дир потяг міцними жилавими руками мотузок,
і хутко перед очима усіх з'явився, як водяник,— брудний, мокрий Толя з якоюсь великою чорною каменюкою за пазухою. Це була торбинка.
— От... ваш полковий прапор,— через силу вимовив Толя.— Його дали мені сховати Петро і ще якийсь кругловидий,, а самі побігли кинути гранати під танки.
— Альошка?! — закричав командир.— Петро й Альо-шка!.. Так вони загинули як герої? — І він опустив голову.
— Несіть, несіть хлопчика в хату,— хвилювалася мати.
— Дитина ж застудиться, воно ж мале ще! — метушилася Кульбачиха.
— Але як уміє зберігати військові таємниці! — похитуючи головою, мовив Онисим Петрович.
А Толя зовсім не збирався застудитися. Він швиденько переодягся, і за кілька хвилин вони всі — і командир, і Онисим Петрович, і навіть мама з Кульбачихою — пішли до штабу.
Червоний прапор, политий кров'ю, пробитий кулями, зійшов зорею на вулицях визволеного Києва.
1945
ЯЛИНКА
Що й казати, ялинка цього року була просто розкішна. Недарма вона стояла в залі Дворянського зібрання, а коли там "ялинка закінчилася", загасили електричні кольористі лампочки, розібрали подарунки, діти, натанцювавшися і нагулявшися, роз'їхалися, ялинку перевезли в притулок для хлопців — "Дім трудолюбія".
Мама, накинувши шубку, стояла надворі і порядкувала:
— Дмитро, он праворуч оті гіллячки пообскубані вже, ти їх підріж. І он вже пожовкла, її теж к лихій годині. Та підрубайте трошки.
— Ну й ялинка, просто ялиняка, такої ще ніколи не було. От Лідія Миколаївна дістала! — приговорював Дмитро, орудуючи сокирою, і хитро підморгував мені і Шурці.
Мишко і Степан лагодили великий хрест. Я з Шуркою — дочкою трудолюбського старшого пекаря — крутилися тут же, а малеча з червоними від морозу носами, без бушлатів, як горобина зграя, теж стрибала навколо. Рожевий маленький Каленик навіть босий вибіг. Хлопці-трудолюбці — народ загартований.
— Ти що, совісті в Сірка позичив!— накинулась на нього мама.— Йому в хорі співати, а він босий, як заєць, гасає! Ану, геть мені в хату! І ви тут всі не метушіться під ногами, ідіть краще вірші повторювати.
Але як це можна було пропустити таке видовисько: ялинку вже вносили у клас — величезну казарму, де заразом мама вчила три групи — щось більше сотні трудолюбців. Тепер з класу повиносили парти — і це була вже зала.
Справді, ялинка була майже така ж висока і майже така ж пишна, як і в Дворянському зібранні.
На ялинку піднялися подивитися і пекарі в білих брудних халатах і ковпаках з пекарні, що була в підвалі. Звідти завжди смачно пахло здобою, але трудолюбці, як пекла, боялися цієї пекарні. Цілі ночі їм доводилося місити пухку здобу, а пекарі ніколи не шкодували потиличників та ляпасів. Припливла і Шурчина мати — товста і добродушна Парасковія Федорівна. Вона поцілувалася з мамою і від зворушення почала підшморгувати носом і кліпати віями.
— Кумонько-голубонько, ви вже як зробите, так зробите! Ніхто ж про цих злиднів, крім вас, не подумає.
І пекарі дивилися з захопленням:
— Ну й Лідія Миколаївна, і де таку утнули? І скільки ж вона коштує?
У мами у самої від задоволення блищали сині очі, вона поправляла маленькими енергійними руками пишне каштанове волосся і пошепки казала, весело підморгуючи:
— Хіба б наш пан гроші дав? Даром дістала! Я після концерту у Дворянському зібранні підійшла до розпорядника і сказала йому: "Однаково, кажу, на дрова порубаєте, а мені для хлопців треба". Він і не відмовив.
Звичайно, не відмовив! Хто міг би відмовити Лідії Миколаївні — трудолюбській учительці! Вона ж зовсім не була схожа на зітхаючих дам-патронес, які закочували очі, творячи чужими руками свої "благодійні справи"; але й до затурканих, несміливих учительок дитячих притулків та церковно-парафіяльних шкіл вона теж не була подібна. Вона була така життєрадісна, весела, молода й красива!
І зараз усі пекарі і всі трудолюбці дивилися на неї так, ніби все в житті цього сірого запорошеного "Дому трудолюбія" дуже добре і ніби і хлопців не б'ють, і годують їх добре, і не працюють вони до нестями.
— Пан приїхав! — захекавшись, вбіг рудий худенький Борис.
Пекарів умить як вимело з зали. Хлопці принишкли, розмова затихла. Сказати правду, я і моя подруга Шурка не терпіли пана, і я, знаючи, що мама вже робитиме знаки, що треба привітатися з ним і зробити реверанс, побігла з Шуркою до хлопців. А хлопці — мало сказати не терпіли! — вони просто тремтіли, як осикові листочки, коли бачили пана, хоча власноручно він їх ніколи не бив. "Паном" всів "Трудолюбії" звали завідуючого, навіть мама поза очі називала його просто "паном" — так уже всі звикли.
