Яблука з райського саду (збірка)

Наполя­гаю на безоговорочній дезінфекції.

Тут вона зробила дві помилки: по-перше, дала на­правлення мені в кальсонах у лікарню, а, по-друге:

– Ви оказували сопротівлєніє при арешті?

– Ні, тільки підібрав ноги.

– Ага.

Й винесла мені за це вирок на всі ті три дні ув'язнення, що я пробув у сізо, мовляв, не дарма ж органи трудились.

Я лежав вдома, лікувався, мати махала кальсонами од сраки мух і сльози, бо вона повикидала всі молотки, а драбинку заховала аж на балкон до сусідки:

– Синочку, ми стільки ж разом пережили, і війни, й розрухи. Невже ти думаєш, що я могла після всього взять і здєлать в міліцію заявлєніє? Я просто подзво­нила в ЦК і як ветеранша партії і як краща взнощиця попросила вперше в неї хоч якої посильної помощі, що мій син іздіває мене ідіологічіскі, глумля топча святині.

Мама штопала кальсони, я слухав, утираючи їй сльо­зи, но при цьому я думав, доки не забинтував кровоточащий речовий доказ і пішов з ним написати на суд заяву, що мене, як несправедливо засуджено по неіснуючому звинуваченню, довго валандали. Навіть раптом оту неіснуючу письмову заяву на мене "подану" принесли:

– Читай, – показують.

– Це ха-ха, а не заява. Тут же почерк молодий, от як у вашої секретарки, ну, аж ніяк не почерк ветеранші партії. От на спор – проведем графологічну експертизу?

І хто б повірив? Я виграв повністю, що мене було до­дано останнім до того довгого списку, реабілітовано; правда, жаль, не посмертно.

Попід правдою

– Я тут таке розкопав... – почув я в телефоні замість "здрастуй", що подумав, наче йдеться про криміналітет.

– Що? – намагався упізнати голос.

– Це Толя, – здогадався назватися він. – Ну, той екскаваторщик, що копав вам під дачу.

Як добре мати знайомого екскаваторника, особливо, коли дуже цікавишся історією, доки він копав мені фун­дамент, то вигріб чимало трипільської кераміки й ми за обідом мали довгу розмову, де той бідкався, що нічого не знав, а міг так багато знайти:

– Якось раз я – раз, а там пусто, кістки, труха всяка, нічого цінного, я – раз, аж вирив котел, мідний здоровий такий, но зелений весь, вже в дірках, нікудишній, шо я навіть не став в металолом не поніс, бо весь гнилий весь.

– Та це ж скіфський казан, – підскочив я тоді, – а що ще там було?

– Взагалі пустий погріб, я заліз був, а там такі наче тіпа наконечники для стріл, но злиплися, негарні такі, мідні.

– Ну?

– Погнав ковша далі, доки все не вигріб.

– Куди?!

– Як, "куди", в самосвала, хто ж знав, шо скіфське, – бідкався він.

А тепер його збентежений голос я насилу впізнав, бо дуже сам розхвилювався не менше, уявивши там нові скіфські чудеса.

– То що розкопав? – затрясся я.

Довга пауза, потім він тихо й перелякано прошепотів:

– Саркофага... тіпа такого з камня весь.

– Стій! Не рий! Де ти?

– Під Лаврою, під кабель канаву тягнем, ну тіпа, на пригорбку там, ну, тіпа, на горі, – насилу пояснив він, – під тьоткою, що Родіна-мать.

– Нічого там не чіпай! – кричав я, біжучи, натягаючи штани.

Над канавою юрмилися різні перехожі, гаряче спере­чалися, бо внизу напівзасипано визирав гранітний сарко­фаг, так гаряче сперечались, що Толя раз-у-раз одганяв їх од ями ковшем.

Я стрибнув донизу, і тут мені на голову посипалися студенти на чолі з професором Толочуком, що лише можна подивуватися, як швидко чутка облетіла Києвом.

