Але в його вустах воно звучало мов каламбур.
– Я, сер, з Того Світу, – звернувся я.– Скажіть, чи вони випадково не на мене гавкають?
– Б'юсь об заклад, ви Бейкер. Я дуже люблю вас, сер. Ваші смішні історії я вирізую з газет і веду картотеку, сер. Прошу ваш автограф, сер.
Я не хотів його розчаровувати і розписався на газеті, яку він мені подав, латинкою.
Хай уже Рассел Бейкер мені вибачить. Але дуже захотілось хоча на мить побувати в його шкурі. Раптом йому колись зустрінеться той, кому до серця мої фейлетони, я не заперечуватиму, щоб розписався за мене, Не ображусь.
– Сенк'ю, сер! – Він узяв у мене газету. – А гавкають вони не на вас, а на мене, сер. Я до цього працював гицлем. Хазяї цих собак про те не знають, але здогадуються, здогадуються й собаки і ніяк не можуть мені цього вибачити. Бай, бай! – люб'язно закінчив він, бажаючи нам доброї ночі.
Ми, спітнілі і втомлені, поверталися до готелю з однією лише думкою: хутчій прийняти душ, розпластатися на ліжку й заснути.
Якби американці прилаштували мені спідометра, то можна було переконатися, що кожного дня я ходив по Нью-Йорку стільки кілометрів, скільки від Каліфорнії до Дакоти. За умови, якщо ці штати не поруч. З таким темпом Канаду перетнув би запросто й пішки добрався б до Аляски за кілька днів, на ходу перекушуючи.
У Нью-Йорку я не міг всидіти й хвилини, щоб не понести себе поміж хмарочосів, наперед знаючи, що ця пристрасть ходити і вдивлятися у чужий світ не скінчиться добром. Дивовижна натура людська. Поки по ній кілька разів з "беретти" не пальнуть, – не повірить. Кожен виходить із своєї добропорядності. А вона ж не в кожного навіть на ночівлю проситься. Зате пізно ввечері ми мали можливість по-справжньому оцінити, що таке втома і що таке сон навіть у тому місці, яке загалом ніколи не спить. Ноги наші дзвеніли, мов телеграфні стовпи, дроти яких передавали єдине слово: "Спати, спати, спати", І це там була єдина й щаслива зброя, якою вдавалося боротися з такою хворобою, як ностальгія.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 19
Вивчати Манхеттен знизу, збоку, з центру і не побачити його з усіх чотирьох сторін світу – це все одно, що, пропливаючи на "Королеві Вікторії" (так називалася каравела, на якій я плив), не помітити в нью-йоркській гавані двохсотчотиритонну статую з мідних листків під іменем Свобода. Статую, яку подарував французький скульптор Федерік Огюст Бартольді американському народові.
Сьогодні ви не зможете разом зі мною піднятися по її східцях на дев'яносточотириметрову висоту і глянути на протоку Веррацано-Нарроус, яка, кажуть, тепер солона від сліз іммігрантів, що пливли сюди в пошуках раю з усіх світів.
Сьогодні Свобода уже стара. Їй без двох років – сто. Вона вся в зморшках і риштуванні. Одні запевняють, що це від солоного вітру і моря, інші – від сліз. Хто з них правий – нехай час розсудить. Адже час найсправедливіший суддя. Жаль тільки, що справедливість часто торжествує запізно.
Розділ XIX. НАВКОЛО МАНХЕТТЕНУ
О десятій годині за Нью-Йоркським часом ми вийшли в широке море. Якщо вірити нашому екскурсоводові, для нас це мала бути не просто прогулянка, а суцільне свято, свято сміху й радощів – океан задоволення від його власних дотепів і від тих, які він у когось позичив у тимчасове користування, що дуже модно в Америці. Я стояв на палубі, і якби у мене було одне лише око, то почувався б адміралом Нельсоном. Попереду нашої "калоші", за кількасот ярдів, брьохались учасники марафонського запливу навколо Манхеттену.
