Сволочі паршиві! Тоже, знають, куди стрілять.
Я підійшов ще ближче й зазирнув через плечі людей у помешкання. Біля столу сиділа худенька дівчинка і пальцем, складеним кутом, витирала очі. Коло неї стояв старенький чоловічок з розтеряним, зляканим лицем і не кліпаючи дивився до дверей, — мабуть, на Стьопку. Тут же, коло дівчинки, затуливши лице фартухом, зігнувшись на стільці, плакала якась жінка.
Стьопка вилаявся матюком, грюкнув дверима і вийшов. Я пішов за ним. Зачувши коло садка мої поспішні кроки, він повернувся таким рухом, як люди, що ждуть нападу, і став дивитись. Але, впізнавши мене, зрадів і мало не обняв.
— А-а, Вадим Трохимович! Це ви? До нас? До своїх старих? Чули, як я тут воював? От сукині сини!
Його поводження зо мною здивувало мене. Але я на дивування не мав часу — мені хотілось знати, що там сталось у тому помешканню, чим міг провинити перед Стьопкою той старенький, зляканий чоловічок.
— З ким же то ви воювали? — спитав я в тон йому.
— Та розумієте, які падлюки. Хтось їхню дівчинку знасилував, чи просто взяв. А вони на мене. Розумієте?
Шантаж! Вона до мене прибігала разів зо два, я їй давав роботу. І от тепер... Ха! Ну, брат, смієсся! Я вас в двадцять чотирі години...
— А що ж дівчинка каже?
— Нічого не каже. Плаче! Не каже, хто. Ну, та вони її підучать. Я певний, що на мене скаже. Ну-ну, нехай! Побачимо. Хай спрубують. Ми знаємо, де таких дівать. Ого!
— А велика дівчинка? Год скільки?
— Дванадцять, тринадцять, чорт її там знає.
І він додав складного матюка. Ми йшли садком до ґанку. І в мене раптом аж замерло в грудях від приступу ненависти до сеї паскуди. Взять, схопить його за лацкани його паршивої шинелі, піднять угору і ахнуть об мерзлу доріжку, щоб тільки квакнув і випустив свій смердящий дух!
— Ну, а ви як? Казала Тепа, на службу до нас? Давно пора...
Як у мене вистарчило сили мовчки повернутись і піти назад, не знаю. Що він собі подумав, я плюю на те. Але ж Тепа, Тепа! Значить, вона повірила, що я візьму ту службу?! Навіть всім розсказує як факт? І цей повірив? І навіть сумніву нема в його дегенеративній голові, що я їхній? О, мої високоморальні жерці божків, ви здорово мститесь за образу ваших злих, жорстоких, бездушних ідолів!
Але й на цьому ще не кінчився цей вечір. Я все ж таки хотів побачить моїх старих. Прийти до них я вже не міг: я не міг бути таким, щоб не дати їм трівоги, непокою. Я рішив пройти садом на той бік будинку й зазирнути до них у вікно. Зазирнути, подивитись, що вони роблять і піти.
Батько лежав на ліжку. Лиця його я не бачив. За столом сиділа мама з окулярами на кінчику носа і читала вголос. Що читала, я не міг почути, доходило тільки глухе бубетіння. Але я знав і так: Євангілля.
Тихо, на шпиньках одійшовши, я прокрався під вікнами Стьопки, обминув половину Тепи і знов звернув у садок. На зустріч мені по доріжці ішли Тепа і той красунь її. Я заховався в кущі і присів. Вони пройшли повз мене мовчки і помалу. Так ходять, коли хтось має дати відповідь. Хто з них мав її давати, і чи мав, я не знав. Але, сидячи в кущах, я подумав так собі, з одчаю й гидоти своєї подумав: "Продатись хіба цій? Дасть пятьсот рублів чи ні?" І ще те добре, що хоч тут же й засоромився; не від продажу, о, ні! А того, що занадто себе ціню. Я потрібний їй? Навіщо? Хіба я не знаю, чого вона хитрує коло мене? Зімнять мене хоче, покорити під ноги свої. Як я смів її образити? Значить, я не мріяв про неї, їдучи сюди? Я не тріпотів, не замірав? Хоч би я їй і запропонував покоритись їй за пятьсот рублів, хіба вона їх дасть мені? О, тільки вчує, що на цім мене можна тримати, то вже себе покаже! А, к чорту її!
