Про дядю Матвія всі люблять слухати, навіть Марія Пилипівна. Я теж люблю згадувати цю опецькувату постать із великою, лисою, розумною головою й веселими оченятами, які навіть в участках, серед пацюків, поліцаїв, "параш" і тому подібного вміли так мило сміятись.
— А я б таки летів до світла! — несподівано заявляє Стьопа. — Хай стукають держальцем ножа!
— Я тебе полечу! — каже Марія Пилипівна. — Ти таки цим і скінчиш! Шкідливо розказувати дітям такі історії! Марш спати!
— Ну, от іще, спати! Якове Василевичу! А хиба тепер уже нема революціонерів?
Шапочка зпід-лоба зиркає на мене й нахиляється до Мурзи. І я їй відповідаю:
— Ні, Степунчику, є й тепер. Революціонери завсіди були, є й будуть. Кожна молода, здорова, жива людина є революціонер. От ви підростете й займете наше місце. Вам помнуть крила, ви ослабнете, й ваше місце займуть молодші та дужчі за вас.
— Ну, діти, годі! Час спати. Спати, спати!
— Ай, мамо, почекай ти з своїм сном!
— Якове Василевичу, годі! Рано ще їм це знать. Хай молоко на губах обсохне!
— Давно вже обсохло, не турбуйся, будь ласка! В мене вже вуса ростуть.
Шапочка сміється, підбігає з Мурзою на руках до Стьопи й обнімає його одною рукою.
— А ну-бо покажи!
Стьопа надуває щоки і щипає себе за верхню губу.
— Мамо, він гасом маже під носом, щоб швидче росло! — оповіщає Михалко.
— Краще б витирав там хусткою гарненько, — усміхається Марія Пилипівна.
Ми сміємось, а Стьопа, червоний і засоромлений, лягає на канапу лицем униз. Шапочка раптом верещить і високо догори здіймає враженого Мурзу. Потім вона цілує його й хижо кусає за шию. Хлопці регочуть і теж верещать.
— Сказились! — сміється Марія Пилипівна. — Ти, стара дівко, не бери в рот оту погань! Зовсім постародівилась, завела кошенят, цуценят, поросят!
— Неправда, поросят нема! — витягає до неї губи Шапочка й біжить із Мурзою в кухню за цуценям Байдою.
Байда — круглоголове, товстолапе, з вилискуватою шкурою й сонно-добрими очима створіннячко. У його "оксамитні", як каже Стьопа, вуха, біла зірочка на пукатім лобі, й вираз поважности та лагідности у славній мордочці. Мурза приятелює з ним, але через те, що Байда раз-у-раз спить і не вміє чемно поводитись у покоях, то вони бачаться тільки на кухні за їжею.
— Подивіться, який чудесний! — підносить мені Шапочка під самий ніс Байду. — Страшенно хочеться кусати його. Він такий м'ягкий, теплий. Ух, ти, ти!
Байда, коли його кусають, цілують і щипають, тільки заплющує очі з філософічно-добрим виглядом. А коли пускають додолу, він сідає на задні лапи й по черзі дивиться на всіх.
— Заміж тобі треба, от що! — несподівано каже Марія Пилипівна. — Стьопо, віднеси Байду в кухню, він знову поліз під канапу!
Шапочка від поради сестри червоніє якось по-дитячому, з досадою, морщить ніс і йде в вітальню. А Марія Пилипівна добродушно посміхається й зиркає на мене.
— — — —
"Дорогий Якове! Пишу Тобі через те, що телефоном балакать незручно. Ми живемо в місті вже другий місяць. Не дивуйся: Дмитро взяв з мене слово, що я про себе не дам Тобі звістки ані згуком. Тепер нарушую своє слово тому, що мій терпець уривається.
