Але таки здається, що на човні є кілька людських постатей…
Попереду на підвищенні ростральна фігура, охоронниця човна. Це в її руках те ясне біле світло.
Каєве серце тремтить, як напнута струна… Рум’янець заливає виски, шию… В ростральній фігурі впізнає… Маріам з Магдали!..
Душа затремтіла в страшному передчутті:
Її тінь! Відійшла з землі живих… А там, у "Хароновому човні", що перевозить душі померлих до країни вічного присмерку, ще інші тіні…
Кай робить кілька кроків наперед… Усвідомлює собі, що він не мріє… Це не сниться йому!
Добіг до мілини. Увійшов у воду. Почув, як солоні хвилі діткнулися вогкими устами його колін…
Барка без веслярів і без вітрил пристає коло нього…
Тепер Кай пізнає всіх, що прибули цим дивовижним, але не Хароновим човном: Марту з Лазарем, коло них Маркелу й Максиміна…
Ось Саломе… Сара…
Але ж це… прецінь, той прибитий при землетрусі в Тиверіаді, той "зелений ятлик" із пронизливо-гострим голосом, Донатус, що впав тоді до Магдалининої ложі!
Сам він викидає сходи!.. Кай підхоплю, їх і простягає руку Магдалині[308]…
X. СВІТЛО
Аполлодора, жриця при Абеліоновому храмі, що стояв на землях Понтіїв і давно прибрав римську назву храм Аполлона, удруге вже напувала маленьку Гелу відваром помаранчевих квіток з медом[309].
Лік, завжди бездоганного виробу, сьогодні не помагав, немов би то була звичайна вода. Дитина хвилювалася, рвалася з ліжка та белькотала незрозумілі звуки…
— Хоч давай котячої трави[310], що дітям ще не дається!..
Мабуть, промовила вголос, бо ж відразу почула за своєю спиною раду:
— Розтертих з молоком макових зернят! От тоді воно засне!
Радила ветха Бельга, найстарша з вільновідпущенок таррагонської фамілії рабів.
Уже при Каєвім народженні вона була "вільною слугою" в Преторії. Сама здавна не працювала фізично. Була старшою доглядачкою за рабинями. Звикла роздавати накази та виправляти зроблене іншими, не могла втриматись від ради навіть там, де сама чекала наказу[311]. Але Аполлодора й не обернулася. Хвору дитину вона догляне сама. Жодних рабинь на поміч не потребує! Макове молоко!.. Але!..
— Бельга може йти відпочити!
Однак, як стара була вже на порозі, жриця спитала:
— На коли звелів, молодий пан чекати свого повернення?
— Щойно, як зійшла вечірня зоря, від’їхав на весілля! Чи ж весільні гості втікають додому раніш, ніж зійде зоря вранішня? Якби ж то вдома чекала на нашого пана молода його пані!..
І Бельга роззявила для усміху беззубі уста, немов чорну рану.
— Добре! Хай Бельга вже лишить її саму! — хитнула головою жриця.
Схилилася над Гелою. Бліде, як воскова маска предків, обличчя Аполлодори було без зморщок, молоде, під міцно вже посивілим волоссям, покритим білим завоєм посвячених богам дів.
Напівголосно говорила сама до себе:
— Ні… це не хвороба… І не роздратування від душної днини з палючим африканським вітром… Тіло не пашить, дитина не плаче, як при болістях[312]. Куди ж воно дивиться? Немов чогось виглядає?.. Ну, куди ж ти простягаєш рученята?.. Що за знаки накреслює воно в повітрі?.. Аби це не ворожило лихих подій!..
Пригадувала, що робила Гела протягом дня.
Сьогодні більш, як завжди, ходила тінню за Каєм Понтієм, поки він був надворі. А потім усе стояла в нього під дверима, поки він писав. Коли ж траплялось їй наблизитися до Кая, лащилася кучерявою, як смушок, головою, терлася, гладилась об Каєву руку, як пещене котенятко.