І нарешті, Саламандра. Я їй дав два рублі за кватиру і двадцять копійок позичених. Недбало кинув, що забув, та добре, що випадково згадав. Вона гроші взяла, але сказала:
— Могли й не давать. Комната стоїть сім рублів. А ми вам дали за десять.
Признаюсь, я здивовано подивився на неї. Вона ж одійшла до печі, щось сердито відсунула й знов проговорила своїм металичним, калікуватим голосом:
— А батькові не вірьте. Все бреше. Вів багатий, дрянь.
Я мовчав, немов занятий закурюванням цигарки, яку поспішно виняв.
— Він має, та все склада.
— Нащо ж він склада? — швидче з делікатности спитав я, ніж з цікавости.
— Він зна, нащо. Такого чоловіка тільки втопить треба. Він хоче взять собі з воспитательного дому дитину, для неї й ото склада! І з мене знущається, що не матиму дітей. Ну, нічого, нехай знущається, побачимо, як буде.
Я більше не знав, що сказать, і, вражений усім цим, вийшов з кухні. Особливо тяжко було дивитись на її очі. Та взагалі на всю її. Чи вона коли вмивається?
От хотів би я подивитись, як ці високоморальні пожаліли б цю істоту? Написали б статтю про добро і правду? Хотів би глянути на тих естетів, революціонерів, які гремлять про переоцінку цінностей, про нові розуміння краси. Як би вони тут обійшлися? Знищили би вони старі поняття і обняли би це карлючковате, страшне тіло, доторкнулися б губами до закислих очей? Дали б їй дитину? На коліна я впав би перед таким, рабом би його був безодмовним, коли б він міг цю дійсно обижену, цю глупу, злу, намучену й безмежно самотню істоту полюбить. Не полюбить навіть, ні, приставиться тільки, пожаліть, дать їй хоч на рік свого життя. Не треба все, не треба душі класти за свого цього ближнього, рік дати їй трохи того, що дають Тепам, Рінам, Тотам. Ні, навіть і не це, а просто буть з нею, сказать їй на день десять слів, умить її, сказать, чи дорога сьогодня капуста на базарі. Хіба я був самотним? Хіба самотні ті, що сидять все життя в одиночних камерах? Ті, які зв'язані в минулому, сучасному й будучому з мілліонами людей? От самотниця!
Вона все стукала чимсь там у себе, а тепер, мабуть, спить на тапчані, зкорцюбивши моторошне тіло своє на дошках. Ляжу і я.
11.
На другий день після того, як Юрій так загадково й раптово виїхав кудись, Олеся дістала від його листа такого змісту:
"Всю дорогу стоять переді мною твої очі, докірливі, питаючі, з тихим благанням. Мені нема покою од них. Чомусь, Олесю, я не можу зробить тобі боляче, це мене починає вже сердить. (Між инчим, у мене тепер "мотор": голова гаряча, важка, в ухах клацають колеса поїзда, — словом, почуваю себе препогано, тому не будь в претензії, коли писатиму без зв'язку. Крім того, коло мене весь час лазить лакей і жде, що я замовлю йому якусь "порцію". Я хочу їсти, але на злість йому не замовлю нічого! Нахаба!)
Ти, розуміється, перш усього ждеш, що я скажу, куди я їду, так? Потім ти хочеш знать, що значать мої слова за чаєм? Все скажу, хочу, принаймні, сказати, а що з того хотіння лишиться до кінця листа — невідомо.
