Мікроскоп найновішої системи. Світ, що ожив під лінзами мікроскопа у малесенькій краплинці води і тонесенькій ниточці водорості, остаточно приголомшив Сашка. Яке буйне життя, боротьба там вирує! На його очах пульсують соки; одна ненажерлива тваринка, схожа на плавучий мішечок, з рухливими волосинками, пожирає іншу, трохи меншу... Просто страшно! Повага до Валентини Сидорівни виросла відразу мало не в побожність. Хто ж міг думати, що така собі маленька, звичайна вчителька стільки знає і є господарем цілого таємничого світу, цілої лабораторії природи.
— Яке все цікаве! — щиро вигукнув Сашко, не ховаючи вже свого захоплення.
— Це ж ти тільки зверху побачив, Сашко. А як розібратись, то воно ще цікавіше. Ми примушуємо природу служити людям, як самі хочемо,— відповіла Валентина Сидорівна.
В цей момент постукали у двері, і, чемно переирохуючись, у лабораторію зайшов низенький, рожевий чоловічок з рідким коротким, срібним пушком на тім'ї.
— Здрастуйте, професоре, прошу, прошу...— запросила Валентина Сидорівна і пішла назустріч.
Професор ще раз попрохав пробачення, ковзнувши поглядом по високій постаті Сашка. Може, вона працює? Професор подав учительці пухкеньку руку.
— Ні, це я показувала товаришу Мостовому наш інститут... Як бачите, росте зміна, дуже цікавиться хлопець нашою наукою... Познайомтесь з моїм учнем, професоре...— сказала Валентина Сидорівна.
Ніяково, розгублено Сашко насилу спромігся потиснути маленьку руку професора і почервонів. Він дуже цікавиться наукою, він — зміна!
Професор похвалив Сашка. Професор радів кожній людині, яка щиро, пристрасно, як він сам, ставилася до вивчення природи... Професор горів запалом з самого дитинства, розкриваючи таємниці природи, і добирав собі учнів тільки таких, що вміли цілком віддаватися цій виключно цікавій науці.
Валентина Сидорівна, розмовляючи з професором, стежила за Сашком і помітила ніяковість учня. Приховала свою радість. В школі про Сашка були дуже? поганої думки, а він звичайна собі дитина. Ось вона тепер займеться хлопцем, і до кінця учбового року Сашко вчитиметься не гірше за інших учнів і буде зразковим піонером. З таких дітей виходять міцні, ініціативні, пристрасні люди. "Влітку Сашко працюватиме в гуртку юних мічурінців під моїм наглядом",— подумала Валентина Сидорівна, слухаючи професора, який прохав її, коли звільниться, зайти до нього. Професор похвалив останню статтю Валентини Сидорівни, написану на основі її дослідів, проведених під його керівництвом... Зараз намічається одна дуже цікава робота. Нікому професор не може доручити цей відповідальний дослід, крім неї. Валентина Сидорівна подякувала професорові і пішла провести Сашка.
Розлучилися у вестибюлі, біля дверей. Сашко, як дорогоцінний скарб, тримав у руках загорнуту в газету товсту книжку популярних майже художніх статей професора Тімірязєва про життя рослин. Валентина Сидорівна, даючи книжку, порадила Сашкові у вільний час почитати її, а коли вона здасться важкою, то знайде іншу. Але Сашко вже вирішив прочитати книжку від першої до останньої сторінки і зробити нотатки, як навчила його Валентина Сидорівна, продемонструвавши свій блокнот з конспектами прочитаних книжок.
— Ну, поспішай, Сашко, бо пора в школу. Тобі, мабуть, ще й уроки вчити треба. Не зрозумієш чогось у книжці — поговоримо,— сказала Валентина Сидорівна і хотіла йти. Але Сашко м'явся, немов не наважувався чогось попрохати. Крутив у руках книжку, торсав полу пальта. Зрештою, втопивши очі в землю, уважно розглядаючи черевики Валентини Сидорівни, спитав тихо:
— Ви на мене не гніваєтесь?
— За віщо мені на тебе гніватися? — наївно здивувалася Валентина Сидорівна.
Сашко підняв свої світлі очі, зустрівся з поглядом Валентини Сидорівни і ще більше знітився:
— За те, що я тоді чорнильницю скинув! — одним подихом виклав і одвів погляд на плакат, написаний великими літерами.
— А, за чорнильницю!.. Ну, звичайно, не дуже приємну зустріч ти влаштував, але то було вже давненько і, сподіваюся, не повториться...— сказала Валентина Сидорівна.
— Ви мені той... Пробачте. Я ж не знав. Нехай хтось спробує образити вас, я його... знищу! — запально, скоромовкою кинув Сашко і миттю зник у дверях.
— От бач, який несподіваний і міцний захисник у мене є,— весело засміялася Валентина Сидорівна. "А вони всі його бояться, безнадійний, кажуть..." — подумала вона, поспішаючи в кабінет професора.
Тільки з Аркадієм не мирився Сашко. Та ніхто йому й не пропонував миритись. Аркадій ставився до Сашка з холодним презирством, не помічав його. Аркадій взагалі замкнувся і дуже обережно звертався до школярів, боляче переживав кожне ненароком сказане слово, що зачіпало його гонор. Ще тісніше здружився з близькими товаришами, які не покинули його після виключення з пібнерорганізації. За останній час діти почали забувати ту історію, та Аркадій не хотів нікому прощати, був переконаний, що його покарали незаслужено.
З Платоном Юліановичем, завідувачем школи, Аркадій намагався не зустрічатись, а при зустрічі робив вигляд, що зосереджений на своїх думках. Платон Юліанович це помітив, але змовчав. Чекав нагоди, щоб причепитись, і одного разу таки з криком зауважив Ользі Карлівні про невихованість її кращих учнів, яких вона любить вихваляти.
