шлику. Провідник оповідає йому, за чим прийшли. Микула описує ще, як виглядала мати, жінка і хлопець. Провідник повторяє се начальникові, а Чамчан тиче йому тим часом два червінці в руку.
Начальник випитується ще докладніше, потім нагадує собі щось і каже сторожі покликати якогось Ілуцу Молдована. Поки що оповідає щось туркові.
— Що він каже? — питається Микула по-волоськи.— Має бранців з Молдови?
— Каже, що має.
— Має! Ну, слава богу! — відзивається старий Чамчан по-руськи до Микули.
Нараз начальник каже до Чамчана також но-руськи:
— Се твоя донька, старий?
— Моя, моя, а його жінка, і мати, і син. Забрали їх, хоч вони не з Польщі, тілько з Молдови.
— Ет, все одно звідки. Л гроші маєте?
— Принесу зараз від господаря,— відповів обережний Чамчан, хоч мав гроші при собі,— я ж будував для вас міст.
— За доньку і за внука мусиш добре заплатити,— замітив начальник.— Стара нам не потрібна. От тримаємо, щоби коло дітей було кому ходити.
Микула дивився зі страхом на старого начальника. Очевидно, був се потурнак, що вже давно як вийшов із християнської землі і побісурменився.
— Може б, ми пішли самі пошукати? — спитався Микула.
— Не потрібно. Тілько заколоту наробите. Зараз вам скажу, чи є, чи нема. Де ж той чура задівся?! — скрикнув уже сердито і пійшов до сторожі.
Вернувся післанець, що шукав Ілуци, і, очевидно, сказав, що не найшов його; начальник дуже розсердився і сам пійшов розвідатися в ясир. Довгий час не було його. Вернувся дуже гнівний і зараз розіслав кількох кінних на всі сторони.
Микула і тесть ждали мовчки і тілько дивилися, як начальник лютився. Навіть не важилися питати його, та він сам промовив:
— Се були Ярошенки з Серета?
— Так.
— Ще вчора тут були, і десь їх чорт побрав. Не можу спуститися на нікого! — а далі вже кричав люто по-татарськи на сторожу і грозив шкіряною нагайкою.
— Так нема їх? — спитався Чамчан.
— Кажу ж тобі, старий, що нема. Ти, кажеш, будував міст?
— Так.
— То ти в обозі господаря?
— Так.
— Ну то я тобі раджу: іди собі тепер до моста і там жди! Коли найду твоїх, то дам тобі знати. Вони не могли втекти. У мене того нема. А гроші приготов: найменше триста червоних злотих — дешевше не дам! Розумієш? Ну, забирайтеся!
— Триста червоних! — зітхнув Микула.
— Що він казав? — спитався вже тепер провідник Микули.
Микула оповів йому.
— Не журіться! спустить троха. Треба торгуватися! — потішив провідник.
— Адже се великий маєток! — зітхав далі Микула.— Я й половини не маю.
— Де вони поділися? — журився старий Чамчан.— Каже, були ще вчора, а сегодня нема. Адже звідси жінка і дитина не втекли б, що б не зпати що. Чоловікам тяжко втечи, а не то жінкам.
— Десь запроторилися,— пояснив турок.— Поміж тисячами людей чи трудно загубитися? Уже ви не бійтеся, до вечора будете знати.
Але і сей день минувся без хісна. Чамчан і Микула відпустили турка, заплативши йому, а самі сіли собі перед наметом коло моста та дивилися мовчки, як з того боку Дністра з турецького обозу перевозився мостом до татар якийсь старший. Війська при пім не було, тілько служби, наметів і скринь багато. їхав смутний попри самий намет Чамчана.
Під вечір дізнався Микула від сторожі моста, що се бувший везир Усейн-баша. Стратив ласку у султана тому, що не велося йому в битві, і тепер уступався йому з очей якнайдальше. Казали, що султан хотів зрубати йому голову, та якось помилував по великих просьбах. Усейн-баша розложив-ся зі своїми наметами в дуброві, зовсім недалеко від моста. Микула ходив навіть дивитися, як уставляли його намети.
Пройшов ще один день, вівторок,— з ясиру не було ніякої вісті. Чамчан і Микула не втерпіли, пійшли туди ще раз розвідатися. Начальник визвірився на них, казав їх придержати і став винова-тити їх, що се вони викрали йому бранців. Чамчан присягався, що ні,— чого ж би приходив звідуватися? — і від напасті визволився, лише показавши карту від господаря.
— Видко, втекли,— міркував собі Чамчан, вертаючи з зятем до моста.
— Як то вони могли зробити? І куди втекли? — допитувався Микула сам себе і не міг найти відповіді.
— Можуть загинути, як камінь у воді. Звідси нема виходу. Кругом татарва; до козаків перейти годі, бо Дністер. Нашим мостом не пустять.
— Пропадуть. Чому не почекали ще днину? У вас і в мене були би найшлися гроші на окуп.
— Коли б ми були в неділю прийшли зараз сюди, були б їх ще застали... Зовсім не розумію, як вони відважилися...
І так перекидалися тесть із зятем питаннями, на котрі не находили відповіді. І брав їх тепер ще більший страх за родину, ніж доки була вона в ясирі, бо тепер небезпека була ще більша.
Сеї ночі, з вівтірка на середу, Чамчан і Ярошенко зовсім не могли заснути. Ніч була хоч і безмісячна, але зоряна, і вони обидва сиділи перед наметом та думали свої думки.
