Коли я почув цю розповідь, мені не вірилося, що йдеться про Дмитрика. Не вірилося, що цей хлопчина був здатний на таку поведінку, таку мужність. Звідки це в нього? Звідки така твердість?
Відповіді ми не знали. Як не знав її ніхто у світі. Я шкодувала, що розповідь видалася дуже короткою, і що я не письменниця. Адже про цього хлопця можна було написати оповідання. Або й повість. Захоплюючу повість.
— А ви... — несміливо порушила мовчання Леся. Вічно їй не терпиться. Ніколи не дасть подумати. Чи хоча б помовчати про щось. — Ви так і залишилися партизаном
— Ну, про мене окрема розповідь. Надовго затримуватися в партизанському загоні мені не хотілося, поривався перейти лінію фронту. Але командир зв'язався по рації з Великою Землею, повідомив про мою одісею і попросив залишити мене в загоні — їм дуже потрібен був досвідчений командир розвідки. І Велика Земля дала цей дозвіл, одночасно присвоївши мені звання молодшого лейтенанта (до того я був старшиною) та нагородивши орденом Червоної Зірки. Але не про це мова. Скільки років минуло, а пригадуючи ті події, досі жалкую, що не вберіг хлопчину, не примусив сісти на мотоцикл. А я ж навіть не встиг до пуття познайомитися з ним, хоча й пробули разом майже добу.
— Назву села, вякомузустрілисяз Дмитриком, ви хоч пам'ятаєте? — запитала я, по тому, як художник закінчив свою розповідь.
— Запам'ятав. Навіть маю точну адресу. Наш загін незабаром перейшов у ліси сусідньої області, і я так і не зміг навідатися до його рідних. Ні під час війни, ні згодом. Щоправда, в загоні було кілька партизанів з того села, вони й розповіли матері (батько був на фронті), що сталося з її сином. А ось мені побувати в неї так і не вдалося. Не можу пробачити собі цього.
— А давайте напишемо в школу, в якій він учився, — запропонувала я Вадикові і Лесі.
— Перепишемо розповідь і пошлемо їм. І дізнаємося, може, Дмитра посмертно нагородили медаллю, а в шкільному куточку бойової слави є якісь цікаві матеріали про нього, — охоче підтримав мене Вадик.
— А що... це було б добре, — загорівся моєю ідеєю Григорій Вікторович.
Того дня ми розходилися від нашого художника з таким виглядом, ніби щойно дізналися про ще одну велику таємницю війни. Та так воно й було насправді.
V. Вадик Вірич
1
Чайки квилили все тривожніше й тривожніше. І було в цьому квилінні щось від звичайного людського страху, а щось від жахаючої стихії, яку воно віщувало. Десь далеко, на морському небокраї, вже вимальовувався грізний масив чорно-попелястих хмар, що обрисами своїми нагадував стіни похмурої фортеці.
Рятуючись од вітру, що поривами налітав із-над морського про— сторовиська, пташині зграї хвиля за хвилею накочувалися на акваторію порту, розсипаючись поміж щоглами кораблів, припортовими спорудами та обсідаючи вершини прибережних пагорбів. І всі, хто був у цей час біля моря, з тривогою стежили за їхньою поведінкою.
— Ну що, мореплавці, ось ми з "Ягуаром" і дочекалися своєї стихії, — мовив батько, завершуючи показ свого невеличкого рятувальника і піднімаючись трапом на капітанський місток (нещодавно його призначили капітаном буксира). — Усі моряки моляться на штиль, чекають хорошої погоди, остерігаються шторму. А ми — навпаки, шторм — наша професійна стихія. І все наше життя — від шторму до шторму, від катастрофи до катастрофи.
Так, ми на "Ягуарі". Мені вже доводилось бувати на ньому не один раз, але для Женьки тут усе вперше. Задля неї і попросив батька дозволити нам цей "візит ввічливості".
