Потім наказав перевірити зброю і пару годин передрімати перед штурмом.
Але спробуй заснути перед власною смертю. Почав складати вірш, щось на зразок "Заповіту", але спромігся лише на кілька рядків: "Батьку, Дніпре, орле сивий, підніми на крила сина, щоб побачив рідний край, що розлігся, ніби рай, понеси над плесом синім, за моря в далекий ірій...". "Допишу після бою", — подумав і забувся тяжким напівсном, напівмаренням. Бачив у синьому ранковому тумані якогось діда з довжелезною сивою бородою, у вишиванці, який вийшов просто з гори, назвався чудернацьким іменем Ілій, простягнув кожному з нас по пучечку безсмертників, а потім ступив у вогонь, крутнувся на одній нозі і з божевільним реготом щез у ньому, затим навколо моєї голови, ніби супутники навколо планети, стали обертатися сотні жовтих очей, котрі я намагався збити своїм вогняним мечем, але вони мовби павутиною так сплутали руки й ноги, що я, знесилений, упав. Тоді хтось простягнув мені свою сильну руку: "Вставай."
— Вставай, Даниле, час рушати, — торсав мене за плече Гриша.
Ми пірнули у теплий вересневий морок, ніби в пляшку з чорнилом, це була коротка мить між вечором і ніччю, коли німці ще не починали чіпляти в небі свої освітлювальні ракети. Наш чотиривесель— ний човен, яким кермував місцевий рибалка Микита Терен, безшумно ковзав водою, ніби сани по льоду. Сталося те, чого я боявся. Ми залишили далеко позаду увесь наш десант. Тоді як за планом спочатку мали погуляти берегом ножі узбека Іскандерова. Виходить, тепер доведеться цю брудну роботу виконувати нам учотирьох. Човен м'яко торкнувся берега, я вхопився за товсту лозу, аби не знесло течією. Зараз я зрозумів, чому кажуть, що темінь така, хоч в око стрельни. Двома очима чи без жодного — навіть руки своєї не бачиш упритул, здається, що взагалі розчинивсь у пітьмі. Хтось торкнувся плеча, я похолов і вхопився за ножа. Гриша... Фу ти, так же можна один одного повирізати. Швидше б підгрібали сюди наші, тоді хай німці запускають свої ракети. Але вороги не дослухалися наших порад. У чорному небі зависло кілька ліхтарів. Нас німці не бачать, але ж решта десанту — як на долоні. Вдарили кулемети, ніби якийсь рибалка горох сипонув у воду, приманюючи рибу. Але приманив смерть. Темрява зойкнула десятками голосів. Ех, хлопці! Не виконали ви завдання командування і партії, було ж наказано мовчати за будь-яких обставин! Той свинцевий горох тепер зійде червоними плямами на воді та чорними похоронками. Але на війні те, що погано, водночас і добре, бо фашист засвітив свої вогневі точки. На протилежному березі заблимали вогники — то включилися в роботу наші снайпери. Кулемети захлинулись. Чудово! Нам роботи менше буде. Біжимо стрімголов у той бік, хоч би підсвітив хто. На щастя, якийсь дурний німець знову пустив ракету. Бачимо, як біля кулеметів вовтузиться нова обслуга. Стріляти і кидати гранати зараз не бажано, бо в другому ешелоні оборони відразу ж зрозуміють, що ми вже на березі, а нам треба виграти час, аби наблизитися якомога ближче до гори. Дожити до неї. Розумієш? До— жи— ти до... го-ри! Бо до неї шлях неблизький — метрів двісті з живими і неживими перешкодами. А наше завдання полягало в тому, щоб зробити все на своєму шляху неживим. Заради життя. Зауважу, що тоді рельєф був не такий, як тепер, коли крутий берег зливається з водою... Нам на наше горе, між Дніпром і висотами простягнулася широченна смуга, вкрита лісом, чагарниками, озерами, порита окопами, населена вужами, гадюками і. фашистськими гадами. Ми звалюємося на голови німців, ніби літній сніг. "Ну де ж той Іскандеров, хай йому чорт!" — думаю і заганяю трофейного