подумав собі Іцко, вернувшись до коршми.
XI.
Настали жнива. За той довгий час від знесення панщини хлопи навчилися ходити на панський лан за гроші. Ходили на лан заробляти бідніші шляхтичі. Робили поруч з хлопами і колишня різниця між ними почала трохи затиратися.
Але що іншого було ходити заробляти у баронової, а що інше у жида. Таж робити у жида — вічний сором для шляхетського імення. Коли в Закуття показалися двірські післанці скликувати на "панське", шляхта прогнала геть, трохи не побила.
-г— І не показуйся тут більше, коли хочеш мати цілі кости!
За те прийняли в Закуття дуже радо висланців з сусідніх христіянських дворів, з Корелович і То-роповець, і тамтуди потягла шляхта на жнива.
Пишневецький двір мусів обмежитися на самих хлопів. Але треба було обіцяти більше, як давали сусідні двори, бо за таку саму платню ніхто не хотів себе поганити і радше пішли до сусідного пана. Так отже на перший день не було нікого.
Розенштіфт за порадою Іцка, обіцяв о три крей-царі більше, як другі! Це помогло — ціла русти-кальна громада посунула на пишневецький лан. Але касієр не платив того дня, кажучи, що заплатить разом в пятницю по полудні. Тим способом хотів людей змусити, щоби ще прийшли на роботу. Люди не доміркувалися в тім ніякого підступу, а навіть не одне було раде, що візьме гроші разом.
Надійшла пятниця. Розенштіфт наміняв дрібних грошей повну скринку і виїхав у поле. Саме того дня робили під Бучанською границею. Над вечером уставили людей в лаву. Наставники кричали, аби скоро, бо пан касієр спішиться на шабас.
Стали читати реєстр, і кільки кому належиться. Люди рахували собі на пальцях і помітили, що жиди їх шахрують.
— А то що? гей! та як ти жиде рахуєш?
— Я добре рахував — каже Розенштіфт.
— Та бодай тобі очі вилізли! мені ще шістка належиться!
— А чому ви так пізно до роботи приходили?
— Як пізно? Так, як все і всюди! Або то до других дворів проходять ранше?
— А до мене треба приходити ранше, бо я більше плачу...
— А ти жидівська "кулєро"! ти нас будеш кривдити? зараз плати все, а ні, то тобі тут зараз шабас справимо... Гей хлопці, а за пейси псявіру!
Наставники обступили касієра, але нічого не помогло. Нарід кинувся лавою, порозстручував наставників і дібрався жидові до пейсів, та до бороди. Жид присів до землі дріжачи усім тілом.
— Е, небоже! з нами так не йде! Міг ти по світу людей шахрувати, але нас не будеш... мусиш виплатити все до крайцара, а ні то пейси вимикаємо...
Але жид направду немав чим тепер платити. Нарід наступаючи на жида лавою, розсипав дрібні гроші з скринчини на стерню. Може дехто і захопив з того трохи, але не багато, бо вже смеркалося..
— То рабунок чистий! — пробував жид кричати.
— Рабунок? А ти, Юдо! то кривдити бідних людей і шахрувати, не рабунок, а упімнутися за своє, то рабунок?
Жид зміркував, що зле... Що йому з того прийде, як хлопи будуть сидіти в криміналі, коли його убють на смерть?.. Почав проситися:
— Люди добрі! даруйте мені життя.
— А хто би собі паскудив душу твоїм ледачим життям? — каже один хлоп,— але пейси і бороду геть вимикаємо, як не заплатиш все до крей-цара...
— Ну, я заплачу вже все, але тутки не маю тільки гроший... ви розсипали...
В скринчині мав жид самі дрібні гроші, не більше двацяти реньских; решту мав паперами за пазухою, але люди того не знали.
— А деж заплатиш і коли?
— Заплачу в дворі, бігме заплачу! але нині вже у мене шабас...
— А ти жидюго, ми тобі зараз шабас справимо, що аж тобі гугель носом вискочить, а локшина ротом потече... А чому ти не платив за дня?
