Адже в мене в кишені тільки 20 копійок. На хліб.
А жінка десь там уже, певне, давно гримає кулаками по дверях, б'є по них носаком, покусує губи, безперестану тисне електродзвінок.
Коли я доберуся додому (але коли це буде – йти цілих 15 кілометрів, так показує шляхівник), вона неодмінно мене запитає, де це я так довго був. І, звичайно, не повірить, що я їхав в одній машині з Славатієм Івановичем. Розмовляв, сміявся. Розповідав йому якісь анекдоти. Він реготав. Увесь час казав, що таких ніколи в світі не чув. Що всі вони свіжі, як огірки на городі. Дотепні, неповторні й жоден не має "бороди". Боже, як з ним легко! Чесне слово. Аж не віриться, що є такі прості й такі Великі Люди на світі.
Бережіть нерви
Я не проти гасел. Навпаки, я за гасла, за транспаранти, за оголошення. Ділові, потрібні, життєво виправдані. Бо й справді, йдеш ото містом, дивишся, а перед тобою різні оголошення, повідомлення, світлові табло. Одні закликають економити час, інші – зберігати гроші. Приємно. Із усього відчувається турбота про людину.
Оце нещодавно був у Катюжинцях. Славне, скажу вам, місто. І люди в ньому живуть славні, привітні, гостинні, ввічливі.
Місто для приїжджого починається звідки? Звісно, з готелю. Заходите.
– Скажіть, будь ласка, місця у вас є?
– Місць немає.
– Жодного? – Мені б хоч до ранку.
– До ранку можна. Заповнюйте картку.
Заповнюєте, подаєте, а вам:
– З вас два карбованці вісімдесят копійок.
– Це що – люкс? – перепитуєте.
– Ні, дев'яносто копійок за броню.
– За яку броню?
– Не за танкову ж?! Чи ви, може, незадоволені?!
– Задоволений, – кажете ви, глянувши на гасло "Будьте взаємно ввічливі". – Задоволений і навіть дуже, Спасибі. Біжу. На четвертий поверх.
– І правильно: біжіть. У нас ліфт у готелі рідко працює.
Побіг. Хотів, було, розгніватись, але згадав, що десь колись читав, а може й сам придумав: "Бережіть нерви. Нерви – це ваше довголіття". Для чого ж це довголіття вкорочувати отими 90 копійками?!
Вранці – на літак. Ще звечора помітив гасло: "Користуйтеся послугами Аерофлоту: швидко, вигідно, зручно". Зручно, бо агентство в Катюженцях поруч з готелем. Від агентства до аеропорту курсує автобус. "Дбають у Катюженцях про людей, думають", – міркуєте ви, йдучи до агентства.
О восьмій нуль-нуль агентство гостинно відчиняє двері, красуні Аерофлоту лагідно між собою посміхаються, згодом помічають вас.
– Чого мовчите? Чи язика проковтнули?
– Я слухав вас. Боявся перебити.
– Коротше.
– Мені б до Крижополя. На перший ранковий рейс...
– На ранкові рейси ні квитків, ні інформації не даємо... Їдьте в
аеропорт.
– А якщо там немає квитків?
– Це вже не наша турбота. Хто наступний?!
– Одну хвилинку, – чіпляєтеся ви руками за бар'єр. – А ви не можете подзвонити, поцікавитись... Якщо там немає квитків, то я на наступний візьму. Бо...
– Я уже сказала: на ранкові літаки ні квитків, ні довідок не даєм.. У нас такий порядок...
"Це в них називається "порядок", – думаєте ви і заспокоюєте себе: – бережи нерви".
– Он телефон-автомат на вулиці. Подзвоніть, поцікавтесь, – це вже хтось із черги.
Ви дякуєте, і – до телефону-автомату. А в ньому диск – тільки до "шістки" набирається. Ви – на автобус.
"Бережи нерви, – повторюєте. – Подумаєш, за якийсь металевий диск із дірками наживатимеш собі гіпертонію".
