Розігрітий сонцем асфальт вдавлювався під ногами, як гума,
— Яка задуха,— говорила зрідка Надія Григорівна.
— Тримайся, Надю,— глухо відповідав чоловік.
Звернули за ріг на зелену Комсомольську і нарешті побачили школу. Вартові стояли на вишках під грибками. На горішньому поверсі школи вікна були відчинені, і німці сиділи на них, виставивши до сонця голі спини. Там мешкала варта.
Убийвовки, повільно переступаючи по асфальту, мовчки дивилися на Лялину школу. Скільки разів вони ходили сюди на батьківські збори, на ялинки, на шкільні вечори! Кость Григорович активно працював у товаристві "Друг дітей". Тепер, обнесена дротом, школа була не схожа на саму себе, наче з неї було вийнято душу і вкладено натомість оті голі огидні спини.
Навпроти школи юрмились гуртки родичів ув'язнених. Хустки матерів та тіток біліли вподовж усієї вулиці попід каштанами, рябі від тіней і сонячних плям.
На парадному ґанку школи уже стояв знайомий гладкий перекладач в сорочці з манишкою і, забачивши Убийвовків, одразу провів їх усередину. Десяти-хвилинне побачення відбулося в одному з порожніх класів.
Конвоїр увів Лялю. За ці дні вона, схуднувши, стала тоншою і ніби ще граціознішою. Стримано привіталася з батьками, взяла мамину руку і вже не випускала її до кінця побачення. Обличчя дівчини було ясне, спокійне великим спокоєм. Мама дивилась на неї і відчувала, що не треба її втішати і даремно було б до будь-чого її намовляти. І мама, і татко якось ніби забули, чого, власне, йшли сюди, забули пропозиції перекладача.
-г— Лялю,— сказала мати,— а наші близько...
Кость Григорович став жваво розповідати про мордатого коменданта, якого патрулі щойно товкли на перехресті. Виходило смішно. Ляля з деякою напругою всміхалася краєм уст, мама ж невідривно дивилась на неї. Уже в першу хвилину зустрічі мама подумала про останню хвилину, про розставання. І протягом усього побачення її не покидала тривога за це.
— Кажуть, що наші вже за тридцять кілометрів від Харкова,— весело розповідав Кость Григорович доньці.— Як так ітимуть, скоро опиняться в Іскрівці або в Чутово.
— На вулицях поставили якісь страхіття,— додала мама.— "їжаки", чи як вони звуться, Костю?
— То не "їжаки", то вже паніка,— пожартував Кость Григорович.
Незчулися, як збігли десять хвилин. Батьки попрощалися з донькою досить спокійно, як буває після того, коли донька одружиться. Наче вона вже належала не тільки їм. Була їхньою і в той же час не зовсім їхньою.
Вийшли на вулицю.
Під деревом про щось перешіптувались Борисова та Валентинова матері. Заздрівши Убийвовків, Соро-чиха підкликала їх:
— Ну що? Бачились?
— Бачились,— тихо сказала Надія Григорівна.
— Що ж ви їй говорили?
І лікар, і дружина разом подумали: про що, власне, вони говорили? І самі були щиро здивовані, збагнувши тільки зараз, що всі десять хвилин побачення говорили про паніку в місті та про наближення наших.
Чого ж ви мовчите? — дивилась на них Борисова мати.— Може, справді умовляли? Надія Григорівна з докором глянула на неї:
— Яка б мати захотіла безчестити свою дочку?
— А ви вже бачились із своїми? — запитав Кость Григорович жінок.
— Бачились,— басом відповіла Валентинова мати. V— І як вирішили?
— Хлопці просять передатщ напилок та вірьовку. Щось замишляють.
— Як ви думаєте, "Іван Іванович" передасть? — цікавилась Борисова мати.
— Великий негідник,— сказав лікар про перекладача, дивлячись вподовж вулиці.— Не можна перед ним відкриватись з такими речами.., А впізнайте лишень, хто то йде? Здається, Сапіга...