— Ну, хай вже буде... заплачу зараз нині, лиш най поїду до двора...
— Поїдеш з нами... Пустіть люди!
Народ, а було тут зо дві сотні женців, розступився. Хлопи вивели жида по під боки і всадили на візок. Двох взяли коні за поводи і так рушила ціла тов-па до двора. Жида перехитрили. Він хотів чим скорше утекти до двора, а тимчасом хлопи обступили його, як мухи.
— Поведемо тебе, жиде, і не пустимо, поки не поплатиш все до крейцара!
Ся перша аграрна пишневецька революція виглядала дуже цікаво. Уявіть собі: Гарний літній вечір. Дорогою, що веде з Бучанів до Пишневець, іде гурт селян, молодших і старших, хлопів і молодиць. Усе те йде юрбою, без ладу і складу, одні дорогою, другі ровами, інші понад рови, а серединою дороги їде угорський візок, запряжений парою коней, без фір-мана. Коні ведуть два хлопи за поводи. їдуть поволи. На візку сидить наляканий жид з розчухраною бородою. Селяни оточили його зі всіх боків, придержуючи візок за васаг. Безпечно їхати! Селяни викрикують і відгрожуються. Жид їде, як римський тріюмфатор з побідоносної війни... Цілий той гурт вточився на двірське подвіря просто перед ґанок '.
Рухля думала зразу, що то з вінцем вертають, і вийшла на ґанок прибрана до шабасу. її окружили діти, вийшов і бельфер, позбігалися пейсаті двораки.
Коли коні станули, Розенштіфт хотів злісти з візка, але й тут його хлопи перехитрили.
автор бачив ту картину.
— А гов паничу! а ти куди?
— Та я йду по гроші... Таж знаєте, що їх тут не маю...
— Будь ласка, а гроші хай тобі винесуть,— каже один плечистий хлоп і посадив Розенштіфта так легонько на візок, що йому аж іскри з очей посипалися.
Жид хотів ще шарпатися, але зараз піймало його кілька рук за пейси і бороду.
Жидівка, побачивши, що робиться, стала кричати і вигадувати на хлопів погані слова.
— А йдеш ти ступо, до хати! Диви на ню! закричало кілька голосів і пустились до неї.
Розенштіфт почав її уговорювати по жидівськи і щось балакав за гроші. За хвилю винесла жидівка, хоч це був шабас, (вже було смерклося) мішок з грішми. Засвітили ліхтарню, уставили женців в лаву і стали виплачути, що кому належиться. За той час хлопи пильнували Розенштіфта і не позволили йому злісти з воза доти, доки всім не виплачено до крейцара.
— А що, вже всі? — питає той, що пильнував жида.
— Всі.
— Ну, добраніч вам, пане ржонцо! — каже той хлоп — смачного вам шабасу!
Жид мав охоту заклясти хлопові, але боявся.
Розуміється, що по такій пригоді жидам не йшла вечеря в смак і увесь шабас не мав тої урочистости, що звичайно. Жиди нараджувалися, що з тим робити і якби провчити зухвалих хлопів...
Розенштіфт післав зараз в суботу рано по війта, запросив його до канцелярії, посадив на канапу і став розказувати свою вчерашню пригоду.
Війт.вислухав уважно тай каже:
— То під мій суд не піде, а в таких справах я не вмію радити...
— А хтож порадить, прошу вас?
— Або Шевко з Закуття, або Михась.
Михася Розенштіфт боявся зачіпати. Післав гуменного за Шевком.
Так і так — каже гуменний прийшовши до Шев-ка,— пан касієр кличе вас до двора.
— Кличе? Ов! добре, що ще поліцая за мною не післав... Скажи, небоже, свому панові касієрові, що він є дурень... йому до мене акурат така дорога, як мені до нього.
Гуменний зміркував свою похибку і старався направити ЇЇ.
—. Та я хотів сказати, що пан касієр просить пана до двора, щоби порадитися за той вчерашний напад хлопів...
