Щось шолом-алейхемівське. Київська околиця, розвихрені дерева, старі євреї на крутих пагорбах, готові злетіти в небо, як у Шагала, і між ними хлопчик з сумними очима. Непорушний і сумний, як Твердохліб цього літа.
1 О. Мандельштам.
На жаль, непорушність у наш час не заохочується. То тільки в проклятому минулому київських відьом топили в Дніпрі за те, що вони літали в космос, а сьогодні космонавтів за те саме прославляють на весь світ і роблять їх коли й не новітніми богами, то ідолами для поклонінь уже напевне.
Без ідолів нам теж сумно й незатишно.
В понеділок у Савочки була нарада.
— Значить, так,— промовило начальство ласкаво,— з чого почнемо? Почнемо з інформації для розрядки. До прокуратури пробився автор проектів, як порятувати Венецію від затоплення, як випрямити Пізанську башту, як вивести корову з овечою вовною, як збудувати автомобіль без двигуна і як відкрити формулу вічного миру. Нам він не поможе? Як, Нечиталюк?
— У нас складніше.
— Що на порядку деннім?
— Об'єднання "Імпульс".
— Фірма серйозна. Прокол на несерйозному. Це з телевізорами?
— Точно.
— Які пропозиції?
— Треба створювати групу. Для одиниці тут труба.
— Кого керівником?
Всі спектаклі тут ставилися тільки одним режисером, режисера звали Савочка, постановки завжди відзначалися бездоганністю. Отже, за режисерським задумом Савочка мав запитувати про кандидатуру керівника слідчої групи, а Нечиталюк — безрадно розводити руками: мовляв, це вже діло не наше. За тим же задумом запитання слід було повторити, і воно повторилося:
— Кого керівником?
Ще енергійніше розведення Нечиталюкових рук, тривала пауза, потрібна начальству для мислення і прийняття рішення, тоді добродушне поплямкування губів і ще добродушніший вияв верховної волі:
— Немає думок? Ну, ну... Можна було сподіватися... Можна, можна... А як у нас товариш Твердохліб? Не завантажений?
— Вроді ні,— швиденько підіграв Нечиталюк.
— То, може, й благословимо? Як, товаришу Твердохліб?
— Старий,— нахилився до Твердохліба Нечиталюк,— вітаю і поздоровляю! Пішли наші вгору!
—
О, недаремно, ні, в степах ревли гармати!.. Власне, для Савочки не треба було ніяких гармат. Одне обідання в Ольжичів-Предславських та дбання про благополуччя у відділі — от і досить. Так Твердохліб довідався про існування науково-виробничого об'єднання "Імпульс" і після деякого вимушеного простою перейшов до дій досить енергійних і, можна сказати, навіть плідних, як то могло видатися попервах.
ДІЄСЛОВО
"Імпульс" спеціалізувався на якійсь електротехнічній чи радіотехнічній продукції (тут Твердохлібові ще не стачало знань), на його заводах виготовлялися окремі деталі (досить дрібні, як виявилося, але від того не менш важливі для народного господарства) і цілі блоки (надзвичайно складні і надзвичайно дорогі), з власної ініціативи (закріпленої згодом у державних планах) об'єднання випускало кольорові телевізори з великими екранами (телевізори так і звалися "Імпульс", щоб хоч чимось відрізнитися від "Рубінів", "Електронів", "Сла-вутичів", "Райдуг", "Горизонтів"), і цим робив свій внесок у патріотичний рух по збільшенню виробництва товарів народного споживання. Коли казати щиро, то Твердохліб ніколи не міг збагнути, як може могутня промисловість розполовинювати свою продукцію на товари споживання народного і ще якогось, мовби ненарод-ного, чи що. Може, неточна назва? Може, слід казати: товари особистого споживання і товари (чи продукція) для промислових потреб? Бо простий громадянин споживає все ж таки не те саме, що криворізька домна номер дев'ять, а блюмінг або вал для ротора турбіни в мільйон кіловат купить не кожен, і не щодня в них виникає потреба; сорочки ж, шкарпетки, сірники потрібні трохи частіше, і не тільки директорам металургійних заводів та теплових електростанцій (як блюмінги і турбіни), а всім громадянам незалежно від віку, статі, соціального походження й суспільного становища.
