На одному, крайньому від базару, ще впала Давидові в очі афіша. Сьогодні буде виставлена "Хмара". І як звернули вже в двір, просто в очі поміж руїн на заході сонце червоно сідало, а вдалині, через долину далеко-далеко на тлі червоного неба,— економія Ганівська тільки мріє, і обіч землі. як перст,— димар цегельні.
Давидові спогади з буйних житів зелених, із зоряних літніх ночей. Як отоді вели до цегельні, вже до глинищ доводили. А втік тоді. Як вони десь у житі: так пахло ж — і зеленню, і землею.
Давид аж втяг ніздрями жадібно повітря: пахло й тепер листом пожовклим і старою цеглою руїн. Ех, що на них — на руїнах — думалось!.. Ну що ж — і без нього...
— Стій!
Із флігеля вийшов начміліції і пильно оглянув заарештованих. Позлазили з коней. Рудий — під козирок руку й щось говорив начальникові. А потім розмістили їх: в арештантську всіх,— лише Давида взяв рудий за руку й повів до флігеля. А там обіч під садом льох цегляний. Він одчинив важкі двері, обшиті бляхою, і з самої гори зв'язаного турнув по сходах униз — у чорну яму.
XXIX
З тої ж ночі почались допити. З льоху чув Давид: сидів на верхнім східці біля дверей, жадібно прислухаючись, що там надворі. Вже, знати,— ніч. Бо тиша. І в далечі вечірній — глухий гул села. Такий гул, коли вечір осінній зоряний, а по хатах починають світити світло. На подвір'ї тихо. І чув, як грюкнув засув біля арештантської, вели по двору, біля флігеля сякались, тупали ногами на піддашші. Потім зачинилися з рипом двері, і знов стало тихо. Вдарило на дзвіниці в дзвін — до вечерні, мабуть.
І може, було довго, а може, ні. Хіба знати, як швидко пливе ніч, коли отак у льоху побитий і весь у крові, коли тіло ниє, а ноги — шматки м'яса червоного — з землею, з піском у ранах, горять, як в огні. Коли десь глухо —бо-у, бо-у... як із глибини років, і співають пісні десь удалині тихо дівчата... А в спогадах — три осені в економії одпоганяв... А потім дзвони в кузні, зелені жита й зоряні ночі — скільки він їх перебрів із юнацьким запалом, по пояс у зелених житах! І десь, отоді ж, на межі... А! Підійшла і тихо руки клала на побиту голову Давидові — біль у голові поволі, поволі й затих. І дивилися очі з темряви, великі й ясні, а крізь них — на далеких гонах неясні обриси барвистих плям... Хіба отоді в хаті сутінями — було то вперше? А в лісі, в зеленій ліщині, а в буйних степах, як літав із Будьонним... А! — І вже лежав побитий, заюшений кров'ю в льоху, один. Яка ж це далина: од хлопчика-погонича в економії до льоху в райміліції! А ще ж дівчата й пісні не доспівали — тихо тужили їхні молоді голоси на селі. І глухо десь — бо-у, бо-у... А хіба знати, як швидко пливе отак ніч!
Може, бредуть це гуртом до сельбуду з піснею. Огні. Людей уже повно. Дзвіночок голосненько продзеленчав, а за завісою молодь у гримі, хапаються, метушаться. А в коридорі курять цигарки селяни, спльовують і, може, говорять про них, що привели оце в район тих, що в Обухівці кооператив обібрали. Хтось, може, скаже: "Убив би отакого на місці" — і сплюне.
Двері ще рипнули. На ґанку затупали чобітьми, стогнав хтось. Потім засув у арештантській грюкнув, і знов усе затихло. Чув кроки до льоху. Забряжчав ключем, і по сопінню пізнав — рудий.
— Виходь!
Ах, яке ж синє й зоряне небо! І запах цегли — руїн, жовтого листу — аж у голову хмелем. Підвівся Давид, жадібно хлипнув раз, удруге на повні груди. А рудий узяв ззаду за зв'язані руки і повів у флігель.