Лопатами хутко й обережно поодкидали землю з різбляних в граніті візерунків, на скіфський стиль не схожі, а радше на наше барокко.

Заляскотіли згори фотоапарати.

Бо Толя чималою монтіровкою поодганяв студентів й обережно натиснув нею в паз. Скрипнула цем'янка. Все завмерло. Студенти набожно почали одсовувати на­криття, воно, важезне, неохоче зрушило з місця, а потім якось хутко впало набік, що всі ледве встигли одскочити ногами.

Усередині лежить, склавши руки на грудях, немоло­дий чоловік, на ньому темно-рудий сюртук і такі ж тем­но-сині брюки, черевики б блищали, якби не були запо­рошені. Має густі брови й чималі кашлаті вуса, точнісінько такі, як у Фрідріха Ніцше. Чудово виглядає, але як він опинився тут, на горі?

– Шевченко... – першим упізнав Анатолій і впустив ломика.

Так, це Він. Я не міг помилитися, я його знаю, в мене вдома стоїть бюстик Поета, я щосили пишався ним, а ще тим, що був вгадав про найкращий його вірш, а потім вже наштовхнувся на резони про це самого Поета, бо він вва­жав таким "Протоптала стежечку через яр". Найдоско­наліший з наївних його поезій, в народному стилі, бо хто ж тут народніший за Шевченка? Я не можу помилитися, хто тепер краще його знає, як не я?

– Тарас Григорович, – чую я сам себе.

Однак керівник студентської практики Толочук пи­хато по-науковому кривить вуста, тому що поруч його учні:

– Це ніяк не може бути Шевченко. Бо як же тоді мо­же бути відомий історичний факт про перевезення його тіла із Санкт-Петербурга на Вкраїну? А могила в Каневі? Та ви жартуєте, добродію, а раз так, то і я посміюся: ха-ха-ха. Шевченко!

Його гаряче підтримують студенти.

– Як це не Шевченко? – уперся я. – Це він, я добре його знаю, адже він особисто вважав кращим своїм віршем "Протоптала стежечку через яр"...

– Це ваші резони в галузі поезії, а не науки історії – факт про перебування домовини на Чернечій горі в Ка­неві, чого ще ніхто ніколи не піддавав сумнівам. Ха-ха, кажу я вам, добродію, любий ви наш романтику.

За Лаврою було. Згори сталева жінка дивилася на нас залізними очима.

Я сів на свіжу землю поруч із Анатолієм, він мовчав і мляво колупав її своєю залізякою.

Тим часом вони разом зачиняють саркофага, й мій знайомий екскаваторник мусить засипати його грунтом, потім я стою й дивлюся, як його машина, сновигаючи ту­ди-сюди, затрамбовує траками, де щойно була розрита яма, а коли всі позакладали її назад дерном, то взагалі вгадати її місце стає неможливо.

2.09.1983.

Секретні сини

(апокриф із циклу "Прощавай, суржику!")

Він не любив дивитися на небо в цей період свойой жизні, після того, як воно ізмініло йому навсігда.

– Боже, яка прозрачность, – випадково глянувши ту­ди, подумав лічно Герман Геррінг, і матюкнувся, що там нема місця для нього.

Однак привичка контролірувать прозорість воздуха лишилася й мучила його, старого пілотягу. Правда, він чував, що комуністична Росія хоче предоставіть в ньому німецьким літунам тренувальну базу.

Ага! Принизлива Версальська поразка забороняла Германії літаки, однак німецька теоретична мисль ство­рювала найкращі їх в світі, правда, лише на кресленнях, отож – дать присовокупиться СЕСЕСЕРУ тайним дого­вором до передової німецької інженерно-теоретичної думки, якої тоді в нашій страні ще не було. Так-так, на папері, але коли будущі бойові літаки постануть живцем – а хто буде в Германії літати на майбутніх цих монопла­нах, якщо всі колишні аси, тіпа Геррінга, аси, керувати вміють лише біпланами? Тобто чотирикрилими літака­ми, а не двокрилими, як полаталося.