— І коли почнеться шторм, ви обов'язково вийдете в море? — не повірила Женька, піднімаючись слідом за ним і мною.
— Ні, чому ж, не обов'язково. Але якщо тільки хтось прорветься в ефір зі своїм SOS, якщо тільки відчує, що цього разу йому не пощастило... ось тоді в нього одна-єдина надія: на "Ягуара" та на його побратимів в інших портах. На рятувальників. Радист, що там в ефірі? — запитав у переговорний пристрій.
— Ефір у навушниках, — відповів той, невидимий нам і тому всемогутній. — Вдруге передали штормове попередження. Всім кораблям рекомендовано очистити рейд і вийти у відкрите море.
— А вам доводилося рятувати кораблі в океані? — раптом запитала Гайдученко, щойно радист замовк.
— В Атлантиці? Ні. На рятування відводяться лічені хвилини. Ви ж пригадуєте трагедію на "Адміралі Нахімові" під Новоросійськом. Так, хвилини. Ну, в кращому випадку, доба. А за цей час із Чорного моря до океану не дійти.
— Та ти розкажи їй, скільки разів доводилося вам рятувати тут, на Чорному морі, — підказав я, розуміючи, що Женька не мала права запитувати про океан. — Бо їй здається, що справжні шторми тільки в Атлантиці.
— Нічого мені не здається, — відповіла Женька. — Але океан — це океан. Що тут не зрозумілого? Там усе страшніше, зате все романтичніше.
— Так, океан — це океан, — зітхнув батько, оглядаючи в бінокль величезну затоку, в кінці якої, відгородившись хвилерізами від усіх стихій, притих наш порт. — От тільки страх всюди однаковий. Навіть на озері. Ну а щодо романтики, то я мовчу. На романтиці вже не тямлюся.
— Та вона просто не уявляє собі, що таке рятувальний буксир, — знову приходжу йому на допомогу. — Вважає, що коли "буксир", то це вже щось таке, другорядне. А в нього, знаєш, яка швидкість?! А сила двигунів? А живучість! Будь-який корабель піде на дно, а "Ягуар" вистоїть.
— На те він і рятувальник, — хмикнула Женька. — І все ж таки...
— Ну що, мореплавці, вам час на берег. Бачите, як все навколо завмерло. Через кілька хвилин почнеться. А ми з "Ягуаром" підкрадемося ближче до маяка, щоб уразі потреби швидше вийти в море.
Ми попрощалися з ним та з сивовусим боцманом — високим, худющим, який усією поставою своєю і навіть м'яким, напрочуд лагідним голосом здатний був зруйнувати саме наше уявлення про боцмана — і зійшли на берег. Потім, уже з пасажирського причалу, спостерігали, як "Ягуар" розвертається і маневруючи між портовими буксирами, виходить зі своєї затишної стоянки, беручись до маяка.
А тим часом все ближче і ближче до затоки підступала величезна, від моря й аж до глибин космосу, чорно-фіолетова навала грози. Раз по раз у її нетрях вимальовувалося багряне кореневище блискавки, і тоді здавалося, що це похмуре громаддя має ось-ось вибухнути, знищивши все сутнє на берегах затоки. Одначе блискавка розчинялася, грім затихав, а грозова стіна ставала ще похмурішою. Отож кораблі, люди, птахи — все насторожилося, завмерло, заціпеніло в чеканні першого страшного удару шторму.
— Шкода, що він не міг взяти нас із собою, — раптом каже Женька, щулячись у своїй легенькій білій курточці і притуляючись плечем до мого плеча. Напевне, вона й не здогадується, як це приємно: відчувати її близькість.
— Це ж не океан, — намагаюсь помститись їй. — Ось якби він ішов в океан — тоді взяв би.
— Уявляєш, як було б цікаво! Є щось несправедливе утому, що екіпаж "Ягуара" кидається в шторм у саме пекло, а ми з тобою ховаємося під дашком морвокзалу.
