Ощадливий Ткачук відразу ж зметикував, що Вавилонові вигідніше користатися послугами похоронного бюро, аніж утримувати Фабіяна, та ще треба буде дбати про дошки, гвіздки та про чорний сатин для оббивки домовини, оскільки вавилоняни тепер не полюбляли і вічного супокою на голій дошці, а конче вимагали оббивки.
Похоронне бюро очолив австрієць Шварц. Такому високому призначенню Шварца могло сприяти зникнення Австрії як держави після аншлюсу. Шварца ж у Глинську розцінювали як жертву фашизму, хоч сам він поводився спокійнісінько, напевне, за ці роки австрієць встиг збайдужіти до рідної батьківщини. Був, однак, іще один істотний мотив для висунення Шварца. Як виявилось, до Першої світової війни він разом з батьком тримав приватне похоронне бюро у Зальцбурзі й тепер міг у Глинську поставити це нове діло на європейський лад. Шварц налагодив серійне виготовлення трун, бляшаних вінків і навіть пам'ятників з надбузького граніту, червоного, як жар; зібрав оркестр з тринадцяти музик, в якому сам грав на трубі (там, у Зальцбурзі, він також грав на трубі), обладнав півторатонку під катафалк, на якому не лише перепроваджував небіжчиків, але й гасав по району, укладаючи контракти на послуги свого бюро. Його дерев'янка не вміщалася в кабіні, то він у дорозі відстібав її, а коли прибував на місце, знову припасовував, гадаючи, напевне, що лише в такий спосіб міг гідно представляти свій заклад, щоб не вдаватись до милиць і тим не кидати тінь на спроможність свого бюро.
Варивон Ткачук, якому осточортів Фабіян через нестачу дощок та інших матеріалів, яких той вимагав щоразу над норму, охоче підписав контракт зі Шварцом, позбавивши Фабіяна і зарібку, і шани воднораз. Фабіянів складаний метр, яким він обміряв не одне вгасле життя, опинився на столі голови, як докір за контракт зі Шварцом. "Ото єдине, що я вам радив би зберегти для історії…" — сказав Фабіян і, вийшовши на Вавилон, відчув себе тут майже зайвою людиною. На ньому залишився лише єдиний обов'язок.
Він вів дошку "Червоне і чорне", куди заносив передовиків і ледарів, а тепер і сам наче опинився в ледарях.
Але вже на третій день безробіття в нього зародилась ідея, яку належало, однак, перевірити. Він розбудив цапка під верстаком і сказав йому таким тоном, наче щойно зробив і справді геніальне відкриття: "Радій, старий, ми знову на коні великого дивака Дон Кіхота Ламанчського!" Цап позіхнув при тому, він–бо добре знав свого господаря і вже не піддавався на радісні поклики його душі. Скільки разів, ідучи до кого–небудь обідати у найкращому настрої, вони хапали там облизня і повертались голодні до порожньої домівки. Але цього разу в хаті відбувалося щось серйозне, варте уваги й цапа, і той прокинувся, струсивши сон, як це роблять підстаркуваті цапки, спонукувані до продовження життя. Взагалі вид таких цапів оманливий, їхня обмерлість буває й удавана, вони вміють оживати, коли якась ідея раптом заполонює їх.
Фабіян тут же таки озброївся святцями, які ще Панкрат (попередній вавилонський трунар) залишив у верстаку, погортав їх, знайшов там щось таке, що знову примусило його зрадіти, а далі вже все відбувалося у тому доброму ритмі та настрої, які находили на філософа у хвилини великих відкриттів. Він дістав зі скрині чорного суконного костюма, придбаного у глинських майстрів іще за непу (тепер зодягав його лише на Першотравневі демонстрації), на голову надів панського клобука, подарованого Чапличами за домовину для батька (то, власне, і все, що вціліло від їхнього розореного дворянства), озув парусинки зеленого кольору, — вифрантившись отак (статечності надавали золоті окуляри), він у супроводі цапка вирушив до нижнього Вавилона.
Було це на плащаницю. Кращої пори й не треба для такого сходження. Незважаючи на всі утиски Ткачуком православних і католицьких свят, Вавилон все ж готувався до Великодня. Вже вчувався у повітрі єрусалимський запах пасок, то в тому, то в іншому кінці Вавилона вищали кабанці, нагадавши Фабіянові про колія Панька Кочубея, який ніби вже й помер у далеких холодних краях; тепер кабанців кожен у Вавилоні мучив по–своєму, тому інколи і спалахувало оте страшне вищання мучеників; жінки вибілювали хати знадвору, декотрі пересинювали, а декотрі перечервонювали, надаючи хатам якогось дивного, але вельми приємного для ока кольору. Діти носилися з банячком, у якому барва для крашанок на цілий Вавилон. Кому не дотікалося її, ті фарбували яйця відваром з лушпиння цибулі або ж у відварі кривавчика, трави, яка надає крашанкам рідкісного кольору з відтінком крові. Барву для крашанок дістають у Глинську, з давніх запасів, робить те завше хтось один, а користається барвою весь Вавилон. Банячок кочує від хати до хати, інколи через нього пересварюється, перегнівується Вавилон, навіть родичі стають на якийсь день–другий ворогами і потім мусять миритися. Фабіяна вражала витривалість цих людей, які півроку могли жити надголодь, але тримали клумачок білого борошна для паски.
