Він враз зів’яв. Для нього це справді була несподіванка.
— Диявол! — просичав злостиво. — Хто ти?
Досі він не бачив Булиги-Компанійця і не наважувався повернути голови.
— Я той, із чиєї руки ти зняв обручку, — мовив прибулець із потойбіччя. — Нагадую: ти навіть не погидував тоді послинити палець трупа.
Майор шарпнувся. У великих гарних очах його спалахнув безум. Він закліпав віями, думаючи, мабуть, що проганяє сон. Тим часом лице Булиги-Компанійця залишалося по-буденному байдуже. Тільки кліщі для перекушування арматури, що погрозливо похитувались у нього в руці, свідчили про велику емоційну напругу.
На Тищенка накотилася хвиля страху. Під автоматним дулом він відчував небезпеку, а тепер його ніби засмоктувало в драговину. Вибору не було: або вони вбивають Вадима, інспіруючи напад заколотників на Центр перевтілення, або ж той виказує їх. Батько "Експарки", хоч і не вважав себе віруючим, але християнська заповідь "не убий" глибоко сиділа в його свідомості. І тут Булига-Компанієць ступив два кроки вбік, і, розмахнувшись кліщами, влучив майора між потилицею і маківкою. Хруснуло. Вахтер обм’як й опустив голову на груди.
— Око за око, — сказав прибулець із потойбіччя.
Вони віднесли тіло Вадима в кімнату, де він до того сидів, відімкнули вхідний замок, а тоді знову демонтували апарат розвтілення й один блок поклали на сходах. Тищенко уникав зустрічатися поглядом з Булигою-Компанійцем. Той, завваживши це, озвався:
— Я не вчинив нічого такого, що суперечило б християнській моралі. Він убив мене, я — його.
Раптом прибулець пошукав поглядом під стелею й додав:
— Поміркуй, братику, над тим, що ти скажеш там, де невдовзі опинишся. — Помітивши, що Тищенко пильно дивиться на нього, пояснив: — Він ще тут і бачить нас із тобою.
...Була четверта ночі, коли Тищенко вийшов із таксі. Його сильне здорове тіло здригалося, як у лихоманці. Потрясіння, якого він зазнав від усвідомлення своєї причетности до вбивства, дедалі розросталося, він сходив якоюсь негативною внутрішньою енергією.
У своїй квартирі Тищенко опинився, подолавши той самий шлях через дах. Крізь фіранку йому було видно мікроавтобус з охоронцями, вогники цигарок всередині.
Сон нічим не відрізнявся від марення. Проте рівно о сьомій він прокинувся і, як завжди, вийшов на балкон, щоб зробити зарядку; ніщо в його поведінці не повинно було привертати уваги.
10
У костюмі під Каламуса Тищенко скидався на середньої руки начальника, по якого вранці приїхало персональне авто. Він стримано привітася, сідаючи поруч з водієм, на обличчі котрого вгадувалася тінь заклопотаностг.
— Кепські справи, — озвався водій-секретар, спостерігаючи в люстерко заднього виду за білим мікроавтобусом, що рушив слідом. — Цієї ночі було вчинено напад на Центр перевтілення. Вбито охоронця, зникли спеціальні відеокасети, зроблено спробу викрасти апарат перевтілення.
— Але ж там всюди сигналізація, вічка телекамер... — сказав лже-Каламус.
— Через дах проникли.
— Ми їдемо туди?
— Ні. Там зараз працюють експерти і слідчі.
В кімнаті Івана Івановича вже сидів Булига-Компанієць. Тищенко не помітив на обличчі прибульця з потойбіччя навіть натяку на тривожно проведену ніч. Воно було скоріше апатичне. Не виказував занепокоєння і керівник Центру перевтілення. Він уважно, щоб не сказати — прискіпливо, окинув поглядом постать лже-Каламуса, зауважив:
— Не личить вам цей одяг. — І зразу ж — про інше: — Чули вже?
— Так, — Тищенко повів оком на Панаса Дряпуна. — Чим це нам загрожує?
— Нічим.
— Але ж касети. А там і я, і Компанієць, і Куляба... Та й майже вся "Експарка". Цей матеріал може стати компроматом.
— Не стане, — знову Іван Іванович. — Щоб він став компроматом, потрібен відеомагнітофон, який відтворював би не тільки видимий план, але й енергетичні оболонки людини. А його неможливо поцупити, не прихопивши все обладнання. Я вже не кажу про інструкцію на прилад. — Учений раптом по-хлоп’ячому хихотнув. — Увесь Центр перевтілення ось тут, — він якось ніжно обхопив руками свою голову.
Тим часом Тищенко простежив у пам’яті нічну подію — від того часу, коли він прокинувся, до того, коли знову ліг у ліжко. На руках у них були вовняні рукавички, а поверх черевиків — шкарпетки, які вони потім викинули в каналізацію. Торбу з касетами він прив’язав до линви і спустив у вентиляційну шахту на даху свого будинку. Виявити її там міг би тільки сажотрус. Якби слідчим спало на думку розпитувати нічних таксистів, то й тоді Тищенко був би поза підозрою. Бо сідав, а після операції висідав із таксі далеко від свого будинку, як і від біофаку. У нього обійшлося без "проколів". Навіть дружина не помітила, що його майже дві години не було вдома. А от чи вдало повернувся до гуртожитку Булига-Компанієць?
Задзвонив телефон. Іван Іванович взяв трубку і, послухавши, сказав:
— Нехай іде.