"Дмитро, з усіх ознак, хоче зустрітися з тобою і, загалом, дати Тобі про себе знати. На віщо йому це, я не розумію. Але Тебе не можна тепер ніде побачить. Кажуть, що Ти тепер абсолютно ніде не буваєш, навіть у Свойому милому клубі, став таким чеснотливим, що над головою часом сяйво видно, і ввесь час сидиш у Своєї дами. Це дуже зворушливе, але чи не міг би Ти один вечір одірватись од неї і прийти до нас. (Ми мешкаємо на тій самій кватирі.)
"Як прийдеш, удай, що Ти випадково від кого-небудь довідався, що ми в городі й поспішив завітати. Я гадаю, що Твоя візита трохи розпорошить нашу густу атмосферу.
"Він, здається, підозріває, що ми з Тобою потай бачимось. Правда, мені нічого не каже, але я знаю кожну його думку. Тепер він ударився в кооперацію. Коли буде налізати на суперечки з Тобою, то не смійся з його і з кооперації, і пам'ятай, що вона для його (та й для мене) є відпочинок.
"У нас часто буває Нечипоренко. Ти, здається, знаєш його. Я йому вдячна за кооперацію й за те, що Дмитро, принаймні, тепер не п'є й не грає.
"Приходь до нас у той же день, як одержиш цього листа! А в дами своєї попрохай за мене вибачення і скажи, що для неї ніякої небезпеки немає! А проте Ти й сам постараєшся заспокоїти її.
"Андрійко дуже скучив за Тобою й навіть ображений на "дядю Яшу" за те, що той досі не приходить. Дивно, як він з кожним днем стає подібний до Дмитра.
"Прийдеш? Дуже треба, щоб Ти часом бував у нас, хоч це Тобі й нудно буде, я знаю. Ну, чекаю. Соня."
Після цього листа я иноді заходжу до Сосницьких. У них іще й досі засмалені обличчя, і через те вони роблять вражіння провінціялів.
Андрійко в перший же вечір прощає мені й довго сидить у мене на колінах. Справді, він надзвичайно стає подібний до Дмитра. Симпатичний, недурний хлопчина. Він виріс за це літо, набрався сил і сільських привичок та слів. Тепер він "перший силач у клясі" і стоїть на чолі "шайки червоношкірих Індіян". На сей випадок у його є вироблена своя власна мова, якою зносяться він, і його прибічники. На великім аркуші паперу міститься значна частина його словника. Андрійко показує його мені. Дуже чепурно, ретельно, та з параграфами, на писальній машинці батька, складений цей словник; у його заголовка поставлено: "Мова Андрія Сосницького й його салдатів". А потім, за цим, на двох довгих стовпцях сама мова. Слова дуже короткі, стислі, у двох-трьох згуках висловлюють найскладніщі вчинки. Наприклад: "Ле-про!" Це значить: "А чи хочеш дістати по пиці"? "Сі-рам-па" є: "Рад стараться, ваше високоблагородіє!" Коли треба сказати: "Лізь у печеру або в фортецю", то Андрій Сосницький і його салдати вимовляють тільки "Ар-ша!", і цього досить із них.
Милий хлопчина! Але, як сміється він подібно до Дмитра!
— — — —
Уперше бачу, як палають щоки в Шапочки! І мені чи то сумно, чи то боляче від того.
Вона нишпорить по хаті, щось хапливо шукає, шарудить чорною, шовковою сукнею, яка робить її по-новому, по-чужому гарною, й майже не помічає мене. Шапочка їде на концерт, уладжуваний кооперативним товариством, їде не як слухачка, а як співачка. Я сам подбав про цей її перший виступ. Сам познайомив її з Нечипоренком, Сосницьким, сам разом з ними вмовляв її виступити, висував усякі докази аж до "громадської народньої користи", — а тепер мені сумно.
Тут же сидить Нечипоренко в незґрабному піджачку й, підобгавши ноги під стілець, читає якусь книжку. Він має відвести Шапочку на концерт. Я відмовився від сеї чести. Я не ревную до Нечипоренка, — це було б таки досить смішно, — але, коли Шапочка почуває себе з ним і з Сосницьким легче, ближче, то хай вони проводжають її, їй буде з ними зручніще.
