"Відомості витекли на дуже високому рівні! – дійшов висновку Сивий. – Контора в небезпеці, але кому ж тепер доповідати, навіть якби з'явилася така нагода?"
Зараз же в нього не залишалося іншого виходу, як визнати очевидне й виказати пустельникам усе, про що ті запитували. Майже все – про Карого й Буланого Сивий не обмовився й словом, а оскільки його про це ніхто не питав, то розвідач вирішив, що Сміх із Чуєм про існування інших двох агентів не знають. Про долю Карого нічого не знав і сам Сивий, а от Буланий перебував тут – на Новій Січі, так само, як до сьогодні Сивий, він не мав змоги вирватися за периметр.
Осавул Чуй приходив до Сивого ще й ще, детально випитував про структуру КБУ, про методи роботи комітету, про його голову – Неона Щасного. З останнім Сивий бачився лише раз – перед відправкою в пустелю, про що й розповів.
– Жити хочеш? – спитав його Генеральний осавул.
– Хочу!
– Ну поживи поки що, парубче, поживи…
Третьої, або четвертої ночі в вимощеній кахляною плиткою кімнатці Сивий прокинувся від шарварку за металевими дверима. Скреготнув у замковій щілині ключ, двері відчинилися й до каземату зазирнув Буланий:
– Поможи!
Сивий схопився, вийшов у темний коридорчик – вартівник совгав ногами по підлозі, в його боці стриміло руків'я ножа. Розвідачі хутко затягли нещасного в склеп.
– Твою долю ще не вирішили, але маю сумніви, що випустять звідси живим! – голосно прошепотів Буланий. – Виходь через технічний лаз по праву руку від основного тунелю – там зараз вартує молоденьке хлоп'я – впораєшся! За купою з покорченою залізякою стоїть заправлений повоз, ось ключ! На сидінні – гостинець для козаків із застави, викинеш через вікно – це відіб'є в них бажання негайно кидатись у гонитву. Можуть, звісно, наздогнати теплопакетом, але якщо пощастить – утечеш!
Наготовлений Буланим гостинець виявився неочікувано розкішним – могутній вибух ледве не жбурнув сявчі розвідача між кучугури, втім фірман утримав залізяку на колесах, а зворотного "привітання" теплопакетом так і не дочекався, скоріше за все – його вже не було кому надсилати. Забираючи поступово на північ, утікач щодуху гнав безпросвітною нічною Курявою, виглядав із хвилини на хвилину переслідувачів та подумки нахваляв Буланого, що підібрав Сивому повоза з таким потужним двигуном. Доповідати будь-що через мікроглоб не квапився – вже доповів одного разу на свою сиву голову!
Розвиднялося. Хаптагери, які за прикладом козаків називали свої польові застави паланками, неохоче виходили з намету, сутулились від холодного вітру. Далеко не всі викрадачі верблюдів стали в пустельній війні на бік урядових сил – розуміли, що впоравшись із хуторянами, щуроголовці візьмуться за них. Утім вистачало й тих, які за віддану службу державі сподівалися на прощення й пошанування. Як знавців пустелі, командування ставило лояльних хаптагерів на передові паланки, одночасно це було й визнання і сумнівна честь першими загинути від козацького стрільна. Отож вартівники напружували зір і слух, цілодобово прислухалися до зумеру інфрачервоного ока, надто ретельно – коли, як оце сьогодні, на заставу завітало з перевіркою начальство.
Дрібний енергійний сигнал попереджав, що з пустелі до паланки швидко наближається нерозпізнаний приладом сявчі.
– Самотній! Цивільний! – доповів вартівник отаману.
З десяток хаптагерів почіпляли на плечі скоростріли й вийшли назустріч непроханому гостю. Аби той не забув пригальмувати, один з бійців розбатував ранкову тишу чергою. Повоз зупинився, з нього вийшов козак у звичному вже для хаптагерського ока вбранні, підняв догори руки й повільно підійшов. Розгледівши обличчя приходька, вилицюватий довгов'язий верблюдокрад із сивиною на скронях махнув заспокійливо супутникам:
– Ідіть, синки. З цим я сам говоритиму!
– Батьку Хуго! – перехопило подих Сивому.
– Пізнав? – Хуга дістав з-за спини стрільно і наставив на розвідача.
– Не гнівися, Батьку! Схоже – ми з тобою служимо одному господарю! – Сивий кивнув на паланку позад хаптагера.
– У мене немає господаря, Форсеті. В мене є лише обов'язок і клятва! А ти свою клятьбу порушив!
– Отямся, Батьку! Тут тобі не банда – я маю доставити нагору важливі дані!
– Банда! Просто дуже велика…
Пролунав постріл, Сивий-Форсеті лантухом гепнувся в загрубілу осінню кіптюгу.
– Ти з пороху вийшов – у порох і повернешся! – тихо проказав Хуга й пішов до своїх…
Воля
Повноцінною лічицею дівчина, зрозуміло, не була, скоріше – виконувала на паланці обов'язки фельдшера. Припускалося, що цього буде достатньо – хто ж знав, що обшири навкруг лиману кишать плазунами, й що двоє козаків отримають смертельно небезпечні укуси, вважай, один за одним! Воля все зробила правильно, тільки відправила січовикам термінове замовлення на додаткові дози антитоксичної сироватки. Батько Еней особисто повідомив, що ліки вже їдуть, тільки не повідомив (свідомо, чи просто не надав значення), що "гінцем", який привезе на Дебаркадер дорогоцінні медикаменти, буде Локі.
А він зайшов до неї прямо в кімнатку, що слугувала і конторою й фельдшерською, обвітрений і обпечений, з потрісканими губами й пристрастю в карих очах:
– Нехай, кохана! Як далеко ж тебе від мене заховали!
