Тож я й вернувся до Бердичева. Та ж отці "від Святої Варвари"[349] повіли мені: що то — не німчин[350], а жидовин.
Адам підвів руки:
— Де ж би таки можна, щоб християнське житло з каплицею будував жидовин!
— Це ж був би явний гріх! — додала пані Теофіля.
— То може мене послав сам Бог, щоб міг я вам послужити, — озвався де Кастро, Ренатин батько. — Маю в себе, не так щоб славного якогось архітекта, але, як тут кажуть — "хитрець" він неабиякий, учений у майстра італійця. І образ на спосіб фльорентійський змалювати годен, і контрефект[351] який, і статую зробити, і оздобу з каменем-самоцвітом викує. З тутешніх, негербованих він. Нерадо його пускаю з дому, та ж вам позичу охоче.
— Не гербований? — зацікавився Карльос. Хоч знав уже досить мову "Землі Волинської", але не настільки, щоб зрозуміти все, без пояснення.
Тому де Кастро перейшов на мову еспанську.
І Карльос не відав сам, чим дужче впивався: чаром рідного слова на чужині, чи живим усміхом "Відродженої Беати"?
— Як би міг я не прибути відразу, — говорив тим часом дон Хуан Марія[352] де Кастро, — коли голос Еспанії відізвався до мене, а свята реліквія прийшла сама до мене… ніби розшукуючи мене! Ми й подалися разом із Ренатою, себто: цілим родом!.. Це ж бо —— ввесь мій рід на чужині!
Слуги вносили великі тарелі з Дніпровою рибою-визиною[353], що її привіз отець Каєтан.
Відчиненими дверима долетів у їдальню дитячий тихий спів — нескладна, монотонна пісенька тільки з двох слів і з двох нот:
Та-то, ма-мо,
Та-то, ма-мо…
Рената зацікавлено прислухалась.
— То кумкають наші "Водяні Дитинчата": Раїна й Фаїна! — пояснила пані Марія.
Прибрана перловим намистом та сережками, в алтабасовому[354] контуші, вона "привчалась до звичаїв": частувала гостей "ласкавим словом принуки"[355].
Але радісно настроєна сарацинка хвилювалася новою ролею й помилившись, промовила до Ренати по арабському. Де Кастро відповів за доньку:
— Пробачте, ясна пані, але Ренаті вже чужа маврська мудрість…
Карльосів погляд пробіг по співбесідниках:
— Випадок, чи дивний збіг обставин? Але от скільки зійшлося нас, чужинців, на цій землі!
— Від 1340-го року їх у нас, на Волині, чи не більше, як корінних тутешніх людей посполитих, — відмітив точний у датах отець Каєтан. І легким сумом зазвучали додані слова:
— Як імла над мочарами, як ліси в байраках, — постійні мешканці цього краю тільки додаток до краєвиду…
— Бо ж вони так тісно злились із своїм рідним краєм… — притакнула пані Теофіля.
— Природно! — погодився де Кастро, — вони ж — у себе вдома! Тяжко злитись із краєм чужим! Бо відсутність рідної землі почуваєш, як утрату здоров’я…
— Рівняєте, графе, до хворого того, хто покинув свій край?
— До безнадійно хворого! Бо вигнанець — чи емігрант добровільний — як каліка: він ходить. Але як? Він ніколи й ніде не "вдома"… Він — як мертвий, коли б такий мертвий вийшов із могили… Він ніколи й ніде — не "на місці"!..
— Але може такий "стан смерти" часами доводить до "воскресіння духа?" — не підводячи очей промовив домініканець.
Дон Хуан посміхнувся:
— Ваші слова, отче, до мене відносяться більш, як до кого! Істино: тільки на чужині міг я зрозуміти те, чого не зрозумів мій прадід дома.
Спокійно глянув отцеві Каєтанові у вічі:
— "Фанатичним єретиком", — як говорять! — вийшов він з Еспанії… Про Ґуїльєльмо де Кастро[356] говорю! — пояснив дон Хуан. — Був він завзятий катар. А я, на чужині віднайшов віру батьків. І відчув, що вона — моя! Бо еспанська! Як моя мова, як мої звичаї, як моє ім’я… Як моє тіло, що одягає моє духове "я"!