Нечипоренко через щось пересердився і ставиться тепер до мене вважно, приязно, аж смішно; навіть часом, по старій звичці, "товаришем Антоном" називає. Я не думаю, щоб це було через те, що я за мізерний гонорар згодився вести справи їхнього товариства. І через щось страшенно розхвалює мене перед Шапочкою. А Шапочка дивується з такого розхвалювання й, оповідаючи мені, питає, що це значить. А звідки ж мені це знати?
Коли ми виходимо, нарешті, на вулицю, Шапочка й Нечипоренко сідають на візника, а я пішки йду в другий бік.
— Та невже ж ви не будете на концерті?! — трохи не вдесяте дивується Нечипоренко. — Й Ганну Пилипівну не почуєте?
— На превеликий мій жаль, не можу: маю дуже важну справу.
Шапочка мовчить, вона не йме віри моїй важній справі. Та мені й не треба, щоб вірила.
Вони їдуть угору, а я помалу сходжу вниз до трамваю, щулячись од морозу. Тихо-тихо на вулицях. Голчасто блискають купи снігу по обидва боки тротуарів. Вчора нападав великий сніг, і дерева густо обліплені ним. Здається, їх умочили у сметану й поставили сушитись. Візників не чути, тільки побрязкують десь у тьмі їхні брязкітки. Прохожі рухаються безшумно, як злодії. Зірок не видно, вгорі важка, ледве освітлена сяйвом міста темрява. Часом падають запізнілі сніжинки й лоскочуть ніс. На будинках білі, насунені на чоло шапки, на стовпах також чепурні тапочки, дріт замотано в вату.
Я не знаю, куди мені йти: додому, чи до Соні. Мені хочеться до Соні: тоді Шапочка напевне знатиме, що ніякої справи в мене сього вечора не було. Але Соня буде знов грубовато, невдало підсміюватись, натякати на Шапочку, або розказувати про те, що Дмитро знову щось вигадав.
А чи не зайти до Олександри Михайлівни?
Там я застану Панаса Павловича, інжинєра Кучеренка і Трубачевського. Панас Павлович увесь вечір гратиме з Трубачевським у шахмати, а Кучеренко стримано, з увічливою усмішечкою розмовлятиме з Олександрою Михайлівною. Вони всі троє бувають у неї майже що-вечора і здаються сердечними приятелями, бо не можна побачити Олександру Михайлівну з одним із них, щоб там не було й останніх.
Але мене дратує вже сама думка про Панаса Павловича, й я рішаю йти додому. Роблю над собою зусилля, уявляю собі свій кабінет, темну стелю й ясно освітлений стіл, тишу, нову почату книжку, й мені стає затишно, тепло, й хочеться швидче бути дома.
Беру візника, загортаюся щільніще в шубу й умощуюсь у маленьких санчатах. Згадується, як позавчора ми їздили з Шапочкою на рисаку кататись за місто, який був у неї чудно серйозний вираз лиця ввесь час, яка мовчазна була вона, і як одразу оживилась, розцвіла, коли ми приїхали додому й застали в вітальні Сосницького та Нечипоренка. Сосницький на диво був мило-веселий, дотепно жартував і все хляпав мене рукою по плечі. Вони балакали про кооперацію, марксизм, літературу; очі Шапочки блищали, й вона майже ні разу ні з чим не звернулась до мене.
Санки на заворотах м'ягко забігають і стукаються об стовпчики. Я щільніще загортаюсь у шубу, поправляю шапку, і знову думаю під тюпання конячинки. І що більше думаю, то виразніще бачу, що я не здолав і не здолаю розбутити в Шапочці інтересу до себе, того інтересу, від якого, — от, як сьогодні, — блищать очі, й палає лице, їй часом, мабуть, нудно зо мною. Та й справді, я просто нудний став. Нещодавно Шапочка з захованим непорозумінням, несподівано (як це тільки вона вміє робити), спитала:
— Слухайте, а чого вас називають Мефістофелем?
Їй це незрозуміло.