Я їду, Олесю, за самим собою. Розумієш мене чи ні? Мені надокучило помірать, я так часто про це думаю і говорю, що стає надзвичайно скучно. Або померти вже, або жить. Але як жить? Що таке життя? Жить — це бути активним, це виявляти себе, ріжноманітно почувати. Коли людина до цього не здатна, коли вона дала собі в цьому відчит, вона мусить померти. Я, Олесю, останніми роками не живу. Ти знаєш, через що, знаєш, як я до цього відношусь. Значить, те, що я тобі зараз скажу, не повинно тебе дуже здивувати.
Тільки мені все ж таки дивно, чого я тобі це хочу сказати? От я в сю хвилину думаю, яка людина мені найдорожча, і така людина — це ти. Чому? Я так і чую, як ти з докором тихенько питаєш мене: "А мама?" Мамі, Олесю, я зробив занадто багато горя, щоб не почувати себе винним перед нею, а тих, кому дають горе, не мають за найближчих. А може, й не так, не важно. Ясно те, що я тобі хочу сказати. Ти все ж таки задоволена, моя біла голубко? І от я тобі, Олесю, говорю, що їду за самим собою, їду за своїми нервами, за сном, за гордостю, за життям. Я це й у городі робив, але так глупо, що тільки тобі можу в цьому признатися. Ти знаєш, де я був, коли пропадав? Я ходив переодягненим по городу і шукав роботи — рубать дрова, носить мебель, чистить помойні ями. Я наняв собі окрему хату в навмисно шумному місці, щоб привчитись до гомону й могти спати в усяких умовах. Мені в сю хвилину смішно й зрозуміло, через що такий спосіб не міг мене вилічити. Тепер буде инакше: я їду в село й поступаю простим робітником в економію, на місяць або й більше. Я житиму простим життям, робитиму, як всі, почуватиму себе потрібним. Коли я цю пробу видержу, значить, я можу жить. Ти уявляєш мене в ролі економичного робітника? Мені самому дуже цікаво, як я буду себе тримати. (Цікаве спостереження: проходячи повз третю клясу, я побачив сільських робітників. Я багато бачив за свій вік селян, але тільки сьогодня я зрозумів їхнє становище так, як слід зрозуміти. А це через те, що я уявив, як завтра або післязавтра я буду ходить таким же, як от оці. І, знаєш, у мене вже є до них якась рідність. Розумієш ти це?) Одного я боюсь, що моя віками виховувана панська натура запротестує проти проби. Але з нею я можу боротись! А ти, певно, зараз же про нерви мої думаєш, як вони будуть? Нічого, не посплю дві-три ночі, і сон сам прийде, дурниця це все! Знаєш, біла моя, я от так гарно себе в сей мент почуваю, що у мене навіть до лакея проявилась ніжність. (Замовлю йому аж дві порції, щоб побільше на чай дать!.. Замовив!) Я знаю, Олесю, що ти морщишся від моєї постанови й такого способу себе провіряти, але я такий зараз щасливий, що ти напевне згодишся! Правда? Правда, моя всерозуміюча, все, що торкається болю? А в сей мент у мене нема болю, я почуваю, що навіть "мотор" мій зник десь к лихій годині. От тобі й "нерви"! Хіба справді, Олесю, нічого не варті наші не нервові, а психічні стани? Хіба не уява зміни мого життя знищила "мотор"? Хіба не від цього я почуваю себе, як хлопчик? У мене таке ж почування, як було колись, коли я сидів тут же на цій самій станції, коли віз прокламації в одне село... Ні, захопився: я як раз думав про це, згадуючи той час. Я як раз думав: чому я тепер не переживаю того, що переживав тоді? Чому, справді? Пригадую собі, з яким піетизмом я дивився, бувало, на робітника. Досить було, щоб це був робітник, щоб я почував до того чоловіка якусь незрозумілу поштивість, побожність.