Праця Василя Іванишина — лише перший крок у розумінні сутності титана української національної думки, провідника української національної ідеї.
Підсумовуючи все сказане про "Катерину", знову послуговуватимемося розлогою цитатою з Василя Іванишина:
"Отже, картина Т.Шевченка "Катерина" — не автоілюстрація до однойменної поеми. Незначні, здавалося б, зміни у змістоформі (новий персонаж, трохи зміщений від поемного хронотоп — час і місце дії, малопомітна корекція сюжету, дещо інші смислові акценти) — а в результаті маємо цілком новий твір із власним, суттєво відмінним від поетичного, ідейним змістом.
Цей новий зміст виступає знаком цілком нового на той час у всій творчості Шевченка смислу (сенсу) твору: уже не тільки викривального, а виразно ідейно-програмового — національно-революційного. І якщо художній (творчий) метод поеми "Катерина" є всі підстави окреслити як метод критичного реалізму, основоположником якого став Шевченко, то не менше підстав є для того, щоб вважати картину "Катерина" першим в українському (і не тільки!) мистецтві твором того "заангажованого", "ідейного", "тенденційного" мистецтва, теоретиком, практиком і популяризатором якого в літературі стане потім І.Франко. З одним уточненням: Шевченків метод передбачає якісну, революційну зміну і внутрішнього світу особистості, і психології мас у процесі національно-визвольної боротьби.
А це означає: а) що картина "Катерина" за темою близька до однойменної поеми, за ідеєю — до "Заповіту", а за концептуальністю, сенсом — до "Я не нездужаю, нівроку..."; б) що кристалізація політичних і теоретико-літературних поглядів Шевченка відбувалася не тільки в поетичній, але й живописній творчості митця; в) що вона була більш динамічною, ніж вважалося досі, і відбулася значно скоріше: ще до періоду "трьох літ" — до його поїздки в Україну".
У цьому контексті писанина імперкомуністичних фальсифікаторів про "вплив на Шевченка російських революційних демократів М.Чернишевського та М.Добролюбова" сприймається вже як анекдот: першому в 1842 році було чотирнадцять, а другому — шість років... Обидва, звичайно, Богу духа винні: їм і на думку не спадало, що колись їх захоплення Шевченком буде витлумачено "з точністю до навпаки" і використано проти нього ж.
Творчість Т.Шевченка — це цілий світ. Ми знаємо цей світ, знаємо його реалії, його націозахисну і націотворчу інтенціональність. Відома нам і Шевченкова аксіологія — система вартостей та ідеалів, крізь призму яких він сприймає й оцінює дійсність (минуле, сучасне, майбутнє) і на яких творить для нас свій власний художній світ, утверджуючи в свідомості нації три найвищі ідеали-імперативи: Бог, Україна, Свобода. Картина "Катерина" — органічна частка цього художнього світу, і саме в цьому контексті її слід розглядати передусім".
9
Василь Іванишин як письменник мав одну "ваду": у авторів ґрунтовних історичних, політичних, літературознавчих тощо досліджень він "забирав" назви їхніх майбутніх праць.
Скажімо, "Українська Церква і процес національного відродження" — занадто мала книжечка для такої назви. Автор фактично лише поставив питання, на які треба дати відповідь, щоб всебічно висвітлити дану проблему. Те ж саме можна сказати про "Націю. Державність. Націоналізм" чи про "Українську ідею і перспективи націоналістичного руху". Ці назви більше "пасують" до об'ємних монографій чи багатотомних видань авторського колективу.
Втім, "виправдати" Василя Іванишина можна. У нього просто не було часу чекати, коли в Україні визріють можливості для всебічного висвітлення справді української історії чи сучасної української політики. У нього просто не було часу на те, щоб написати такі фундаментальні праці, й можливостей — щоб їх видати. Політична ситуація вимагала негайного втручання — і Василь Іванишин писав книжки, брошури, статті, які відігравали належну, здебільшого вирішальну роль в тому ще недавньому історичному контексті, залишаючи майбутнім дослідникам можливість заглибитися в проблему, розширити рамки наукового пошуку. А щодо назв майбутніх праць — то таки доведеться змиритися, бо ніхто краще за Василя Іванишина не зміг окреслити проблему. Проте не менш почесно висвітлити дану проблему в повному обсязі.