— Не всиджу! не всиджу! — говорив Микула.— Мушу пійти шукати їх.
— Та де їх найдеш? — спитав Чамчан.
— Вони десь недалеко.
— Думаєш, чекали від неділі до сегодня? Минуло, май розум, ще сам загинеш. Так тебе гладко спрячуть у ясир, що й не вернешся ніколи.
— Куди ж би вони за ті два дні втекли?
— Сюди, над Дністер, певно, ні, бо тут військо;
як утекли, то в поле поза обози і будуть манівцями шукати дороги додому.
— Але ж там їх легше побачити й здогонити, як тут. Степи та й степи — і більше нічого.
Не втерпів Микула, пійшов поночі шукати родини. Міркував собі так, що з ясиру найближчий скок у дуброву. Хоч тут і волочаться чури з кіньми, і намети з людьми близько, але дуброва немала і густа, місце на сховок найшлось би, коли б хто шукав.
Виминув військо, що спало понад берег, і пійшов в той бік, де розложився Усейн-баша зі своїми наметами.
Чудувався, як безпечно спали собі турки, хоч уже стілько разів провчили їх козаки, що повинні би пильнуватися вночі. Тут і там лише рушався деякий чоловік на твердій землі, але лінивий був навіть подивитися, хто се надходить. Правда, глибокий Дністер боронив турків і татар від несподіваних нападів краще, ніж кам'яні замки, а утома, тяжка утома у воєнній невигоді, у холодну ніч спонукувала хоч кого притулюватися до землі, корчитися і спати тяжким сном.
Микула не підходив до наметів, виминув їх і пійшов у дуброву. Високі і розлогі старі дуби стояли непорушно, підшиті знизу хащами. Тут і там ходили коні та пасли траву. Місцями не можна було перейти, бо, коли зрубували дуби на міст, постинали і лишили в лісі грубе галуззя, котре лежало купами на корчах і на землі. Треба було виминати сі перешкоди.
Що кільканадцять кроків Микула приставав і слухав, чи не почує якого знайомого голосу, підозрілого шепоту. Не почув нічого, тілько під кінськими ногами тріщало ломаччя, десь під корчами хропів чура або верхи на галуззях дубів будився гайворон — один з цілого стада, що таїм спало, попоївши добре на бойовищах. Збудився, закракав невиразно, мовби хто душив його за гортавку, і зараз верхи дубів мовби ожили: тихе, жалісливе кракания розійшлося по дуброві широко, кілька гайворонів ударило сильніше крильми — мабуть, непевно сиділи на галуззях,— се тривало кілька хвилин і знову стало тихо.
Микула зайшов у найгустіші хащі і сів на траву. Шкода й ходити далі: нема тих, котрих йому треба. Ой недоле! Уже й допитався до ясиру, уже й розвідав, де була родипа, а тим часом вона знову десь пропала. Кажуть, утекла. А коли не втекла? Може, її вбили? Може, перевели в інший ясир? Може, та погоня, яку зараз вислав потурнак, порубала їх — і тіло матері, жінки і сина валяється десь на степу?
Думає так Микула, коли чує: земля стугонить. Прикладає ухо до землі — справді, йде якась велика громада людей. Попід дуброву берегом тріск і шелест, як від ломаччя і розтручуваних корчів. Слухає ще хвилину: уже, чути, біжать люди, земля більше дуднить.
Чи не козаки се? Ще нападуть на старого тестя і вб'ють його, пе знаючи, хто він і за що його вбивати?
Микула встає і чимскорше виходить із дуброви. Ліс мов заворушився, мов ожив. Гайворопи будяться і крячуть уже голосно. Чути, всюди люди йдуть — перед ним, за ним, попри нього. Добре, що не помітили його; думають, що й він козак, а то привітали б його. Але вночі не пізнають — і Микула йде за громадою. Се ніхто інший, тілько козаки. Обійшли турків збоку поза плечі і тепер стануть їх гонити просто в Дністер. Треба чимскорше бігти до тестя!
Козаки вже біжать. Микула попадає на якусь стежку і йде просто в сторону моста. Але заким видобувається з лісу, вже застає тут козацьку роботу коло наметів Усейна-баші. Ані обминути розлютовану громаду. Годі розпізнати, хто свій, а хто чужий. От хтось шмигнув попри Минулу в дуброву, покинувши якусь широку білу одежу, що повисла на корчах. Турок якийсь, певно. Треба би сю одежу забрати... Та ще Микула не дійшов до корча, коли збоку надбігло трьох чоловіків з клунками на плечах; один з них і стягнув одежу з корча та й побіг у правий бік. "Скорше! скорше!" — тілько всего почув Микула від нього — і нові люди почали переходити попри його очі. Се було щось таке, мов тяжкий сон, перебиваний передсмертним коротким зойком і хропінням. Крик тілько тут і там, зате метушня скажена.
Насилу перебився Микула через громаду козаків і побіг до моста. Тут сторожа і військо тілько тепер збудилися і в поспіху не знали, що чинити.
Чамчан, наляканий, тремтів на цілім тілі перед своїм наметом.
— Се ти, Микуло?
— Я!
— Ховаймося під міст! Добре, що прийшов. Я вже вмирав зі страху.
Оба збігли у воду і приперлися до кашиці; хоч від берега тілько два-три кроки, та все ж безпечніше. Стоять і слухають, як надбігає громада людей над берег. Хтось їх здоганяє. Далі чути боротьбу — і от уже один, другий, третій у воді пливе, топиться. А