Ця списана з далекого плавання посудина працювала на двічі переробленій солярці і йшла з швидкістю дошки, кинутої кимось за борт. Часом, коли вітер був попутний, якась трухлява дошка переганяла нас. Бувало, що й відставала, але нижче корми.
Цей дивовижний спогад від колишньої каравели свого часу, певне, носив прекрасне й горде ім'я, перетинав води світових океанів, якщо, звісно, йому хоч один раз доводилося виходити за межі Гудзонової затоки. Тепер назва на борту нашого лайнера дещо стерлася. Власне, її зовсім не існувало, хоча гід нас запевнив, що її справжнє ім'я "Королева Вікторія". Знаючи, як усе в Америці ласе до величі, думаю, посудина не сприймає свою назву як глузування. Та й нас вона цілком влаштовувала, бо я після прогулянки, прибувши в гавань, міг з чистим серцем сказати, що виходив в океан на "Королеві Вікторії", і ніхто б мене ні в чому не запідозрив.
Мені, безперечно, весь час, поки ми вирушили в круїз навколо Манхеттену, хотілося підійти до капітана й запитати:
– Як називається ваш фрегат, сер?
Але я так і не наважився, щоб не видати, в якому жанрі я спеціалізуюсь. Окрім того, мені не хотілося відбирати хліб в екскурсовода, який, очевидно, народився десь на Чорноморському узбережжі, бо в його розповіді зауважив стільки штампів і перифраз із поширеного в усьому світі одеського гумору, що, аби не іноземна мова, міг би заплющити очі й подумати, що ми пропливаємо в районі Ланжерону чи дачі Ковалевського, недалечко від Великого Фонтана.
Екскурсовод і сам через хвилину-другу пожартував на цю тему. Хтось із таких допитливців, як я, і зануд, що все підряд записував, підійшов до "земляка" і запитав:
– Яке ім'я цієї каравели?
Екскурсовод вимкнув гучномовець і відповів щось йому на вухо. Я одразу здогадався, що це ім'я ніколи в житті на цій шхуні навіть у вільній на весь світ державі не буде намальоване, незважаючи на те, що жодна інша в світі такого ім'я не мала б. А потім, увімкнувши знову свій рупор, сказав:
– Сер, якщо ви хочете, щоб ми щасливо добралися до того пірса, від якого відчалили, не запитуйте про це нашого капітана. Він не переживе. Побережіть його.
І той відійшов, але ненадовго. Бо через кілька хвилин знову з'явився на палубі, став перед екскурсоводом, і відчувалося, що наш гід від того втрачає почуття гумору. Принаймні його жарти уже не здавалися такими свіжими, як спочатку, хоча пасажирів, особливо з далекої провінції, ще не раз спонукали до сміху.
– Нашим найдосвідченішим реставраторам поки що не вдалося реставрувати її першу назву. Однак певний, – вів далі екскурсовод, – якби досвідчені сажотруси їм хоча б приблизно вказали, на якому місці колись біліла та назва, вони б її знайшли і відбілили. А тим часом вони в пошуках. Щасливцеві, якому це вдасться, наше пароплавство обіцяє винагороду й довічну славу. Ця каравела називатиметься його іменем.
Екскурсоводи в Нью-Йорку всі веселі й дотепні. Цей же вражав не тільки жартами, але й щедрістю, – тими дотепами просто сипав, як зерном з невідремонтованого кузова, по дорозі до елеватора, чого тут, до речі, не трапляється.
– Зараз ми пропливаємо по найглибшому в цій акваторії місцю. Місяців три тому кілька екскурсантів, подібних до вас, забилися об заклад – дістати дна. Кожен з них прив'язав собі по каменю і стрибнув з верхньої палуби. Усі обіцяли випірнути, поки ми зробимо наступне коло. Але щось в них там не спрацювало, і вони затрималися. Є підозра, що вони перед тим добре випили. А ви як гадаєте? – запитав у нас екскурсовод і так зареготав, що капітан судна наказав дати задній хід, але потім все ж пішов своїм курсом.