багнета в горлянку одного з кулеметників, другий "номер" із жахом відкидається на бруствер окопчика, це опасистий бюргер, мабуть, батько поважного сімейства з Баварії, він піднімає руку, захищаючись: "Найн!". Відповідь неправильна, Гансе, треба казати: "Я, я.", бо ми тебе сюди не запрошували. На! Ти з цим багнетом сюди прийшов, від нього і здохни. Чую, летить, сопучи, на мене траншеєю якесь створіння, а я ще не витягнув ножа з грудей того ковбасника. Не вистачає якоїсь миті. Але та потвора раптом гикнула і, як мішок із соломою, гепнулася до моїх ніг. "Капут немецкий барашек", — шепоче Іскандеров. Вдарили кулемети вже і з другої лінії оборони. Гора прокинулась, загарчала, зашипіла, вибльовуючи зі своїх нутрощів вогонь, ніби перепила з вечора шнапсу та об'їлася тухлої тушонки. Тепер підсвічувати не треба, ми вас добре бачимо, субчики-голубчики, і в ножах потреби нема, далі в хід підуть гранати, кулемети і міномети. Клин вибивають клином. Пекельний вогонь можна погасити тільки вогнем. Ще пекельнішим. За Гришиною партитурою зараз мали вступити духові інструменти, себто міномети, котрі зіграють німчурі похоронний марш. Все як по нотах. Молодець сержант Тартало! Він під час навчань часто мазав, а в бою — ніколи.
Потім сталося щось таке, що я сьогодні називаю непритомністю чи маренням від контузії, хоча тоді здавалося, що ми увійшли всередину гори, а може, й запливли, бо темрява була такою густою і тягучою, наче вода в болоті. Потім вдалині обнадійливо блимнуло світло, яке стало більшати і стало зовсім великим. Було воно теплим, м'яким і...радіс— ним. Я побачив того самого діда, який розмовляв зі мною уві сні перед боєм, упізнав його, хоча він стояв до мене спиною навколішки перед образами. "Ілій", — згадав. Скосив очі ліворуч — притулившись спинами до темряви, сидять мої хлопці із заплющеними очима. Біля них пораються якісь люди у білому, але з темними обличчями, як у індусів. Янголи, чи, навпаки..? Хочу погукати хлопців — не можу. Болю не відчуваю, тільки те, як із пошматованого тіла крізь десятки шпаринок витікає кров, а замість неї вливаються холод і смерть. Але звідки світло? Не може ж так сяяти маленька свічечка, що стоїть перед образами? Помічаю три невеличкі багаття, які не палахкотять і не потріскують, як зазвичай, а горять рівно синім полум'ям, ніби вічний вогонь на меморіалі. Але найдивовижніше те, що я не бачу ні стелі, ні стін, ні підлоги того загадкового помешкання, ніби зависнув у повітрі. Дід підходить, моя голова опиняється на його велетенській долоні, другою рукою він підносить до моїх губ чашу силою вливає в мене її вміст. Хоча й сприймаю ту пригоду як марення, і досі відчуваю смак тієї рідини, яка, мабуть, була сумішшю вогню, гадючої отрути і всякого зілля, яким поросли береги Дніпра. Мене ніби струмом вдарило, як оце тепер в кіно показують, коли реанімують щойно померлих, але той заряд не полишив моє тіло, а продовжував його трусити і підкидати, мені навіть здалося, що я став світитись і ширяти під склепінням тієї загадкової печери. Потім знову морок. Затим я бачив, як літали наді мною Костик, Гриша і Сергій. Але ж, кажу, примарилося, такого не могло бути! Коли всі благополучно приземлились, дід умочив у чашу білу ганчірку і став омивати по черзі наші тіла, пам'ятаю, пекло вогнем, а до його рук, ніби до магніту, прилипали осколки й кулі. "Ох, як вас нафарширували", — бурмотів собі під ніс, зчищаючи те залізяччя в чашу. Потім виклав його на хустинку, розділив на чотири частинки, пересипав у шкіряні капшучки з поворозочками. "Це Гришине, це Сергієве, це Данилове, а це Костикове". Він звідкілясь знав наші імена!