В канцелярії вже горіло світло.
За письмовим столом, застеленим вишневим сукном, сидів начміліції, простоволосий і в самому френчі розстебненому. На столі лежав наган, стояв письмовий прибор, аркуші паперу розкидано по столу. Обіч, під грубою, в кріслі сидів Тягнирядно в шапці й у чумарці: курив цигарку й крізь сивий димок пильно дивився на Давида.
— Розв'яжіть руки! — сказав начміліції. Рудий довго возився біля рук — не міг ніяк розв'язати, бо руки набрякли й вірьовки глибоко врізалися в тіло.
Тягнирядно мовчки з-за халяви витяг фінку й перерізав вірьовки. Давид аж зітхнув і здвигнувся — так знов заболіли руки й плечі, за день занімілі. Начміліції запросив сісти на стільці навпроти нього й курити — підсунув навіть пачку цигарок. Давид сів, а курити не взяв, хоч дуже хотілось. Начміліції трохи підсунув до себе наган і мовчки довго дивився на арештованого...
Потів узяв ручку, мокнув у чорнильницю й почав питати й записувати: ім'я, літа, соцстан, партійну належність. Давид сухо відповідав. А як сказав, що партійний, начміліції ледве помітно усміхнувся і сказав, що з документів цього не видно.
— Де ваш партквиток?
Давид сказав де.
— А я ж при чім тут? — ворухнув він бровами, начебто з жалем. І бачив Давид — написав у графі — "ні". Потім іще щось писав недовго. І раптом поклав ручку й затягся цигаркою.
— От що,— по паузі казав,— громадянин Мотузко. Ми з вами не діти, чоловік ви — не дурак, а люди це всі свої. В хованки гратись нам немає чого.
Це пише він акт дізнання з приводу крадіжки з кооперативу. Ну, він не буде з ним, як з Карпенком та Кожушним, волинити. То од тих треба йому, щоб "призналися". На цьому слові він одверто зробив наголос і цинічно всміхнувся. Бо їм у дорогу треба в далеку, а діло слідчому передати треба. А його, Мотузчине, діло днів через кілька все 'дно буде припинене. Він знов всміхнувся, але якось криво.
— Так що підпишіть, товаришу, оцього акта — і на тому точка. А в нас є інша тема для балачок, цікавіша за цю.
Він з цим подав аркуша Давидові і ручку кинув по столу до нього. Давид прочитав — під усіма тими відомостями про нього стояло стисло нерівним почерком написане: "В справі пограбування кооперативу зізнання дати відмовляюсь". Дописав Давид: "Нічого не знаю" — й підпис. Начміліції те прочитав.
— Даремно це. Чи "відмовляюсь", чи "нічого не знаю" — різниці нема! А як ті два скажуть, що всі втрьох були, то вже кому ж повірять?
І він недбало одкинув аркуш на стіл.
От про що вони будуть балакати. Тільки нехай не дивиться на нього Мотузка отак, мов перед ним гад який сидить. Навпаки: у нього ще настрій якийсь чудний сьогодні. І буде одвертий до дрібниць. Що ж їм — уперше бачаться і востаннє. То все, і кооператив — звичайно, темне діло, щоб відвести очі. Але про це ж умовились вони, що — точка. Мова про інше: по-перше, хай буде відомо Мотузці, що всі його дописи до "Голосу праці", за винятком першого, у нього в кишені.
— Да, да,— не вірите? У першім писав про Матюшин мордобій та про наймичку, що то в клуні хотів... А в другім — про Кушніренкового листа. Вгадав?
Давид аж одкинувся на стільці й пильно глянув на начміліції. А той зробив паузу й знову заговорив:
— Так от про цей лист. Де він? Оддай! Він раптом аж перехилився на стіл і заговорив нащось пошепки:
— Все одно, і я скажу в очі та й ти сам знаєш, що тебе ми хоч так, хоч так, а вб'ємо. Бо питання стоїть: або ти, або я.
