Знайдено теж пограбовані впродовж віків скарби українського мистецтва, заховані досі в підвалах московських музеїв.
В Україні планують розбудувати ті ділянки промислу, які досі не були дозволені Москвою. Також появляється велика кількість книжок письменників, поетів і науковців, нові їхні праці і давні, тобто написані потайки під московською окупацією.
Врешті сьогодні передали вістку, що зловлено визначних комуністичних бандитів Москви, які відповідальні за довголітнє винищування українських діячів науки і культури та за московський терор.
Уже навіть спокійний дядько Павло, який цілими тижнями просиджував у своїй лабораторії над студіями про інші прикмети К7, і той почав хвилюватися, хоч я не певний, чи з причини нашого відокремлення, чи, може, з інших турбот.
Врешті, одного дня ми дістали радіотелеграму. Відібрав її сам дядько, і ми не прив'язували до неї ніякої уваги. Ми вже голосно ремствували на нашу долю, а наші жінки були вже прибиті до краю. І коли ми, похнюплені й роздратовані, сиділи в кімнаті, дядько прийшов до нас і поглянув на кожного з‑поза своїх окулярів. Опісля сів вигідно у фотель і промовив:
– Друзі, я давно помітив ваше невдоволення, а й сам не був у надзвичайно втішному настрої. Але я знав, що так само важко йти в боротьбу, як і бездільно ждати на накази. А може, це друге ще важче.
І дядько похитав головою.
– Перші величні творці і діячі ОУН залишили нам заповіт, знаєте його: беззастережно служити Україні! Служити своїм розумом, знанням, силою волі, бойовими ділами, життям і, врешті, вмінням ждати і ждати! Наші національні герої – від керманичів революції й держави двадцятих років до революціонерів другої світової війни, творців наших збройних сил і нашого підпілля – усі вони мусіли вміти не тільки діяти, але й ждати! А тепер повернемося до наших справ. В Україні потрібно сьогодні фахових людей. Їх чимало в краю, але бурхливий розвій державного життя вимагає їх більше і більше. Про нас не забули. Але ми маємо особливе завдання, до якого потрібно було починити великі приготування. Одним словом, в Україні постав Дослідний Центр Національної Оборони, установа, в якій наші справи мають визначне місце. Головою центру призначено мене, і я маю дібрати собі потрібних мені людей. Для Центру вже вибудувано комплекс будинків, у яких примістяться державні таємні засоби оборони, отже і наші лабораторії, і наша "Сорока". Саме я одержав радіограму. Все готове, можемо їхати хоч би й зараз. Отже, як? Коли вилітаємо? За п'ять хвилин? За годину? Чи завтра?
Я схопився:
– Летимо негайно! Нема чого тут сидіти!
Семен мовчав, вичікуючи думки Гаськи. Він завжди слухає, що каже йому Гаська.
Вчинився шум і галас. Жіноцтво радило, а дядько, послухавши хвилину, махнув рукою і пішов до себе. Я заповів Ксені, що йду готовитися до лету.
Після кількох хвилин у кімнаті втихло. Певне, радять тепер, що їм робити. Я повкидав усе потрібне у валізи й поспішно переглядав свою кімнату, чи не залишив чого потрібного.
Увійшла Ксеня.
– Ти вже готова? – спитав я, трохи дивуючись.
– Їдемо завтра! Завтра вполудне!
Мені опали руки.
– Як то завтра? Та ж, зібравши наші дрібниці, можемо за годину бути в Києві!
– Як ти собі це уявляєш? – засміялася Ксеня. – Ми ж не можемо приїхати як дикунки! Треба приготовити сукні, білизну, і це, і те, а сьогодні не зможемо цього зібрати. І подумати треба! Хто знає, чи й завтра до полудня впораємося.
Я скаженів. Розкинув усе, що було у валізах і, топчучи по одягах і білизні, вибіг з підземелля. Ні, це вже годі! Годі і годі! Якщо так – добре! Я лечу за тиждень, я маю час! Можу і за місяць! Певно, треба ж приготовитися.
Я ледве дихав. Ішов кудись перед себе, аж гущавина стала непрохідною і опам'ятала мене. Де я?
Я мало не загубився в пущі, але мав щастя. Віднайшов поляну по двох годинах і появився в підземеллі в подертому й заболоченому одягу.
Що далі було – неважне. Згадаю тільки, що з трудом вдалося мені перепросити Ксеню й Гаську за мою диковинну поведінку. Так, перепросити! З трудом!
А другого дня вполудне ми рушили. "Сорокою" керував Семен. Ми помчали високо вгору, якщо у просторах поза Землею є гора й низ. Помчали поглянути здалеку на нашу планету.
– Ти не знаєш, яка я щаслива! – Ксеня пригорнулася до мене.
Дядько підійшов до нас:
– Що там ваше щастя! Гляньте униз! Там щаслива вся Україна!
– І ціла наша планета! Гляньте, яке сяйво!