— Авжеж... Також на побачення.
Старий Сапіга, спираючись на костур, підійшов до школи й зупинився навпроти вікон. Постояв деякий час мовчки, похмуро дивлячись на двері, і, повернувшись, знову повільно посунув вздовж вулиці.
— "Умовив" сина,— гірко посміхнулась Сорочиха. З парадного вийшла Іллєвська і приєдналась до
гурту.
— Як Серьожка? — ласкаво запитала Надія Григорівна.
— Ах, не питайте! Понівечили дитину...
— Ну, а як же з порадою? — не без єхидства запитала Сергиха.
Іллєвська раптом посвітлішала, тружденне, змарніле обличчя її з слідами колишньої вроди стало одразу незвичайно приємним і добрим.
— Аж із мене найшли порадницю,— заговорила вона журливо.— Думала я, думала про те, що перекладач нам говорив, та так ні до чого й не додумалась. Ну як це вмовляти їх каятись? Перед ким? У чому? І слів не знайшлося, щоб таке переказати Серьожень-ці. І сюди не так, і туди не так. Ніяк не виходить. Не складу таких слів, та й тільки!..
— А Серьожка що говорив?
— О, Серьожка! "Мамо,— каже,, та ще так лагідно: він же в мене такий, хоч у вухо його клади,— мамо,— каже,— Іллєвська вдихнула повітря,— честь людини — понад усе!"
XIV
Через три дні Костю Григоровичу занесли на роботу листа від Лялі 1.
Листи Лялі Убийвовк зберігаються в' Полтавському історичному музеї.
"Татку рідний,— писала вона,— ти мужчина і мусиш перенести все, що буде, як мужчина. У мене один на сто. шансів вийти звідси.
Я пишу не згарячу, а добре все обдумавши. Духом не падаю, надії не втрачаю до останньої хвилини. Проте, якщо я загину, пам'ятай, ось мій заповіт: мама, напевйе, не переживе моєї смерті, але ти мусиш жити й боротись.
Звідси, з самого нутра фашизму, я особливо ясно бачу, яке все це підле, витончене варварство. І я щаслива тим, що й свою частку, яку змогла, чесно доклала для того, щоб визволити людей від цього варварства. Ми зробили небагато, але ми щиро прагнули зробити далеко більше для визволення наших людей, нашої Батьківщини. Ми були їй вірними в житті і вірними вмремо.
Товариші всі бадьорі і тримаються чудово. Ніхто з нас не жалкує і не пожалкує ніколи, що відмовився від "каятьби", за яку нам було обіцяно зберегти життя. Ми гордимося вами, нашими рідними, що ні в кого з вас під час побачення (яке було допущено зовсім не з гуманності) не повернувся язик, щоб "умовляти" нас і штовхати на шляхи "каятьби" та "зречення комсомолу". Пригадайте всі процеси: що дає "каятьба"? Приниження та знецінення всього попереднього, а життя однаково не врятовує. Ми боремося за своє життя іншим шляхом і знаємо, що робимо. Наше ужиття—в наших переконаннях, в нашій честі, в нашій чистоті перед Батьківщиною, перед партією, що виховала нас такими.
За це йти на смерть не страшно, і я почуваю себе спокійно. Кожне це слово — заповіт.
Цілую вас всіх сердечно.
Привіт друзям".
На зворотній сторінці постскриптум:
"Хочу, якщо не буде виходу, загинути від власної руки, тому заклинаю тебе, татку, твоєю любов'ю до мене: принеси мені — сьогодні ж — опію, у нас дома є в пляшці рівно стільки, скільки треба, щоб не промахнутися. Пам'ятай, що пишу не згарячу і передчасно нічого не зроблю. Передай і будь молодчиною. Маму поки що не хвилюй".
Прочитавши лист, лікар ще постояв деякий час біля свого стола, потім вийшов з пункту швидкої допомоги і ррпрямущцв додому. ,
Дома, коли він тільки зайшов до кімнати, Надія Григорівна одразу вгадала по ньому, що сталося щось лихе. Лікар був сірий, як земля.