Що стосується "Непрочитаного Шевченка", то тут спостерігаємо те ж саме. Фактично мова йде про картину Кобзаря "Катерина", яку Василь Іванишин прочитав зовсім по-іншому, ніж це робили до нього, з об'єктивно-націоналістичної позиції. Але, знову ж таки, проблема, власне, непрочитаного Шевченка лише названа, окреслена, вона не може вичерпуватися виключно "Катериною". Василь Іванишин ніби закликає незаангажованих літературознавців, розум яких не задурманений бацилами радянського соціалістичного реалізму, йти вслід за ним і в умовах хоча ще й не справжньої української державності, але новим поглядом подивитися на Шевченка, по-новому прочитати його.
По-новому слід прочитати й усю нашу українську історію, про що писав ще Шевченко (його слова, до речі, Василь Іванишин наводить у своїй праці):
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть...
Чи здатні ми виконати заповіт Кобзаря?
ІВАН ФРАНКО
ФІЛОСОФІЯ БОТОКУДА
Іван Франко був надто розумною людиною і велетом духу, аби з позицій сірого міщанина з пошанівком і належним пієтетом сприймати галицьку інтелігенцію та церковнослужителів, які автоматично й до сьогоднішнього часу вважаються "голосом народу" і його "совістю".
У лютому-березні 1880 року Іван Франко написав невеличку сатиричну поемку "Ботокуди", в якій, за його словами, "під назвою ботокудів осміяв звісну часть нашої галицько-руської інтелігенції і деякі моменти з її історії". Драгоманов порадив йому не друкувати цієї поемки, і "заборона" діяла аж до 1893 року, коли Франко включив "Ботокудів", переробивши їх, у збірку "З вершин і низин".
Історична версія стала лише тлом для розповіді Франка про ботокудів. Намісник Галичини Франц-Серафим Стадіон після "весни народів" 1848 року намагався в інтересах австрійської держави видвигнути український елемент в противагу польському.
Ботокуди чваняться своїм "героїчним" минулим:
Ботокуди – то підпори,
То стовпи порядку й віри:
Латають усім сумління,
А в сорочці роблять діри.
За що ж вони борються?
Ботокуди – ціцерони,
Б'ються сміло, мов Горації,
О посади, ад'юнктури,
О стипендії та дотації.
Свій кар'єризм і моральну вигоду вони прикривають словами:
Ботокуди – ціцерони,
Ботокуди – то артисти;
Як говорять – то з амвони,
Як співають – анафисти.
Навіть учена Європа може сховатися перед ботокудами:
Не хвалися ж ти, Європо!
Шкода твоїх праць і трудів!
Що там маєш, те і маєш,
Та не маєш ботокудів.
"Бидло" (селянство) і "неприязні елементи" (польське панство) негативно ставляться до ботокудів:
Руки в них лиш к собі горнуть,
Рот кричить лишень, чоло
З міді й юхту, ані мізку,
Ані серця не було.
У першій редакції "Ботокудів" Іван Франко більш гостро писав про це:
Справді, твердість дивна в них,
Передвсім твердії зуби:
Все гризуть, що йно зарвуть,
Хоть би кусень як був грубий.
Пальці теж твердії в них,
Що раз хоплять, то пропало;
Совість теж тверда, як слід,
Не дрогне, щоб що ся стало.
А вже чола ті, на диво
В них тверді, так що сусіди
Чолобийниками звуть їх,
Що ці чола мають з міді.
Проте самі ботокуди вважають, що:
І з поміж усіх народів
На землі лиш ми єдині
Так, як вийшли з рук господніх,
Так лишилися й донині.