Чоловік, котрий по кількох хвилинах з’явився в номері, нагадував професійного борця. Він був невисокий, дебелий і майже без шиї. Бездоганно скроєний костюм приховував усі вади невисокої постати. Бобрик ріденького білявого волосся робив його схожим на здоровил-охоронців, важку руку одного з яких Тищенко й досі відчував на собі, але в масштабі принаймні один до двох.
Привітавшись, чоловік подивився запитально на господаря, і той показав поглядом на Тищенка. Прибулець поклав на стіл маленький дипломат і, відкривши його, витяг клейончатий метр і зошит. Тоді тільки вчений пояснив, що це кравець і що він зніме мірку для пошиття кітеля. "А я вже думав — дерев’яного макінтоша", — майнуло в голові батька "Експарки".
...Тищенка не представляли чільним людям "Порядку". Він просто сів по праву руку від Івана Івановича за "П"-подібним столом і враз відчув себе часткою великого багатоголового тіла, якому, проте, бракувало двох голів. Про це свідчили два вільні крісла. Тоді, коли його — "виконавця" — вперше привели в цей кабінет, йому примарилося, що під столом ховався лускатий тулуб дракона, а голови — то тільки видимі фрагменти чудовиська. Тепер, опинившись на місці одного із співголів, він несамохіть мацнув рукою під столом, але виявив тільки свої ноги. "Дракон" відкинув від себе три голови, на місце однієї з яких узяли його — лже-Каламуса. Якось у дитинстві від Тищенка втекла ящірка, залишивши у нього в руці кінчик свого хвоста. Організм, складовою якого він став, також мав здатність відторгати частки власної плоті.
— ...Ситуація всім відома, — провадив тим часом чоловік з ясними сірими очима. — Нам пощастило пожвавити виробництво товарів, але це вже межа. І причина не в старих технологіях, а в чомусь іншому. Сусіди на таких же лініях випускають у три-чотири рази більше продукції, до того ж кращої якости...
Чоловік говорив про дефіцит та спекуляцію, про невдоволення серед людей, яким користуються всілякі опозиціонери, і жодним словом не прохопився про збройний напад на готель-гуртожиток, як і про пограбування Центру перевтілення. Це була звичайна нарада, на якій вирішувались поточні проблеми. І все ж ні-ні та й блискав в очах котрогось вогник очікування. Але ні в кого з виступаючих не прозвучало навіть натяку на події, що потрясли "Порядок". Тищенко завважив, що очі тих, хто виступав, були спрямовані не так на головуючого, як на Булигу-Компанійця, котрий сидів поруч. Для них це був Бог, який зійшов з позахмар’я і явився в образі молодого чоловіка зі смаглявим непорочним лицем, глибокими чорними очима, скромно зодягненого. Їхня свідомість ущерть була ним заповнена з дитинства. І тепер вони сиділи з ним за одним столом, дихали одним із ним повітрям.
Коли тему наради було вже вичерпано, головуючий сказав:
— Шановні е-е... Мушу повідомити сумну звістку: пішов із життя наш товариш, багаторічний співголова "Порядку" Дільний Степан Семенович. Некролог від свого і вашого імені я вже надіслав в органи преси. Сподіваюся, що Тищенко Віталій, е-е, забув як по-батькові, буде гідною йому заміною. Очолюваний ним кооператив великою мірою сприяв становленню нашої оборонної промисловости...
Тільки досвід безпристрасності, запозичений від Булиги-Компанійця та Панаса Дряпуна, допоміг Тищенкові стримати посмішку. Той, про кого йшлося, був організатором заколоту; йому ж таки приписали й організацію нападу на Центр перевтілення... Як оповів учений, Дільний вчадів у себе на дачі в обіймах коханки. Ночі вже стали прохолодними, і він буцім-то затопив грубу, але забув відкрити засувку. "Це щастя — піти в інший світ з людиною, яку кохаєш", — сказав тоді Іван Іванович. Отже, в офіційну пресу пішов некролог із співчуттями, поміж порядківців поширено чутку про аморальну загибель, а насправді організатора заколоту просто ліквідовано.
Кітель, у якому ходили зверхники асоціації, мав дивну особливість: він не тільки робив людей схожими, а й урівнював їх за віком. Тищенко хоч і був молодший від Івана Івановича щонайменше на десять років, але в своїй сірій обнові від нього майже не відрізнявся. Ця одіж більше нагадувала футляр для людини. Тим часом співголови поміж собою не перемовлялися, покидали кабінет осібно, немов чужі. З наближенням до фойє вони притишили крок, коли ж опинилися біля полотна, на якому було зображено літнього чоловіка на повний зріст у сірому кітелі, обличчя їхні просвітліли. Вони обступили картину, і Тищенкові здалося, що кожен з них шепоче молитву.
Тим часом до фойє увійшли головуючий і Булига-Компанієць. Для невтаємниченого вони скидалися б на батька з сином. Співголови, уздрівши їх, розступилися, звільняючи місце біля полотна. На лицях їхніх, крім побожності, з’явився вираз просвітління. Здавалося, це посланці різних рас і народів прийшли на прощу до святої ікони та раптом уздріли там самого Бога.
...Коли Тищенко і керівник Центру перевтілення повсідалися вже в легковик, Іван Іванович завважив:
— Геніальне полотно. Але в ньому чогось бракує.
— Ви про картину? — озвався водій-секретар.
— Так.
— За життя Особи вона обійшла всі музеї, — знову Панас. — Художника нагородили всіма можливими нагородами.
— І все ж там чогось бракує, — наполягав учений.
— Очі... — сказав лже-Каламус. — Художник, коли малював, боявся дивитись Особі в очі.
Тищенко не вигадав. Кілька хвилин тому, коли він стояв біля полотна, у нього виникло дивне почуття, ніби він дивився в дзеркало.