— Що з тобою, Костю? Ти з роботи?
Він мовчки пройшов до своєї шаховки з медикаментами, став перед нею, постояв. Дружина і тьотя Варя не зводили з нього очей. Потім лікар повільно взяв пляшку з опієм і, нічого не кажучи, пішов з нею надвір.
— Куди ти, Костю?
Жінки кинулися за ним слідом.
Кость Григорович вийшов насеред подвір'я до колоди, на якій рубали дрова, ще раз оглянув пляшку і несподівано вдарив нею щосили об колоду.
Пляшка розлетілася в друзки — тільки скалки блиснули на сонці.
— Один на сто! — видихнув лікар. Жінки думали, що він збожеволів. Несподівано хвіртка відчинилась і на подвір'я
вбігло двоє дівчаток років по десять. Вони подали Костю Григоровичу шматок газети, на якому Лялиною рукою було написано:
"Передайте білизну, духи, мило, білі черевики, панчішки, біле плаття".
Ні підпису, ні дати.
Дівчата сказали, що Ляля викинула записку з машини. Кость Григорович передав записку дружині. Не запитав дівчаток, чиї вони, і дівчатка, самі цього не сказавши, побігли за ворота.
Надія Григорівна прочитала листа і на мить заплющилась, немов їй потемніло в очах. Потім знову підвела темні вії і, випроставшись, пішла до ґанку.
Зв'язали вузликом усе, що просила Ляля, і понесли до тюрми.
Передачі не прийняли.
Наступного дня вранці перекладач "Іван Іванович" сухо повідомив лікаря: всіх ув'язнених і Лялю в тім числі вночі вивезли ешелоном на Ромодан.
Це здавалося ймовірним. Хтось десь бачив, що вночі гнали ув'язнених колонами на станцію. На допит в цей день не возили, варта розганяла рідних, щоб не збирались біля воріт.
А надвечір містом пронеслась радісна чутка, що минулої ночі в лісах, десь біля Яресьок чи навіть ближче; партизани на чолі з секретарем обкому зупинили ешелон і звільнили сотні ув'язнених. Полтава чекала, що ось-ось почнуть потайки з'являтись на околиці перші визволені. Убийвовки надіялись, що вночі білогрудою ластівкою постукає у вікно до них і Лялина рука;..
Тим часом уже перед заходом сонця з воріт тюрми виїхало чорне авто під посиленою охороною есесівців. Спочатку воно рушило ніби до 10-ї школи, але в центрі звернуло раптом ліворуч мимо Корпусного саду на Жовтневу. Жовтневою, просто через центр міста, німці гнали на захід череди худоби з прифронтових районів. Рогаті воли брели, опустивши голови, важко дихаючи глибоко запалими здухвинами. Недоєні корови ревіли від болю, гублячи молоко по кам'яній бруковиці. Закрите авто, повільно пробиваючись між худобою, звернуло до Пушкарівського майдану.
Був уже кінець травня, садки відцвітались, і земля від пелюсток попід деревами стала біла. Висока будка машини, чіпляючись за гілля пахучих акацій, струшувала вслід за собою пелюстковий білий дощ. Перетнувши незабрукований безлюдний Пушкарів-ський майдан, авто помчало Пушкарівською вулицею, рівною й широкою, обсадженою з обох боків столітніми крислатими дубами. Повз кладовище Пушка-рівська виходила на заміські пустирі й далі в поле. В наскрізну вулицю, як у відчинені ворота з міста в степ, видно було далекі схили, покреслені геометрично правильними рядками садків. То вже видні-лись сади приміських колгоспів. Небо підіймалось над ними чисте, по-весняному високе, захід увесь хвилювався, як золоте море.
На кладовищі діти пасли кіз і, загледівши чорну велику машину, зацікавлено поспинались на могилках, як живі стовпчики.