— Най іде радитися до рабіна! Я в те не мішаюся. Найби був хлопам не вривав з платні, то булиби його не чіпали. Ще дурні хлопи, що не випарили...
— Та бо він тепер непевний з життям...
— Дітько його не візьме, коли йому вчера вязів не скрутили... Ну і що? маємо ставити йому варту під порогом? Най йому війт ставить.
— Війт казав, що не хоче до того мішатися.
— А нам шляхті яке діло? — 3 Богом, небоже! Розуміється, що гуменний не повторив перед жидом всего, що сказав Шевко... Не прийде тай годі.
Треба було поговорити з Михасем, але той також не прийде...
Жид натягнув атласовий жупан, взяв шабасову шапку і вибрався до рустикальної громади, де мешкав Михась. Йшов туди, де найменше міг з людьми стрінутися.
Михась щойно приїхав з поля полуднувати. Про жидівську пригоду чув від людей. Як побачив тепер жида на подвірю догадався зараз, чого він хоче.
Жид ввійшов до хати, звитався. Михась попросив його сідати. Жид розповів за чим прийшов.
— Що мене те все обходить і нащо мені в те мішатися? От бачите, я сиджу між самими хлопами. Чи можу я з ними зачіпатися? можу я ставати проти громади? А правду кажучи, вони таки мали рацію. Що обіцялося, треба заплатити. Ви хотіли поуривати хлопам по кілька нових, а то сума. Я вам того не раджу ніколи робити, бо й пес не вийде до вас на лан, не то чоловік.. Тут хлопи завзяті і не дадуть собі в кашу дмухати...
— Най би були мене позивали...
— Позивали! На що їм позивати, коли собі самі зробили справу...
— Вони мусять сидіти в криміналі за той ґвалт і за рабунок... Вони тридцять ренських самими дрібними розсипали і розікрали...
— Я там на тім не розуміюся, чи за таке кримінал, чи ні, але як зайдете собі з ними в кримінальний процес, то раджу вам: не вертайтеся до села... А друга річ: дайте мені спокій, я в те не хочу мішатися. По мойому люди мали рацію.
— Ви, пане Тарасович не можете мені забути того, що між нами було... бо нещиро мені радите... вибачте мені...
— Пане Розенштіфт! Як ви те забули, що тоді між нами було, то я певно забув, а моя рада най-щиріша в світі. Впрочім, чого ви мене радитеся? Чи я коморник? Таж ви з міста. Там маєте учених, адвокатів... Щож вам такий простий шляхтич, як я, може порадити? Або я знаю? Може я акурат зле раджу...
— Мені про що інше ходить — сказав на те Розенштіфт.— Видите, мій пан посесор, пан Хаїм Ро-зенбуш, то дуже гострий чоловік. Він, як довідається, то готов собі Бог знає що на мене погадати і з служби мене нагонити, бо він того всего не розуміє. Тож я хотів взяти з собою якого поважного чоловіка з села, аби йому те все розтолкував...
— Так воно? То ви на власну руку і для себе хотіли тих кілька крейцарів від хлопів "ушпару-вати"? Ні вибачайте вашеці, я в таке не мішаюся!
— Бійтеся Бога, порадьте мені!
— Я раджу дати тому всему спокій і не пускатися більше на таку спекуляцію...
— А тих тридцять ренських має пропасти?
— Може ще що на стерні визбираєте, а решта пропало. В такім "гиндлю" все бувають втрати...
За той час, як Михась розмовляв з жидом, Юзьо частенько заглядав з алькиря. Його очі світилися злобою — і Михась догадався, що хлопець задумує щось недоброго і щось собі шепнув з Стефаньом...
Як йно жид вийшов з хати, Михась кинувся за хлопцями. Вони оба стояли за плотом в буряні і щось держали в руках.
— Що ти маєш оден з другим? — питає Михась підходячи до них.
— Сикавку.
— А, лямпарти якісь!
Михась взяв сикавку в руки.