Василя Петровича Аркадій ненавидів досить одверто, як і Сашка Мостового. Вже всі учні, за винятком Кіри і Аркадія, швидко виправили свої "незадовільні" оцінки з географії. Тільки цих двох уперто не викликав Чернуха. А весь клас розумів, що географію Аркадій і Кіра знають блискуче.
Сашко ще більше зненавидів Аркадія і чекав випадку помститись. Намагався спровокувати Аркадія на бійку, щоб одним ударом відновити свій бойовий авторитет, підірваний Аркадієм.
Останній час Сашко взагалі заплутався в протиріччях. Часом в глибині душі Сашко заздрив Аркадієві. Хотілось навіть дружити з цим строгим, витриманим, свідомим товаришем. Придумував — чим можна привернути до себе увагу Аркадія, але той холодно не хотів помічати Сашка, і це викликало подвійну ненависть.
З тривожною цікавістю стежив клас за прихованою боротьбою Сашка з Аркадієм. Руфа переживала її мовчки і не починала розмови з Аркадієм на цю тему, вона тільки виливала свою душу Кірі, яка втішала подругу, бо не надавала значення ворожнечі хлопців. Кіру найбільше тішило, що Сашко почав захоплюватись біологією; його вважали вже своїм у гуртку юних натуралістів, хоч Сашкові й не дуже подобалось піднесене базікання Басі.
Ніхто в класі вже не дивувався, що Сашко приносив на урок біології наочні приладдя і терпляче зносив зауваження Валентини Сидорівни, як це сталося і на сьогоднішньому уроці.
На столі стояли струнка шуліка в застиглому русі, співочі пташки, прозорий кістяк голуба і збільшене яйце в розрізі.
балентина Сидорівна підклала книжки під приладдя, щоб було видніше, і почала урок.
Діти приготувалися до письмової роботи з біології; про це вони знали заздалегідь. Тепер догадалися зразу, яку й тему запропонує вчителька. Дехто похапцем перелистував підручники.
На письмовій роботі можна обійтись і без наочного рриладдя, але це останній урок, школярі стомилися, і Валентина Сидорівна хотіла їм полегшити працю. До того ж, коли учні завчасно закінчать роботи, Валентина Сидорівна встигне повторити деякі розділи.
Діти уважно вислухали завдання — скорочено описати відділ птахів — основні ознаки, розвиток, родини, види, назвати представників кожного виду... Хвилину шелестіли зошити і скрипіли парти, чути було приглушений шепіт, після того настала тиша. Клас заглибився в роботу.
Валентина Сидорівна не дуже уважно стежила за класом. Учні схилились до парт; вона пройшла двічі з кутка в куток біля стола і спинилася проти вікна. Між хмарами і землею плавали сніжинки в непроглядній темряві. Інша сніжинка беззвучно наткнеться на світлу шибку, блисне і повільно впаде вниз. В далеку вулицю полетіли ліхтарі, кидаючи на білу землю світле коло. Виринають із темряви люди, перерізають освітлене коло і зникають в чорні провали між двома ліхтарями. Тільки на розі зовсім світло, тут вирує рух. Авто креслить точні півкола поворотів... Чомусь здалося Валентині Сидорівні, що вулицю переходить Антін. Вона зробила ще крок до вікна. Ні, не Антін! Якийсь чоловік у високій шапці, сутулий і огрядний... Чому це раптом пригадався Антін? Мабуть, забіжить сьогодні пізненько... От коли б зайшов, пішли б повештатись по місту. Нехай снігові зірочки запорошать плечі, комір...
Валентина Сидорівна любить гуляти по місту. Любить поїхати на околицю, відкрити новий затишний провулок, побачити завод, що розтягнувся цехами на кілометри. Кожен новий будинок, Що виростає за сезон на пустирі чи втискується громадою між подібних багатоповерхових велетнів на шумній вулиці, вона вітає, стежить за ним, ніби це її власний палац. Місто виростає і змінюється на її очах, і вона радіє, ніби хтось виконує її волю і бажання. Головне — все це робили люди, такі звичайнісінькі собі люди, як вона сама, як Антін, Кужіль 1 ще сотні, тисячі... І такі ж самісінькі люди завоювали право будувати ці міста, керувати цілою державою, яка горить прапором для всього світу...
Влітку цілий місяць пробула в рідному селі, в колгоспі у батьків. Там зовсім змінилося життя. Місяць проминув, як одна хвилина, і не було часу згадувати про місто. Але повертаючись назад, під'їжджаючи до вокзалу — тремтіла від нетерпіння, немов їхала на побачення з милим. З трамвая схвильовано оглядала вітрини і перехрестя вулиць, що пролітали повз неї, всміхалася до дітей, які бавилися на тротуарах. Дома залишила речі в кімнаті і пішла прогулятись по місту — відчути його подих і силу...
Враз урвалися спогади — Валентина Сидорівна повернула голову до учнів. Почула підозрілий шепіт і метушню. Помітила, що Тамара Незабудь відхилилася від проходу і пригнулася до парти. Через прохід, трохи спереду, сидить Руфа Гольдман. Руфа не ворушилася — тільки спідлоба зиркнула на вчительку. Руфа одержала від Тамари записку і нишком перечитувала її.
Валентина Сидорівна пройшла через весь клас між партами і стала під стіною за спинами учнів. Тридцять чотири спини перегнулися вперед. Інколи хтось з дітей підіймав голову, замислено дивився вгору або перед собою і знову схилявся до парти...
Це була перша письмова контрольна робота Валентини Сидорівни в цьому класі.