Перед нами видніла Земля із своїм блакитно‑фіолетовим ореолом. Із її полюсів витрискували в чорне небо тендітні світла полярного сяйва. Горіли всіма кольорами веселки. Земля вітала своїх мешканців, звільнених назавжди від страху й неволі. Семен скерував "Сороку" вниз, туди, де жила новим життям наша Україна.
Кінець
__________________________
Додаток
ЗАМІСТЬ ВСТУПНОГО СЛОВА
Жанр літературної фантастики давній, як сама література, писана чи усно переказувана. Фантастика колись насичувала багато літературних жанрів, і тому в окремі рамки не замикалася, як це сьогодні ми звикли її визначувати пригодницькими, а ще більше науково‑фантастичними романами, повістями й оповіданнями.
Славні подвиги предків різних народів зберігалися в переказах, легендах й епосах. Чого не донесла пісня сучасників, доповнювала уява нащадків. Елементи фантастики лишили нам міти, в яких віддзеркалилися прагнення людини доповнити своє обмежене пізнання інтуїцією та уявою.
Літературна фантастика як плід творчого слова людини, образів і подій та героїв із невідомого, концентрувалася головно на тому, що найбільше цікавило сучасників. Питання про потойбічне життя, якому не все відповідь могла дати Біблія і Св. Письмо, зокрема в деталях образів того життя, створило окрему літературу апокрифічного характеру, напоєну фантастикою; походи хрестоносців у Св. Землю, війни з "невірними" дали романтику лицарського епосу, що в нас за цвів незрівняною перлиною – "Слово о полку Ігоревім". Народна пам'ять зберегла ще старших лицарів – героїв, змальованих рисами фантастичної сили і характеру, лицарів старого Києва: Святогора, Іллю Муромця, Микулу Селяниновича, Олексія Поповича, Михайлика, князя‑характерника Олега і Кожум'яку, що силою, хоробрістю і відвагою та шляхетністю серця дорівняв лицарям.
Гуманізм, нові відкриття континентів йшли в парі з новими ідеалами європейської літератури. Горизонти "Паломника ігумена Руської землі" поширюються з інших мотивів далеко за моря, в нові континенти, заселені незнаної цивілізації і раси людьми. Ідея здобуття золота і пригод в нових краях, подорожі через океани захоплюють уяву письменників аж до наших часів. Біла раса, поширюючи свої володіння в Африці, Азії і Америці, – створювала нові контакти, кольорове життя певних груп людей, що давали матеріал з екзотики, повної фантастичного життя, багатого в пригоди. Постав пригодницький роман, повість й оповідання, зокрема в літературах народів з багатим досвідом мореплавства, здобування колоній…
Останні два століття багаті науковими винаходами, як вислід людської уваги до матеріальних дібр і технічного розвитку в ділянках промислу та індустрії. Розвинулися засоби транспортації і зв'язку на суші й морі, розвиваються нові – в повітрі.
Відомості про землю, її суші і моря мало лишили місця фантазії. Про все маємо точні відомості, всюди фантастику, мов казку, витискає наука. Але наука не все ще розв'язала. Наш світ у Сонячній системі ще криє багато таємниць, і таємницею є й наша Земля у майбутньому. Туди стріляє ум та уява письменника. Науково‑фантастичний роман, повість і оповідання – це цінний жанр нашої сучасної літератури. Можливо, наша українська література не може хвалитись великими досягненнями в цьому новому жанрі, але вона вже багата в інших народів. Людська уява ніколи не заспокоїться і постійно намагається випередити факти пізнання. І не міняється природа людини. Вогонь творчої волі ніколи не гине, і не вигасає боротьба за вільну творчість. Не вигасає боротьба за основні підстави людського життя одиниць і народів, їх волю, що гарантує свобідну творчість.
Наш автор – Юрій Тис – уже відомий своїм пригодницьким твором "Рейд у невідоме". Цим разом він обдаровує українського читача новим твором з наукової фантастики. У ньому письменник проникає фантазією у майбутнє своєї нації і її боротьби за визволення. Героями твору є українські емігранти, науковці, що новою зброєю змушують ворога до капітуляції і тим допомагають визволенню свого народу. Автор ніби солідаризується з Іваном Франком, здійснюючи його поради молодому поколінню: "Мовиш: нині інші війни. Ну, то іншу зброю куй…" На цю нову зброю вказує автор.
Але Юрій Тис не з тих проповідників утопії, що в науці бачать чародійну паличку того пізнання, яке з чортів чинить ангелів. Він її оцінює лише як новий засіб у старій боротьбі за вічні ідеали добра і правди та свободи. Лицарі майбутньої України продовжуватимуть плекати прикмети душі запорозьких воїнів, тільки новими формами, новою зброєю їх виявляючи.
Б. С.
Примітка
Текст представлено за виданням: Юрій Тис, "К7". 1964. Накладом Видавництва "Гомін України". Торонто, Онтаріо. Канада. Серія: "Бібліотека видавництва "Гомін України"" – 25.