Потім бігла до очищуючої — люстральної — води в Аполлоновім храмі, відділеному від Преторії тільки невеликим лавровим гайком, і верталася з намоченою у люстральній воді галузкою буксусу[313]. Коли ж Кай від’їздив, таки всунула йому в руку той буксус… Може, справді щось прочуває ця дивовижна дитина? Чи не боронила вона молодого Понтія від яких лихих сил? Від якихось уроків? Уроків тих, що заздрять йому?
Тим часом Гела знову схопилася з ліжка. Жриця поклала її на подушки, прикрила й сіла на краю ліжка. Взяла в свої руки чорні рученята дитини й міцно притисла великими пальцями пульс.
Чорне личко виявило заспокоєння, задоволення… Ніби Гела тільки цього чекала. За хвилинку заплющила очка… відкрила, потім знову заплющила. Кілька разів кліпнула обважнілими повіками й цілком затихла.
Повіки трохи піднялися. З-під них вогким смалем світився вузесенький пружок синявого білка, ясно вирізняючись на блискучому, немов з ебену вирізьбленому, личку.
— Чи може твій дух увільнитись від тягару життя, тіла[314]? — голосно промовила Аполлодора, не то до дівчинки, не то сама до себе.
По чорних повіках дівчатка пробігло легеньке тремтіння, мов легесенькі брижі під подувом вітру на поверхні озера.
"Чи це відповідь?" — помислила жриця.
Ще притиснула пальцями ручки дівчинки та промовила до неї:
— Хай же звільниться язик твій від невидного пута, що в’яже його. Говори!
Гела ворушила губами, але звук з них не злітав. Видно було, що вона намагається виконати наказ, але не може видати звуку.
Жрицю просвітлила раптом несподівана думка.
— Позичаю тобі свій голос!
Хотіла ще додати слівце "говори!" — але вже не могла, лише мовчки ворушила губами, як перед хвилиною Гела[315].
Натомість дівчинка заговорила виразно та ясно молодим, дзвінким, але низьким, як у жриці, голосом.
— Близько!.. А скільки з ними світла! Але ж і тіні… Скільки тіней лягає обік! Дивись! Бачиш? Зелений келех… Він стане на місці ліри!.. А правда — це ж олій у лампаді любові… Вони йдуть із Гори Спасіння… Це болісна мета! І по дорозі сліз не обітре ніхто… Ніхто!.. Хто ж світить каганцем, коли сходить сонце? Згаси своє світло, посвятна діво!.. Ти не підеш з ними… Але згаси! Бо вбоге воно… Sol veritatis, Sol justitiae, Sol victoriae…[316] — і заплуталась у словах, ніби в галузках ціпкої пнучої рослини. Глибоко зітхнула й замовкла. Дихала рівно й була цілком спокійна.
Аполлодора схилилася до самого обличчя дівчинки та погладила її по раменах. І враз задзвенів новий дитячий голосок:
— Я піду їм назустріч! Побачу келех! І знову повернусь у тіло. Дозволь мені! Вернусь над ранком. Не гнівайся! Я тебе люблю. Але мені жаль, що ти не підеш… Келех, замість ліри, поставить любов…
Різні почуття огорнули жрицю.
Знала із стародавніх книг, що можна звільнити дух від тіла, навіть на довший час, і послати його на віддаль[317]. Але самій ніколи не доводилося так зробити.
Хвилювалася, що бачила перед собою цілком бездушне чорне тільце Гели. Була повна цікавості, але відчувала тривогу.
Обережно прикрила дитину прозорим серпанком, щоб захистити її від москітів, а сама попростувала до храму.
Намагалася пригадати все про подібні явища, про що говорили науки різних храмів, де переходила за молодих літ ступені посвячення, аж поки дійшла до таємниць Фойбоса-Аполлона-Зцілителя в Дельфах.