Вискочив в аеропорту і – до кас.
– Мені до Крижополя. Один квиток. На перший рейс.
– Здрастуйте!..
Я оглянувся. Позаду мене нікого не було. Касирку я вперше бачив.
– Це я вам кажу: здрастуйте...
– Здрастуйте! Вибачте, що я не догадався першим привітатися...
– Здрастуйте!.. Квитки ще учора продані. Їдьте краще поїздом.
"Поїздом, мабуть, швидше, – міркуєте ви. – Хоч гасло в аеропорту запевняє, що найшвидше літаком. Може, й так, але нема квитка, нема інформації... Нема... Не хвилюйся. Бережи нерви. Дзвони на залізничний вокзал".
"Нам можна дзвонити 00-4", – повідомляє оголошення.
Телефонуєте. Гудки нормальні, але трубки ніхто не бере. "Повмирали вони там чи що", – починаєте хвилюватися. Але внутрішній голос вас заспокоює: "Візьми себе в руки. Чекай. Хтось колись таки підніме трубку". Не підняв.
Ви – у міське довідкове бюро 09. Тут краще й швидше. Приємний жіночий голос вам навіть радить:
– Не додзвонитеся по 00-4, то дзвоніть 3-26-31.
Дзвоните по обох. Наслідки ті ж. Хоч плач. Ви – на вокзал. Сідаєте на таксі чи на автобус (що у вас там під рукою) і до самого начальника Олексія Михайловича Петрикіна.
– Здрастуйте, Олексію Михайловичу!
– Здрастуйте!
– Я, – кажете, – хочу провести невеличкий експеримент. Бачите ось цей годинник... Я засічу час, а ви наберіть по телефону номер 3-26-31.
– Цей номер не пройде, – відповідає Петрикін.
– Тоді 00-4.
– І цей відпадає. У нас обидва телефони зіпсовані. Один упав і розбився, а другий не дає дзвінків. У довідковому їх не чують.
– А як же люди: з Вишеньок, з П'ятничан, зі Старого міста... Як вони одержують інформацію?
– Усно. Не по телефону. Приїздять сюди, на вокзал. Ми їх тут інформуємо.
– Це ж майже десять кілометрів!
– А що я зроблю? Це все Колозубенко – начальник телефонної мережі. Це все він. Досі не відремонтував телефонів... Але ви можете подзвонити з мого. Вам треба кудись подзвонити?
Я глянув йому в очі. Він не посміхався. "Артист", – подумав я, і пішов геть.
Світлове табло прогнозу повідомляло: "Завтра буде прояснення, без істотних опадів, вітер помірний, температура повітря від нуля до плюс п'яти".
І на душі потеплішало. Що не кажіть, а коли отак здорово поставлено інформацію, як у Катюжанцях, це добре. Але коли б до цих гасел ще й порядок навести, погодьтеся, було б іще краще.
Ахінея
(Трагікомедія)
Дійові особи
Портфель – безособова особа. Прикмети: солідний, лискучий, з черевцем.
28 заввідділами – люди різного віку.
Іван Семенович Фартушок – скромний службовець, холостяк, 45 років.
Семен Іванович Каблучок – ще скромніший службовець, теж холостяк і теж 45 років.
Марія Саксофонтівна Крок-Ценденбаум – рахівник № 56. Сором'язлива.
Кіра Самійлівна Кнольц – заступник головної друкарки. В минулому акторка, 26 років. Лагідної вдачі, майже мовчазна.
Ксенофонт Спиридонович Брюшкін – головний бухгалтер. В окулярах.
Цезар Юлійович Хвостецький-Щукін – старший реєстратор №19, без окулярів.
Тьотя Варя – прибиральниця, 54 роки.
Незнайомець Ікс-плюс-Ігрек – він же Петро Петрович.
Армія друкарок, секретарів, плановиків, економістів, завгоспів, вантажників, кур'єрів і т. д. і т. п...