— Та не міг він узяти нас, — пояснюю їй, розуміючи, що Женька говорить серйозно. — Не має права.
— Коли ми піднімалися на палубу буксира — на рейді було багато кораблів. А тепер — жодного, — ніби не розчула моїх слів Женька. — Раніше я ніяк не могла зрозуміти, чому це кораблі замість того, щоб поспішати до будь-якого найближчого берега чи хоча б мілини, на якій міг би врятуватися екіпаж, навпаки знімаються з якорів і втікають уморе.
— Тому що думала тільки про порятунок екіпажу, а моряки думають про те, як урятувати корабель.
— Мабуть, я буду поганим капітаном. Завжди думатиму тільки про те, як рятуватися людям. — І без будь-якого переходу додала: — А батько мій зі своїми сейнерами десь у морі, під Очаковом.
— От уявляєш, якби раптом з його сейнером щось сталося, і він по — слав в ефір SOS, а батьків "Ягуар"... — натхненно вдарився я у чергове фантазування, але наштрикнувшись на ошелешений погляд Женьки, замовкаю на півслові. — Та ні, це я просто так... ну, фантазую... Та нічого там з ними не станеться. Вони ж близько від берега, і мабуть, встигли заховатися в порту. Ти ж чула: було штормове попередження. Його передавали кілька разів.
Відчуваю, що переконати Женьку не вдалося, і розгублено замовкаю. Як поводитися і що говорити їй далі — теж не знаю. Тому несподіваний, навальний порив вітру сприймаю, як порятунок. Хоча ураганна хвиля шторму мало не збиває нас із ніг.
Ми кидаємося до вокзалу разом із гуртом пасажирів прогулянкового катера і встигаємо заскочити до нього саме тоді, як у скляні стіни вдарили перші струмені зливи. Над портом ураз споночіло. Ураган був таким сильним, що здавалося, скло не витримає і всю цю будівлю просто рознесе. А ще здавалося, що ми сидимо в якомусь велетенському акваріумі, опущеному на дно моря.
Під час кожного удару блискавиці жінка, що стояла неподалік нас, нажахано сахалася і нервово наказувала:
— Малі, відійдіть нарешті від цього скла! Чи ви хочете, щоб сюди вдарила блискавка?!
Вона проказувала це так, ніби блискавка може поцілити у вокзал тільки через те, що ми попритулялися лобами до скляної стіни і дивимося на море.
— Скажи, ти справді станеш моряком? — неголосно запитала Женька.
— Так, механіком.
— Справді станеш ним? Не передумаєш?
— Ні.
— Дивись, не передумай. Було б добре, якби ми потрапили на один корабель.
Я скептично посміхаюся. Упевнений, що ні капітаном, ні навіть матросом Женьці ніколи не стати. А проте мовчу. Це її мрія. А до мрії треба ставитися з повагою. Навіть до такої нездійсненної, як у Женьки Гайдученко.
Крізь завісу зливи до нас долинає негучний гудок пароплава. Мені нічого не видно, але впевнений, що це прощальний гудок "Ягуара".
Помічаю чоловіка у флотській формі, що виходить зі службового приміщення, і кидаюся до нього.
— Ви не знаєте, ніякий корабель поблизу Одеси SOS не посилав?
— Це ще не шторм, хлопче. Це всього лиш маневри. Нехай би котрийсь із ваших капітанів походив з рік-два по далекосхідних лініях. Та побачив, що таке тихоокеанські цунамі.
— Піжон, — мовила йому вслід Женька. — Не слухай його. Багато він знає про шторми у Чорному морі!
2
Ну а бригадир кораблебудівників Вілен Іротенко виявився непоганим хлопцем. Ось уже третю суботу підряд він приходить до нас, на станцію юних техніків, і ми разом мудруємо над літаком-катамараном.