Я із задоволенням скинув би шапку на тому місці, куди стрибнули попередні чотири екскурсанти, аби пересвідчитися, що це місце найглибше в Гудзоновій затоці, але там муніципалітет Нью-Йорка не поставив навіть буйка, який би служив їм за пам'ятник і нагадував, що не всім звідти вдається благополучно повертатися на цей світ, яким би він нам не ввижався...
– А ось під тим єдиним деревом, що виросло на манхеттенському камені, стоїть красуня з Великої Жмеринки. Вона приїхала сюди з твердим наміром вийти заміж тільки за мільярдера. Для цього вона зберегла свою цнотливість, щоб цим самим засвідчити свою відданість. Сердешна, бач, не знала, що в Америці це ні до чого. "Міс Жмеринка" вже третій рік продає морозиво з горішками і за виручку дає в газети повідомлення про свою особливу вроду і стійкість. Одначе їй ще ніхто не відповів. Претендентці доведеться поміняти асортимент товару, бо не те, що мільярдер, але і мільйонер морозива з горішками ке полюбляє. Серед вас, панове, часом немає мільярдерів? Ах, про що я питаю! Чи опустився б мільярдер до такої палуби? Пардон за наше вам. Я її рекламую не за морозиво, – просторікував далі він. – Вона пообіцяла: якщо здійсниться її мрія, візьме мене головним садівником, і я матиму можливість прогулювати алеями її улюблених песиків.
Про таку дивачку я й справді читав у кількох нью-йоркських газетах, але що вона стоїть саме під цим деревом, сумнівався. Однак гід начебто розгадав мої думки і голосно закричав, бо повз нас промчала із швидкістю плаваючої дошки каравела номер два.
– Хто сумнівається в тому, що я сказав, може вистрибнути за борт (у нас це дозволяється) і пересвідчитись, що "міс Одеса", пардон, "міс Жмеринка" (я переплутав два великих міста Союзу) і досі стоїть в тіні хмарочоса. Але тих, хто бажає повернутися назад, на борт не приймаємо, як і не повертаємо десяти доларів, що за вами вже не плачуть. Можете стрибнути й ви. І заховайте свої носовички. Поблизу "міс Жмеринки" продається чудова італійська піцца. Мій колега цими днями мав щастя її з'їсти, і ви знаєте, після того ще півгодини жив. Тепер мені доводиться працювати у дві зміни; якщо і я покуштую тієї піцци, вам доведеться переходити на самообслуговування.
Якщо сухопутний гід в автобусі давав перепочинок своїм легеням, то морський екскурсовод працював, очевидно, кожної зміни за двох.
Ми йшли якимось вигнутим, кривим, але впевненим курсом навколо Манхеттену, Гід частував нас усілякою інформацією, виливаючи на наші голови все, що знав і чого не знав.
Я подумав: якби до "Королеви Вікторії" почепити кілька могутніх дерев'яних коліс, вона йшла б з такою ж швидкістю, що й на солярці, а користі було б значно більше. Лопаті перемелювали б не тільки плаваючі дошки, але й зерно на борошно. І не забруднювали й без того забруднене соляркою повітря. А втім, я помилився; як запевняв нас один знайомий, – кожному ньюйорківцю потрібна вихлопна труба автомобіля. Наша каравела кожному з нас надавала можливість ковтати гази усіх манхеттенських автомашин, разом узятих.
Перед тим як завершити велике коло, екскурсовод нам пообіцяв ще два малих – окіл, як він висловився, "першої леді Америки" – статуї Свободи.
Я зауважив, що ця статуя – чудове видовище у хвилини заходу сонця.