Дія І
Картина I
Коридор дуже солідної установи, дуже просторий і дуже довгий. На підлозі килими, по боках величезні фікуси і пальми. На дверях багато-багато табличок. Радісні службовці вибігають з бухгалтерії. Заглядають у вікна. Біля під'їздів установи армія вантажників розвантажує автомашини з папером і чорнилом у бочках. Армія завгоспів керує. Завгоспи задоволено вигукують: "На цей раз на півмісяця вистачить!"
Службовці, почувши це, з криком "Ура-а!" біжать далі. В руках – новенькі купюри. Сонячні промені світять яскравіше звичайного.
Картина II
Кабінет головного бухгалтера Ксенофонта Спиридоновича Брюшкіна. Поруч з бухгалтером – Кіра Кнольц. Вона ставить напівзігнуту ніжку на стілець, підв'язує нейлонову панчішку вище коліна. Рука Ксенофонта Спиридоновича раптово повисає над рахівницею. Він кудись дивиться поверх окулярів.
Кнольц (нахиляється до вуха Брюшкіна). А він пішов, не кажучи ні слова. Він щез, як сон (пауза), як на зорі туман.
Брюшкін (знизує плечима, розтягує слова. Дивиться туди ж. Вже без окулярів). Не зна-ю-ю, душечко, не знаю-ю. Його, напевне, за...
Кнольц (перебиває. Вигукує ствердно). Брехня! Я знаю їхні викрутаси. Мене ніхто в житті не проведе.
Вибігає в коридор, назустріч – Хвостецький-Щукін.
Кнольц (шепоче, чути окремі слова). Міністром, кажуть, буде він тепер! І взагалі – великим чоловіком!
Хвостецький-Щукін (тихо ойкнув). Не чув! Оце від вас, шановна, дізнався. Яке щастя! Господи, оце квартиру відхватить!
Кнольц. Вже відхватив і тиждень в ній живе!
Хвостецький-Щукін (здивовано). Але я його вчора бачив!
Кнольц (сердито). Так що ж, по-вашому, я плітки розпускаю?
Біжить далі.
Хвостецький-Щукін. Боронь вас Боже, шановна. Це мені здалось. Куди ж ви? Ще одне питання. (Про себе). А де ж портфель? Портфель де?
Дія II
Картина I
Кабінет. У лівому кутку сидить Фартушок, у правому – Каблучок. Вбігає Кнольц.
Кнольц. Приїхали на ЗіЛові за ним. І прямо в Київ тим авто повезли!
Фартушок. І везе ж, голубонько, людям! Неодмінно трикімнатну квартиру матиме.
Кнольц (тихо). Він має вже, Йому потрібна дача. (Біжить до Каблучка. Слів не чути).
Каблучок. Щасливчик! Йому, душечко, неодмінно газик проведуть і дві плити поставлять.
Кнольц (незадоволено). Це вже йому не потрібне. Тепер купує волгу він для себе.
Каблучок і Фартушок вибігають. На порозі стукаються лобами.
До Кнольц підбігає заввідділом № 1. Вона щось шепоче йому на вухо.
Заввідділом № 1 (затримує її, схопивши за руку). Нікому. Прошу вас, – нікому.
Кнольц (заплющує очі). Даю вам слово жінки й взагалі, що більш ніхто не знатиме про це.
Заввідділом № 1 вибігає в ті ж двері, що й Фартушок і Каблучок. З протилежних дверей вбігає заввідділом № 2.
Заввідділом № 2. Нікому ні слова. Дуже прошу вас.
Кнольц (прикладає до грудей руку). Даю вам слово, це між нами. Помру я швидше, ніж скажу комусь.
Заввідділом № 2 вибігає в ті ж двері, що й Фартушок, Каблучок і заввідділом № 1. Вбігає заввідділом № 3.
Заввідділом № 3 (змушує її сісти на стілець).