– А, може й нададуть? Од цих більшовиків можна че­кати чого завгодно. Особливо, якщо отримають в обмін наші наукові відкриття, – ще раз чортихнувся він.

Бо він походив з давнього аристократичного роду, будучи незаконнонародженим сином барона-єврея Ейзенкранца, в чийому палаці він не однократно виховував­ся; але в той момент Геррінгові було не до того, а: яку ме­ту переслідував СЕРЕСЕР в цьому обмінові? Щоб, голов­не, насолить Антанті, яка була також була наступила комуністам на хвіст, одібравши по унізітільному Брестському миру ісконну нашу Аляску.

На временно причепуреному пероні города Ліпецька його зустрів лічно Валерій Чекалов, цей молодий крепиш-пілот одразу визвав у Герінга симпатію, певно, бо й той сам був крепишом.

Тренувальний комплекс вражав, особинно масшта­бами. Яких додавало й те, що майже всіх мєстних наших курсантів-льотчиків було уволено з роботи, розчищаючи місця для іноземних гостей, як це в нас заведено.

"Тут можна за кілька років підготувати повний бойовий склад країни", – радів Геррінг, а руки аж засвербіли до штур­валу. Однак його посадили в у макет муляжа, в у якому він опановував особиності керування сучасним винищувачем, а ще чимало додавав знаній навичок Чекалов, який працював пілотом-ізпитатільом і знав більше, аніж інструктори.

Од нього Герман почув уперше про цільнометалевий моноплан, що було схоже на фантастику.

– Зажимають ідею старі пердуни, – бідкався новий друг, – кажуть: "ми на таких не літали, то й вам не нада", ну, не падли? – ламаною німецькою намагався пояснити він.

"Вам би ще нашу технологію", – з ужасом подумав Геррінг.

Вони подружилися й причиною була молодість Чекалова, бо старший возрастом ас не Геррінг не міг збива­ти його в повітряних боях над Ельзасом і Лотарінгієй.

... Будинок культури заводу "Свободний сокіл" був пе­реповнений по причині свята Першого Травня, бо німці також свято чтуть цей празник по причині, що їхня соціал-націоналістіческа партія також робоча-крестьянська.

Поглянути на німців-союзників позбігалася вся навко­лишня публіка, не встиг Герман зазначити, що російські дівчата, попри скромні платтячка – а легко можуть дати фору усім німецьким фрьокіншам, як неожиданно на­штовхнулися на юну Маню Канкіну, мєстну подругу Ва­лерія, з якою той переписувався ще з армії.

Він відрекомендував німця:

– Герр Герман Геррінг.

Але той, ляснувши шпорами й поцілувавши ручку дамі, виправив не дуже грамотного в німецькій мові друга-росіянина:

– Херр Херман Херрінг!

Несподівано Маня так дзвінко засміялася, аж зай­шлася, що Герман мимоволі подумав, що німецькі дівча­та ніколи так не зуміють.

– Що тут такого смішного? – розгубився він. – Моє ім'я походить од імені мойой страни Херманії.

На що дівчина засміялася ще дужче.

– А її назва в свою чергу походить, – тут він гордо випрямився, – від давнього нашого героя Херманаріха.

Аж запищала Маня од такого імені, а потім враз роз­червонілася, що як скромна дівчина, не зможе пояснити цю гру слів з звуками. Вона ж не знала, куди свого часу був ранутий Геррінг, бо тоді б не позволяла собі такі двосмислєнні шуточки.

Почали танцювати, однак, невзірая на це, вона через кожні три кроки починала знову й знову реготати. До то­го так заразітєльно й щиро, що Герман просто не міг не влюбиться в цю дівчину.