Товари, які демократизують, інтегрують, тобто зрівнюють, суспільство. Інтегруючі товари.
Як каже Савочка, думка для розрядки. Але в даному разі думки не зовсім доречні, а тому займіться дорученою вам справою, слідчий Твердохліб.
Вдома за сніданком, Твердохліб сказав до всіх, адре-суючить, ясна річ, до Мальвіни:
— Я очолюю слідчу групу, доведеться їздити на той берег, справа заплутана і неприємна. Може, працюватиму і в вихідні.
Мальвіна викривила свої повні губи:
— Ах, ах! Тебе нагородять орденом або ж прославить у "Литературной газете" отой Смарагдов, чи як його, з якимсь коштовним прізвищем. Слідчий, який уміє ставити неймовірно точні і прекрасно граматично сформульовані запитання... Хай напише хоч, що ти навчився мислити, читаючи книжки Ольжича-Предславського!
Ольжич-Предславський годував Абрека, Абрек гарчав, ніхто не поправив Мальвіни. Бо мала б сказати не "читаючи книжки Ольжича-Предславського", а "читаючи книжки в Ольжича-Предславського". Рівень інтелігентності має вимірюватися рівнем порядності, а вже це значною мірою залежить від точності висловлювань. Принаймні так вважав Твердохліб, який мав справу передовсім зі словами. Ми народжуємося, живемо і вмираємо зі словами. Єдиний наш дар, наше багатство і милостиня жорстокого життя. Поет може зганьбити своє ім'я тільки тим, що вживе кілька безглуздих слів. Кілька необережно сказаних удома Твердохлібом слів про професора Кострицю фактично зруйнували нетривку, як виявилося, споруду їхнього шлюбу з Мальвіною, і тепер вони байдуже спостерігають, як доламується те, що ще вчора здавалося тривким і довговічним. Власне, шлюб уже давно став фікцією. Отриманий у спадок від тисячолітньої християнської цивілізації, він не одержав у наш час ніяких підкріплень, не зміцнювався, а розхитувався, тріщав, розповзався, моралісти й демографи били тривогу, ще більше тривожилися державні мужі, не розуміючи тої простої істини, що все, залишене без підтримки й захисту, рано чи пізно гине. Сім'ю в сучасному світі руйнують держави, напруження, ракети, бомбардувальники, ядерні загрози, неконтрольована злива інформації, пробудження диких інстинктів музикою, кінофільмами, книжками, пресою, топтанням святинь, все б'є найперш на сім'ю, вона не витримує і розвалюється, як будинки від вибухів на екранах кінотеатрів і телевізорів, розламується мовчки, нестримно. Ага, зупинив себе Твердохліб, коли б у тебе все склалося благополучно, тоді б ти вигукував, що радянська сім'я зміцнюється, що вона набуває нових якостей, що вона одухотворена високими ідеалами і благородною метою,— все, як ти чув колись на університетських лекціях з цивільного права. "Склалося — не склалося", "вдало — невдало" — все це, на жаль, категорії випадковості, а не закономірності. Світ, який ми створюємо загрожує нашій сім'ї і нам самим, тим часом усі кинулися на захист природи, природу захищають уже й прокурори, а розлучення суд тільки механічно реєструє, так ніби це філія загсу.
Однак родинні справи слідчого Твердохліба людство не цікавили. Від нього ждали запалу, поривань, і він мав щосили демонструвати їх, попри всі свої душевні незлагоди. В пошуках істини доводиться висловлювати незгоду навіть з самим собою. Невидиме роздвоєння душі, яке не карається законами суспільства, а мовчазно заохочується. Менше приноситься в жертву більшому. А що менше, що більше? Од відповіді залежить встановлення тієї часом невидимої грані, що розділяє добро і зло. І людська порядність, і вартісність так само залежить од уміння й готовності розрізняти добро і зло, і не тільки для себе (бо це вміють усі), а й для інших, що дається небагатьом. Твердохлібові завжди хотілося бути серед цих небагатьох. Він мав терпіння, запопадливість, мужність, і цього було досить для справи. Витрачав усі свої сили, виснажувався, як на галерах, для себе нічого не зоставалося. Що ж, а як інакше має жити справжня людина?