Бачила також, як єгипетські жерці у храмі Горуса-Аполлона в дельті Ніла звільняли дух, що його називали "Ка". Була свідком увільнення духа з тіла і жерцями Ескулапа-Асклепіоса в Егеї, коли хотіли облегшити страждання при тяжких немочах[318]. Тоді хворий не почував болесті. В Егеї жерці Ескулапа називали цей дух "зоряним духом".
Бачила і знала, як цього можна було досягти. Але сама не мала нагоди цього зробити.
Але яке "світло" мала "згасити"? Хіба ж не Гелине життя!.
Увійшла до храму.
Зробила швидкий рух. Чи вітрець потяг повітря? Рівний вогник на жертовнику бога захитався…
У мозку Аполлодори мигнув початок блюзнірської, невисловно-жахливої думки: "Невже ж маю згасити це світло?"
Жриця відігнала цю думку й не дала їй сформуватись.
Щоб уникнути дальшої спокуси, швидко обернулась і попростувала назад. Збивала свої думки на інший шлях.
Певно, Гела говорила про "світло життя" її, Аполлодори… Це, певно, її смерть десь близько, хоч вона й почуває себе зовсім добре. Певно, це віщувала ця маленька таємна профантида[319]!
І ця думка заспокоювала жрицю.
Знала, що смерть є лише іншою фазою життя, яке безнастанно змінюється, приймає інші форми[320]… Люди ж бояться цієї зміни, власне тільки самого переходу, як кожної мандрівки по незнаних і далеких шляхах…
Не буде це тяжче й страшніше для Аполлодори, як колишня, така вже давня мандрівка в невідомі й далекі Дельфи! І тоді для неї, зовсім молодої дівчини, це було майже те саме, що теперішня конечність вступити в тінь конуса, яку кидає у світлий простір Земля і крізь який проходить душа по смерті тіла…
Майже заспокоєна вступила в своє крило палацу, де були її покої. Підійшла до дитини й довго дивилася на тільце, що не подавало жодних ознак життя. Нарешті, обережно торкнулася чорної ручки. Була холодна, але не туга, як буває у мертвого. Дитина була жива.
Заслонила лампаду екраном з напущеної темно-фіалковим пурпуром міки[321], взяла ліру із золотисто-прозорої черепашини, кістяний плектрон[322] і пішла з покоїв. Знала, що тільки в лавровім гаю зможе знайти собі спокій по цих несподіваних тривогах.
І справді, коли її обвіяло знайомим посвятним ароматом Аполлонових лаврів, свіжим, трохи гіркавим, але підбадьорливим, зітхнула вільніше. По зорях пізнала: до ранку ще далеко.
Тоді зірвала галузку лавра й почала жувати його листочки. Це певний спосіб на прояснення духового зору[323]. Тепер ще напитись із холодного, як сніг, джерела при Круглому храмі[324], і тоді зможе побачити перед вівтарем бога, якого статуя вирізана рукою самого Аполлона[325], в повнім води басейні пояснення Гелиних слів.
І знову відчула навалу тривоги, хоч і була призвичаєна жити переважно в атмосфері діючих таємних сил… Але, здалося їй, ще ніколи не стояла так близько до чогось неминучого…
Безсило сіла на півкруглу мармурову лаву під кипарисами, милими Аполлонові деревами.
Перед її очима розлягалося спокійне сріблясте море, а по ньому розстилав променисту доріжку пізній, бо вже на ущербі, місяць. Стояв низько над морем і виливав веселкову імлу на кришталевий вівтар світу — море… Заграва довкола місяця ставала яснішою, рожевіла, розквітала казковими небесними трояндами…
— Троянди з саду гесперид[326]… бо ж земля смертельних людей не знає такого рожевого кольору!
Зачарована жриця пила зором ніжні переливи й відтінки досить рідкого явища так званої "місячної веселки".
Аполлодора любила однаково барви й музику. Відчувала в них ритм, тонкі відтінки й гармонію, як у співі.