Ветеран запустив руку собі за пазуху і дістав звідти потертий шкіряний гаман.
— Бачиш? Хоч і важкуватий, але завжди ношу з собою, як оберіг, — промовив, висипаючи на долоню ту смертельну біжутерію.
— То, виходить, усе, що сталося з вами на цій Горі, правда? — обережно торкаюся мізинцем того страшного привіту із далекого 1943-го.
— Не знаю, не впевнений, бо жоден лікар не підтвердив моїх поранень, окрім тих, які одержав уже на Горі. Та й опісля нашого дивовижного воскресіння відбувалися такі фантастичні речі, що сьогодні здаються галюцинаціями, ти після моєї дружини другий, кому я про це розповідаю, бо, сам розумієш, міг би опинитись у психушці, — він пильно подивився мені у вічі, намагаючись знайти у них хоч тінь іронії чи насмішки. Не знайшовши, продовжував розповідати.
— Ми стали шукати свою зброю, а її нема. Щоправда, у Гриші на шворці теліпався ТТ, але непридатний для використання — було враження, що він побував у плавильній печі. Іще одне нас непокоїло. Здавалося, що відтоді відколи ступили на дніпровський берег, минула вічність, принаймні місяць. Де наші? Мабуть, уже давно взяли Гору і погнали німців далі. Якщо вийдемо звідсіля, то як пояснимо, де були? Нас же той Воронов живцем з'їсть, навіть не запиваючи. А тому стояли і переминалися з ноги на ногу. "А ходіть-но сюди, отроки", — покликав нас дід із кутка. Ми підійшли. Ілій відчинив велику ковану скриню і дістав звідти...чотири мечі й луки. "Це ваші, довго чекали, але час пустити їх в діло", — промовив. Ми з дотриманням ритуалу, хоча нас йому ніхто не навчав, прийняли дідів дарунок: кожен став на ліве коліно і поцілував пекучу крицю, Ілій при цьому по черзі клав ліву руку на наші голови і щось бубонів. Індуси вдягнули на нас кольчуги, шоломи, сині плащі із золотими тризубами та інші лицарські обладунки. Гриша одразу після того дійства вийшов на світло і став крутити тим мечем навколо руки, наче млинком, ніби він раніше діставав уроки фехтування. Я теж спробував. Вийшло! І в Кості та Сергія також! От чудасія! То ми, виявляється, справжні давньоруські лицарі. Воно то так, але що можна вдіяти з цими музейними реліквіями проти кулеметів та мінометів?! Але й це були не всі чудеса того дня. Дід тричі тихенько свиснув. Темрява розійшлася і з неї на світло вийшли троє коней та здоровенний сивий вовк, на шиї якого сидів сокіл. "Впізнаєте? Врат, Ортис, Доріс, Айра і Лан... Ну, чого стали, як не рідні, привітайтеся, обніміться хоча б", — напучував дід. Сокіл сів на плече Сергія, а вовчисько стрибнув у мій бік, поклав лапи на груди і лизнув у ніс, коні підійшли до нас і схилили голови в пошані. Відчували, ніби щось подібне з нами діялось у сні чи в бабусиній казці. Про перше, друге і наступні життя, себто про реінкарнацію, ми тоді ще не чули.
— Ну, з Богом, — благословив нас Ілій.
Кинув додолу великий оберемок безсмертників, який одразу ж спалахнув червоною, потім жовтою, зеленою, синьою барвою.