Твердохліб довго й обережно знайомився з матеріалами по "Імпульсу", переданими йому прокурором. Просив своїх помічників доповнити те, що видавалося недостатнім, уточнити деталі, підготувати потрібні довідки. В об'єднання вони мали прибути у всеозброєнні знань, інакше їх там просто затюкають. Мовляв, я генеральний директор, а ти нуль. Я диктатор виробництва, а ти ніщо. Я вибудовую базу, а ти заважаєш, руйнуєш, нищиш. Я созидатель, а ти засідатель.
Тяжка відповідальність — ставити запитання людям, її нестримний тягар з особливою гостротою відчував Твердохліб, їдучи на "Імпульс", де вже домовився про зустріч з генеральним директором Куземою. Уже в дорозі виявив, що свої папери везе в дорогій шкіряній течці, подарованій йому колись тестем, і пошкодував про свою необачність. Ще подумають, ніби він не серйозний чоловік, не слуга закону, а пустий ферт.
Він їхав на метро, тоді трамваєм — одним і другим, довго не виписували йому перепустки, хоч він і показував посвідчення і посилався на домовленість з директором. Хто може радіти працівникові прокуратури? Брянський вовк? Так і того вже, здається, винищили.
"Я тот, которого не любят..."
З дирекції ніхто не зустрічав. Спитав чергову на пропускній, молоду жінку з затятим обличчям, вона сухо кинула:
— На третій поверх!
Широкі коридори, просторі холи, сходи зі справжнього каменю, дерево, бронза, дорогі світильники. Багато живуть! Видно, що союзне, а не яке-небудь місцеве підпорядкування.
Так думав Твердохліб. А може, думав про архітектуру, про несхожість цього підприємства на звичні для нас заводи: елегантний триповерховий корпус уздовж вулиці, ніякої огорожі, нічого від заводу, два розкішних під'їзди; один нестережений, де партком, завком і комітет комсомолу, другий з заводською прохідною, що нагадує турнікети мармурової станції метрополітену.
Ні, про архітектуру він усе ж таки думав згодом. Уже коли ознайомився з усім комплексом споруд, в який, крім адміністративного, входили корпуси виробничий, побутово-торговельний і навчальний, незвичайний чотиричлен, який поєднував практично все необхідне для того, хто трудиться і хоче трудитись, не витрачаючи даремно енергії на несуттєве й другорядне для виробництва, але не для людини, не для повноти її життя.
І навіть не про це згодом думатиме і згадуватиме Твердохліб, а тільки про те місце, де сходилися всі чотири величезні корпуси цього новітнього підприємства, про той простір, що мав би зватися заводським двором, але який гріх було б називати так буденно, бо це був ніби величезний квадратний зал з прозорою, як у музеях, покрівлею, підтримуваною мереживом сталевих конструкцій, пофарбованих так само несподівано, як усе тут: в фіалкове, рожеве і бірюзове.
Але перш ніж він опиниться в тому місці, де йому судилося побачити те, що може перевернути все життя,
Твердохліб приречений був на неприємну, обережну, холодну, як крізь непрозоре скло, розмову з генеральним директором, мав каратися своєю непотрібністю, зайвістю, ворожістю ось тут, у цих широчезних коридорах, де не побачиш у цей час жодної людини, бо всі працюють, на всіх поверхах, де навіть таблички на дверях свідчили про напружену діловитість, яка тут панувала, у величезній, обшитій до самої стелі деревом приймальні генерального директора, де самотньо володарювала літня, з втомленим гарним обличчям секретарка і, крім Твердохліба, ніхто не штурмував заповітних дверей, за якими була святая святих.