Очі загорілись і стали великі та круглі, тонкі ніздрі нервово тремтіли, і верхня губа засмикалась, а з-під неї — зуби білим разком.
— А оддаси — в цю ніч і розстріляю. Сам, куди. скажеш. За одним пострілом, не дам і тріпнутися.
Він, схвильований, закурив і одкинувся в кріслі. Давид сказав:
— Листа я не оддам. Мене ж обшукували. Немає в мене.
— Ти комусь дав його. Скажи!
— Ні.
— Брешеш!
У двері постукав хтось тричі. На голос Сахновського — "зайди" — увійшов чорнявий міліціонер і поклав на стіл два червоненьких квитки. Начміліпії спитав, чи не починається ще.
— Ні, ще тільки гриміруються. Не було ще й дзвінків,— сказав міліціонер і вийшов. Сахновський повагом поклав у гаманець квитки і, ховаючи в кишеню, дивився довго на Мотузку,
— Хороший ти парняга, як подивлюсь я на тебе! І комуніст, по тобі бачу, з тебе не як наші оці сволочі: Матюха тощо. Але нащо було тобі?.. Проти життя не попреш, як не попливеш проти води. І от — уже захлинаєшся ж.— Знов очі блиснули: — Де лист?
Давид не дивився на нього.
Сказав:
— Немає листа.
Тоді начміліції хитнув головою, і вмить Тягнирядно та рудий міліціонер зірвалися з місць і швидко знов скрутили Мотузці руки за спиною і зв'язали. Сахновський, застібаючи френч, холодно пускав слова:
— Сю піч ти й спробуєш першу порцію. І так усі два дні буде. Дорого це: не варт ціни такої два дні життя, та ще й у темному льоху. Ведіть його!
У льох знов пхнули — аж упав і посунувся головою вниз по сходах. Але двері хоч за ним і зачинили, та й вони були тут. Спустились до Давида. В рудого шахтьорка блимала — тьмяно освітила цегляне вогке склепіння, сиве од цвілі вгорі і мокре внизу по кутках. Ногою зіпхнув Тягнирядно Давида на холодну мокру землю й перекинув його ниць. Рудий сказав:
— Тільки ти ж, Оверку, дивись. Хоч і в земвідділ йому дорога, а лікар все 'дно буде оглядати: щоб не дуже синяків було.
— Повчи, повчи!
Тягнирядно докурив цигарку, кинув і поплював у руки. Тоді одною ногою став на спину Давидові, потім і другою й гуцнув, немов спробував, чи витримає.
— О, цей ще витримає! Геройський парняга,— немов аж із жалем поділився він з рудим.
За цим він узяв руки зв'язані Давидові й потяг догори, надавивши одною ногою на плечі. Стиха, дужче. Давид ахнув і застогнав. Попустив Тягнирядно.
— Ну що ж, Давиде, оце ж так до світу будемо. Доки не пропадеш. І рудий озвався:
— Признавайся краще зараз. Чув же, що начальник казав, і хвилини не мучитимемо! В кого письмо?
Давид щось глухо сказав, бо обличчя йому просто в землю і ніяк не підвести. Почули лише: "Гади!"
— А, так ти ще й так? Дєйствуй, Оверку!
Тягнирядно знов поволі, мов боявся зробити йому боляче, насправді ж пильнуючи, щоб якнайболячіш було, то тяг поволі, то смикав стиха, то дужче руки, Давидові.
А! це був такий невитерпний біль: руки немов викручували в плечах, і груди наче ламались. Він стогнав, вигинаючись під важким Оверком, об мокру землю бився до крові й чув — примішався ще запах її до запаху гнилої картоплі й мокрої землі. В голову прилила кров і чути, як дзвеніла в жилах у голові. Ось-ось, здавалося: ще трохи, ще одним перебоєм пульс — і од тиснення крові лусне череп. А, хоч би швидше!
...Блиснули ще перед очима підковами копита. По мерзлій голій землі вітер — сипнув у лице снігом колючим із землею. Це ще він пам'ятав, а далі — ні. Як у провалля.