Ботокуди завжди зайняті дуже "важливими справами":
Славна "Ботокудська рада"
Аж спотіла вся в тумані,
Три дні радивши, який би
Герб дать на "Голоднім домі".
Три дні радять – годі врадить.
Вже четверта днина чеше,
І урадили такий герб:
Злотий пес на сонце бреше.
Рік робили того пса,
Рік несли, а рік ставляли.
"Стій же тут на нашу славу
І бреши!" – вони сказали.
Далі Франко пише,
Що на псі вони не стали,
Але далі в світ широко
Ботокудство прославляли.
"Подвиги" ботокудів описувала "славна" "Ботокудська зоря" ("Зоря галицька", перша українська газета, що почала виходити у Львові 1848 року як орган Головної руської ради, дотримуючись проавстрійської орієнтації; у 1852-1856 роках була органом москвофілів, припинила своє існування 1857 року).
Своєї філософії ботокуди не цураються:
Ми лояльні! Ми за волю
Шабельками не махали –
Що дали, ми брали смирно,
Ще й у ручку цілували.
Ботокуди, безперечно, "патріоти":
Доки молоком і медом
Ти пливеш, наш рідний краю,
Доки весело, в достатку
Череди твої гуляють –
Доти й ми усе при тобі
Невідступні патріоти,
Аж дійдемо – ми до панства,
Ти – до голої голоти.
Ботокуди, звичайно, "істинно віруючі люди". Але за свій обряд, каже Франко, вони готові стати навіть проти Бога. Всевишньому не залишається нічого іншого, як сказати:
В вашім краї най вовік
Релігійних війн не буде.
Не за віру, лиш за обряд
Ботокудські бийтесь люди!
І вовіки твердо стійте,
Хоч би як враги вас тисли,
Не за зміст, а лиш за форму,
За слова, а не за мисли.
Філософія ботокудів перемагає в їхній землі, і вони мріють про світове панування, де "ботокудська править воля". Проте спроба пропагувати ботокудську філософію на Холмщині терпить крах. Навернути Європу на свій ідеал ботокудам теж не вдається. І ботокуди (можливо, вперше самокритично) роблять вірний висновок:
Добре рибам у воді,
Але кепсько їм в окропі;
Добре ботокудам дома,
Та загибель їм в Європі.
"За одною невдачею йдуть другі, — пише Іван Франко. – З Холмщини находять холмаки і забирають ботокудам чимало масних посад. В головній ботокудській газеті наступає також зміна: уступає первісний редактор, а його місце займає новий":
Не один питав: "Чи правда,
Що новий редактор, де
Треба підписатись, тільки
Знак святий хреста кладе?"
Другі говорили: "Де там!
Се правдивий геній в нас!
Все, що тільки він уміє,
Він навчився "в адін час".
Новоспечений редактор промовляє до народу, і "слова ті, — пише Іван Франко, — справили чудо: весь народ ботокудський заснув відразу сном блаженних":
То вже буде сон медведя,
Що у гаврі зазимує:
Хай шумить, гримить і віє,
Він не бачить і не чує…
Довго здавлювана правда
Просипаєсь в серцях людських,
Тільки тихо, темно, сонно
В сонних серцях ботокудських.
За добро, за правду ллється
Кров широкою рікою,
Та се й крихти не бентежить
Ботокудського спокою.
Іронія Франка переростає в гнівний сарказм:
Спіть, борителі, герої,
Най вам буде сон спокійний!
Сніть про обрядові бої,
Про свої азбучні війни!
Спіть, нехай вам дійсність люта
Супокою не тривожить,
Най вам сон новую славу
І пановання ворожить!
Най ніколи вам не сниться
Хлоп обдертий і голодний,
Най ніколи не щемить
В серці вашім плач народний!
Спіть, моральності підпори:
Світ так красний і багатий!..
З чистим серцем у перині
Так солодко, любо спати.
Спіть, покіль зима лютує –
До весни ще довго ждати…
Змеркни, сонце! Стихни, світе!
Щоб нам тихо-тихо спати!
Час іде.