Їй перехопило подих, дівчина не розуміла: марево перед нею, стужавіле та упредметнене її багатонічними жаданнями, чи правдивий Локі? І лише коли побачила в його руках саквояж з сироваткою, повірила – правдивий! Але чомусь переполошилася, відступила назад так, що він мусив її майже наздоганяти, майже силоміць згрібати своїми великими руками в обійми, майже ґвалтом наближати її тонкі вологі вуста до своїх – зранених і сухих.
– Ну чого ти… чого… злякалася… Це ж я!
Потім, чомусь довго обстукуючи за порогом теплочеревики, до кімнатки втиснувся Межиріч, почав дякувати за вчасно доправлені ліки, нарікати на окаянний тутешній клімат, запрошувати втомленого безсонною дорогою Локі на обід і закидати Волі, що досі не запропонувала цього гостеві сама.
– Поїхали – покажеш мені лиман – я ж уперше в житті стрічаю таку прірву води! – сказав він уже після обіду, на якому роль королівської страви успішно зіграла доа – чайфань з небаченого ані в пустелі, ні на Материзні морського язика.
– І як це виглядатиме?
– Мені байдуже, як це виглядатиме! – запалився Локі.
– А мені не байдуже – я дівчина!
В його погляді зринула така безнадія, що Воля погодилася. Спершу вона показала гостеві прибережний майданчик, на який із ліхтерів вивантажують контейнери з китайськими "гостинцями". Потім трофейний повоз Локі викотив коханців на пагорб, звідки аквамаринова гладінь лиману відкривалася, як на долоні. Плаский протилежний берег, що ледь окреслювався на обрії, прикрашала довгаста рожева пляма.
– То колонія фламінго, – сказала Воля. – Дивись: тут народжується Сальва!
Локі пригорнув дівчину до себе, поцілував і почав пожадливо скидати з неї орнаментовану яскравою вишивкою блузу.
– Ні! – сказала Воля, опираючись.
– Чому ні? Згадай, що було з нами в місті!
– Локі, любий, ми з тобою не в місті, а в Куряві – тут інші звичаї! Я не можу так просто…
– А як ти можеш? Чорт, я сто літ мріяв про зустріч!
– І я мріяла, повір! Але… зрозумій, я хочу, щоб між нами все було по-справжньому: щоб ти підійшов до моїх батьків, попросив руки їхньої доньки… Так заведено на хуторах! Потім ми мусимо дочекатися священика…
– Дочекатися? Воле моя кохана, – зараз війна!
– От-от, війна… Взагалі, я гадаю… Гинуть люди… Нещодавно загинув мій дід Стопуд, пам'ятаєш його? Невчасно це. Давай хоча б діждемося закінчення війни!
На паланку вони повернулися насуплені й мовчазні. Не такою уявляла собі Воля зустріч з коханим, але на своєму стояла твердо. Врешті-решт недоступність дівчини послугує ще одним випробуванням його почуттів! Гостинний отаман запропонував дорогому гінцеві з Січі взяти участь у нічній риболовлі, але, пославшись на втому, Локі лише спитав де його місце для ночівлі.
Наступного дня, сидячи на березі лиману, вони згадували свою першу зустріч, розмови на Трої та на Фірмановім і, певна річ – пригоди в Києві. Локі розказував, як дурили його столичні спецслужбісти, з дня на день обіцяючи зустріч із Волею тоді, коли вона вже вислизнула з їхніх чіпких лап.
– З часом я втерся в їхню гаспидську довіру, дізнався, що ти звалила й вирішив, що час робити ноги й собі. Для такого битого драпача, як я, це було за дурничку!
– Зате я зовсім не мала подібного досвіду! – гірко всміхнулася Воля й розповіла свою історію.
– Бідненька! – він акуратно взяв у руку її позначену свіжим шрамом долоню. – А та ніч у квартирі старої відьми-Лаврівни… ти її часто згадувала?
– Згадую… – тихо поправила дівчина… – щодня. Точніше – щоночі!
– Воле! – важко видихнув Локі. – Чому, чому ти не хочеш повторити її тепер? Адже то було найкраще, що тільки й може бути між закоханими!
– Не зовсім… Під дверима там терся вояк зі стрільном… Мені не подобається кохання під сторожею скоростріла! І… я гадала, ми домовились – нехай спершу закінчиться війна!
Локі нахилив голову й вона нічого не змогла прочитати в його очах. А за годину посланець Січі заквапився, Межиріч розпорядився заправити сявчі гостя пальним і Локі поїхав, лише сухо попрощавшись із Волею за руку.
Вони
Вчащаючи до Українського Лас Вегаса, як помпезно називав своє казино-намет Крепс, Карий вирішив, що серед розмаїтої клієнтури пройдисвіта він і знайде того, хто мимоволі зіграє перед М'янбою роль кровожерливого диверсанта щуроголовців. Це неминуче спрямує миролюбного Батька в стан войовничих пустельних яструбів, головне – щоб завданий "диверсантом" збиток був якомога відчутнішим.
Той вечір вивідач звично гайнував біля покерних столів, потягуючи розбавлену чайна-колою українську текілу, оглядаючи тишком строкату публіку й видивляючись поміж нею нові обличчя. Вбраний у божевільних барв халамиду Крепс традиційно прогулювався між столів у супроводі двох німотних слуг та чотирьох напіводягнених наложниць. Господар красно припрошував скнаристих гостей до щедріших ставок, невпевнених переконував, що сьогодні саме їх день, нахмурених розважав жартом, а вперто нерішучих зваблював останнім, і зрозуміло ж – безвідмовним козирем у вигляді пещених ручок своїх чотирьох супутниць.