Карльос зробив рух, завагався хвилину, але спитав:
— Якщо не видається вам, достойний мій родиче, занадто недоречною моя заввага, то ж саме тепер, коли вже не існує ця… цей напрям думки… і зліквідовані нещасливі спроби катарів-альбіґойців… Не існує вже більш перепон між вами та Еспанією?
Де Кастро примкнув повіки й похитав головою:
— "Як Христос не зійде з хреста"… — почав старовинним прислів’ям, — так… не посміє вернутися в свій край той, хто добровільно покинув його, та ще в часі смертельної небезпеки, щоб шукати особистого щастя… чи спокійного життя. А у його нащадків…
— Вирвано коріння! — злетіло з Адамових уст, немов підказане чужою волею.
— Так! Але в ґрунті новому, рослина обережно засаджена, може рости. Тільки дуже помалу. Часто хиріє й ніколи не дожене місцевої рістні…
Повільним рухом алябастрово-білої руки старий Гранд показав на образ що висів на стіні: "Поворот блудного сина".
— Ось: тільки Господь і батько! — вибачають зовсім "блудному синові". Але Мати-Отчизна — як і коханка! — ніколи не забудуть і не подарують… зради. А, що не кажіть — це зрада, покинути когось близького взагалі… та ще більше в годину небезпеки…
— Може воно так є, як сказав ясний пан граф, — тихий голос отця Каєтана звучав лагідно. — Та ж мені, ченцеві, простому духом, що не знає мудрости світу цього, завжди здається, що Господь, особливо тримає правицю свою над вигнанцями… Раз-у-раз бачу швидку кару Божу на того, хто скривдить вигнанця…
— Та ж інак і бути не може! — втрутилась співчутливо пані дядина. — Коли й сам Син Божий і Пречиста його Мати були вигнанцями в чужій землі єгипетській!..
Рената й Марія, що враз відчули симпатію одна до одної, не прислухались до загальної розмови. І коли по словах пані Теофілі утворилась коротка павза, впали латинські слова Марії-Зораї:
…Срібна, срібна Волинь!.. Колиска мого золотого щастя!
Погляд Ренати випадково торкнувся Карльоса. А сарацинка залилась рум'янцем, зустрінувшись із щасливим поглядом синіх Адамових очей.
…Та-то! Ма-мо!..
Знову пурхнув відчиненими дверима невтомний спів Раїни й Фаїни.
В їдальню ввійшла чорноока, чорноволоса Євлалія, несучи на руках Тею, що була заплакана:
— Чого? Чого? — запитала пані дядина схвильовано.
Волошка[357] блиснула перлами зубів: — Панна згадала, як восени прощалися з ластівочками.
— Та ж вони вернуться з весною!
— Так… я це знаю! — захлипала дівчинка, — але ж вони такі маленькі!.. І мусіли так далеко… самі!., без нікого!..
Сміх спинив слуга — молодий, ставний парубок. Уклонившись, він схилився до отця Каєтана й промовив тихо кілька слів.
Чернець підвівся: — 3 дозволу ясного панства і за ласкавим пробаченням, мушу з поміччю…
Пані Теофіля захвилювалась.
— Ні, ні, не як сповідник! А як лікар![358] Погризлись чужі коні з наськими й примняли машталіра.
Домініканець, хлопець і хова з дитиною вийшли.
— І ця чорноока красуня — сказав Карльос, — теж чужинка?
Адам повернувся до Карльоса: — А ось — нарід землі нашої: той молодик — її сила, а патер — її освіта[359]. І це знаменно: Церква бо — це перша брама, якою приходить до примітивної країни освіта…
— Але, вже третє покоління цих чужинців частіше співає волинських веснянок, як рідних пісень! — усміхнувся дон Хуан.
— Ось, хоч би наша найдостойніша пані дядина, — притакнув Адам, — правда, литовському Перкуналові "лісових вогнів" не палить! Але старовинним волинським звичаєм вішає на дерева "офірні віночки"! А хіба ми, тут приявні, знаючи стільки мов, не говоримо переважно в мові цього краю? Дарма, що наші рідні мови може й більш розвинені?[360]… Що ж до мене, особисто, то я дістав рани й перебував у неволі, обороняючи з власної волі цю — "свою"! — чужину!..