Зараз Фабіян кланявся жінкам, що причепурювали хати, трішки заздрив коліям–самоукам, що розбирали за стодолами великодніх кабанців; вітав зграйку дітей з закопченим банячком — вони саме перебігали вулицю, несучи барву для Бугів. Дітки аж розгубились, побачивши Фабіяна таким паном. Жінки також одривались од стін і завмирали у подиві. Загалом, хто спостеріг тих двох диваків, то не міг не посміхатися в душі з грації та величі їхнього духу, які відчувалися в них зараз, при тому не нарізно, а ніби в одному цілому. Чапличів клобук, звичайно, був вершиною того дивацтва. Але ще ж ніхто, окрім самого Фабіяна, не знав, яка ідея зріє під тим клобуком.
Обрано було Явтушка, саме він значився на цей день у святцях, — Явтуха та Єремії. У Вавилоні був і цей — Єремія Гулий. Але філософ вирішив почати саме з Явтушка, зважаючи на його хворобливо–перебільшене ставлення до своєї особи. Явтушок був застуканий зненацька й до того неабияк вражений виглядом філософа, який скидався зараз якщо не на самого пана Тисевича–старшого, то принаймні на великого орендатора або ж губернського чиновника у справах меж та спадщин. На смерть пана Тисевича–старшого приїздив до Вавилона саме такий чиновник, і Явтушок тоді вельми шкодував, що не доводиться бодай далеким родичем Тисевича й не міг потрапити до його духівниці. Але навіть чиновник у справах меж та спадщин не мав таких золотих окулярів, які має цей франт у парусинках. Явтушок саме майстрував кліть для кролів, то відкрив рота у подиві, хотів перепитати: "Це ви, Фабіяне?" — але так і завмер, впевнившись, що то таки він.
— Доброго дня, Явтуше!
— О, яка урочистість! — ледь опанував себе Явтушок.
— Ми пришили привітати вас з днем ангела. З днем народження тобто.
— Мене?!
— Так, саме вас. Нині ваші святці — Явтуха та Єремії. День вашого ангела. В такий день майструвати кліті, як і загалом займатись будь–якою чорною роботою, недостойно вавилонянина.
— Не знав, бісової віри.
— Хе! Я, приміром, хотів би сказати про вас похвальне слово, але для того має бути стіл, на столі й публіка довкола.
— Хіба за цим стане? Тут тільки свисни. Але ви, бува, не переплутали, що це сьогодні? Явтуха та Єремії?
— За кого ви мене маєте, Явтуше? Фірма солідна, спирається на письмові джерела. Ось. — Дістав святці і прочитав: — "Раби божі Явтух та Єремія мають той день на останню п'ятницю Великого посту".
Явтушок викликав з хати Прісю, аби та поглянула, хто до них прийшов, та почула на власні вуха той запис у святцях: Єремія Гулий і він, Явтушок, мають сьогодні право на спочинок та на пиріг з потрібкою.
Почали вони вдвох, потім нагодилися сусіди, тоді сусіди сусідів, а далі сам Варивон Ткачук — к вечору буяли такі учти, яких уже давно не знав Вавилон. Пироги з потрібкою виймаються з печі прямо на стіл — гарячі та пахучі. Фабіян сказав про Явтушка похвальне слово, розкривши його соціальне та історичне коріння, а коли філософ почав говорити про його походження з козаків Голих, Явтушок просльозився. З комори за цей день зникло півкабанця, а м'яса не залишилось навіть на великодні ковбаси, і Пріся потім кляла не так Явтушка, як двох Фабіянів, казала, що вони один одного варті.
Єремія Гулий, іменини якого Фабіян самочинно переніс на наступний день, тушки кабанячої не мав, то зарізав велетенського індика, Гулиха його ціленького посадовила до печі на залізному пекачі, яким користувалися іще на кухні панів Родзінських. Коли індика витягли з печі, то його пахощі зачуто було на Вавилоні, а гості і не забарилися.
Єремія Гулий, тракторист, працьовитий тихий чоловік, але відлюдкуватий до смішного, непомітно вивтікав з хати, коли Фабіян заходився казати про нього похвальне слово. Однак Єремія все чув (він причаївся в сінях) і потім, через багато днів по іменинах, зустрівши філософа на Вавилоні, запитав таємниче:
"Фабіяне, даруйте, коли я щось не те кажу, але звідки ви знаєте про мене оте все, що говорили на моїх іменинах?"
"Єремія, доки твій тракторець щоночі гуде за Вавилоном, я в цей час читаю книжки, а там про тебе геть–чисто все написано".
"Ви таке наговорили про мене, що моя Оляна тепер дивиться на мене як на Бога. То було і рушника не подасть, а це заходилася мити мені ноги. Я, звичайно, не дозволив".
"І даремно, Єремія. Миття ніг нагадує мужчині, ким він є в домі й у районі. Ти кращий тракторист у районі, й ноги твої чогось та варті. Приходь завтра до Протасика, до листоноші, я говоритиму про його ноги, і почуєш, яка це чудова річ — ноги, доки вони носять людину по світу…"
"А що, його день завтра?"
"Так, завтра Маркіяна".
"А сьогодні що?"
"Вихідний сьогодні".
"І таке буває?"
"К великому прискорбію. Нема у Вавилоні Теофана. А сьогодні Теофана, або Теофіла".
"А якщо податися далі? Я знаю одного Теофана в Козові. Прицепщиком був у мене минулої осені. А в Прицькому Теофан на Теофанові".
"От бачиш, яке упущення".
Аж тут і Протасик з сумкою. Меткий, босий, у кашкеті поштарському, і сорочка в петлицях. От тільки взуванок не настачити, то великий марафонець мусить ходити босий. Летить! Щойно прибився з Глинська. Щось термінове для правління. І гадки не має, що завтра у нього день народження, і Фабіян уже готує застольну про його прудкі ноги, на одній з яких шостий відросток.