Карльос поважно додав:
— Сподіваюсь, побратиме, що і я не тікатиму від того…
Адам пригладив авреолю свого ясно-золотистого волосся:
— Імла… Імла Стирі! Не тільки сплять у ній казки та легенди, але дрімає в ній цілий космос… як у правдивій "космічній імлі"… І хто ж той пророк, що міг би сьогодні сказати, який витвориться згодом із неї світ? Не кличемо ми, — чужинці! — раз-у-раз — Адам кивнув головою на двері, — "Та-то! Ма-мо!", але ж замкнені у нашому "вигнанстві", добровільному чи примусовому, — чуємо голос цієї Землі, що прийняла нас, чуємо виразно її голос:
— "Діти мої!.."
"PATEFACTA ERUNT DEI ARCANA[361]"
Пані Теофіля сиділа у високому кріслі в своїй одрині. Дивилась у вікно й прислухалась. У передранковій імлі поривчастий вітер міцно хитав високими ялинами за ровом.
Здавалося, хтось великий і таємний махає там наміткою: раз — на привітання, раз — на розлуку…
Раптом вітер розірвав туман і між зеленавими хмарами засяяла вранішня зоря; одинока й холодна…
Дядина встала, засвітила лямпочку перед великим образом Матері Божої "Кормительки"[362], яка "пильнує, щоб не забракло в оселі хліба".
Та ж у цю ніч молилась не про поживу людям і тваринам…
— Випроси, Матінко, най пошле Господь долю тому наслідникові роду, що має от із хвилини на хвилину прийти на світ! Захорони й захисти Пресвята Діво-Мати й ту, що взяла собі при хрещенні Твоє святе Наймення!
Знову повернулась до вікна… думала…
— Така була слаба "Мариня", коли Адам прийшов змінити пані дядину при ліжку хворої!.. Глибокі, мов у ями запалі! — очі горіли на блідому, як подушки білому, личку, що набрало чарівної краси… Але ж горять вони таким вогником, що… спалахне сильно і ясно перед тим, як має погаснути!..
Боже! Боже! Помилуй її, таку молоду, щасливу, гарну, добру!.. Візьми мене стару замість неї! Доле. Духи Лісові! Як що вам потрібен "викуп" за молоде життя, за щастя — моє життя візьміть![363].
Стискуючи на грудях руки, пішла до дверей. Довше не могла витримати! Піде молитись до каплиці!
Оминула своє широке, вигідне ліжко під важкими "небесами" з протканого "травами" та "струями"[364] східнього шовку.
Даремно біліють високо-підбиті подушки, а м’який, хутряний покрівець розтягся в ногах, поверх теплої ковдри, мов живий, сильний звір.
По дорозі взяла зі столика грубий, у темну шкіру оправлений молитовник "Діурнале", з молитвами й службами Божими зокрема на кожний день.
Перекинула в кількох місцях сторінки. Знайшла! Ось вона, — написана на окремому листочку пергамену і вложена в книжку "Молитва до святої Марґарити", що помагає матерям у тяжку годину[365].
Взяла за клямку двері й прислухалась, бо почула, як далеко — на нижньому поверсі, хряснули двері… потім швидко перебігли жіночі, босі кроки й загуркотіла мидниця, покотившись по сходах…
Ще настрашать Тею! — затурбувалась пані Теофіля, згадавши, що стурбована вже кількаденним хвилюванням усього замку, дівчинка ввечері пашіла, плакала й не хотіла спати.
І саме вчас прийшла до внучки.
"… від пристріту[366] дідового, бабиного, молодечого, дівочого, жіночого, чоловічого, діточого… — вмивала Тею Євлалія "з вуглика, ножем перехрещеного"[367]…
Тільки знаком наказала пані дядині, щоб "не переривала її наговору" і — для певности! — проказувала ще зарікання від лихоманки-пропасниці:
…і вийшли з моря-окіяну сім дів-дівиць: перша дівиця — Зимниця, друга дівиця — Палениця, третя — Ледова, четверта — Бідова, п’ята — Невсипуща, шоста — Невмируща[368], сьома — Лідія, над ними володарка."
Тея лежала спокійно, з розплющеними очками й уважно слухала, — як цікаву казку, — заклинання "семи дівиць".
Раптом підвелась.