Стягуючи чорні рукавички, в чорній шубі з багатим коміром і в капелюсі, "пан" зайшов у залу.
— Добридень, Лідіє Миколаївно! — мовив він, подаючи руку. Парасковії Федорівні він злегка кивнув головою, на хлопців зиркнув зневажливо і погордливо, наче це була якась огидна дрібна комашня. Я і Шурка удали, що розглядаємо у вікно його машину.
"Пан" — це був справжній пан. Він жив, звичайно, не в "Трудолюбії". Мені завжди здавалося, що, коли він приходив у "Трудолюбіє", він боявся забруднитися. У нього був власний великий будинок на Малопетрівській вулиці і перший на всю Полтаву автомобіль. Треба було бачити, з яким гордим виглядом, високий, повний, випещений, з чорними вусами і холодними чорними очима, завжди гарно вдягнений, їздив пан на цій машині по тихих привітних вулицях Полтави. Автомобіль ніби презирливо пихкав на всіх візників, собак і перехожих і шипів: "Ми найкращі, ми найперші!"
Пан подивився байдуже на ялинку, і мені ялинка раптом почала здаватися не такою вже розкішною.
— Ви їх надто балуєте, Лідіє Миколаївно,— промимрив він крізь зуби.— Ці ялинки, вечірки, а на пекарні працює все менше і менше хлопців, особливо старших.
— Ми з вами умовилися, Євген Григорович,— спалахнула мама,— що випускники-хлопці, які підуть вчитися далі, на пекарні і в майстернях останній рік не працюватимуть. У них багато роботи, вони повинні скласти іспити на кругле п'ять, щоб їх прийняли.
— Ви переконані, що їм це так потрібно? — впівголоса спитав він.
— Ну, це вже стара пісня! — раптом якось легко всміхнулася Лідія Миколаївна і, трохи наблизившись до пана, таємниче додала: — Ви краще попечителя запросіть на ялинку — в цьому році у мене великий випуск, я й на нього покладаю надію.
— Що з вами поробиш! — усміхнувся й пан, але від усмішки його обличчя не зробилося приємнішим.
— У нас чудова програма цього року,— вже з захопленням казала мама.— От ви почуєте, вам не доведеться червоніти.
— У цьому я завжди певний, коли ви беретесь до справи,— чемно, але стримано мовив Євген Григорович, розгладжуючи вуса над повними червоними губами.
Ще б пак! Йому б довелося червоніти! Ми вже так давно почали готуватися до цієї ялинки! Я кажу "ми", бо я теж не сиділа вечорами без діла.
Як я любила ці вечори! З Шуркою ми поспішаємо швидше приготувати уроки і все поглядаємо, чи ще багато трудолюбських зошитів перед мамою. Ох! їх завжди гори! По них швидко бігає мамина рука з червоним олівцем, виправляючи помилки.
— Десять! — шепочу я Щурці.
— П'ять! — через кілька хвилин шепоче Шурка. Нарешті, останній!
— Ух! — зітхає з полегшенням мама і трясе рукою, щоб відпочила.
А зараз починається найцікавіше.
— Мамо, і ми з Шуркою вибиратимемо? — питаю я.
— Як же! Без Гриця вода не освятиться! — сміється мама.
Гори зошитів прибираються, і наш великий обідній стіл вкривається горою книжок — читців-декламаторів, читанок, журналів. Це мама вибиратиме вірші для ялинки, а я буду їх переписувати для трудолюбців на довгих аркушиках паперу. Перед тим як остаточно вибрати, мама стільки перечитає вголос, і всі домашні будуть гаряче обговорювати, на чому зупинитися. Вірші мама любить зворушливі, довгі і щоб можна було читати кільком. Завжди треба ще врахувати, що на ялинці буде архієрей, для нього треба вибрати щось духовне. Тому я знала, що вже спеціально для нього вивчать "Моление о чаше". Не обійдеться і без "Мадонни" Баратинського та "Детства" Надсона, і обов'язково буде улюблений мамин уривок з "Полтави" — "Тиха украинская ночь", який так добре виходив у трьох хлопців — за автора, Орлика і Кочубея. Для сміху вивчали з малечею "Суд Міноса". Це вже на смак директора ремісничого училища. Він любить посміятись.
Цього року має бути щось зовсім нове!
Звичайно, в трудолюбській школі, як і в усіх парафіяльних школах, учили дітей російською мовою, хоч для трудолюбців, більшість яких була з села, це було досить важко. Поза уроками мама розмовляла з ними по-українськи. Вона дуже любила українську мову, плакала над "Кобзарем", у нас дома висів великий портрет Тараса Григоровича. Любила вона і ліричні українські пісні, і коли іноді влаштовувала для хлопців прогулянки в монастирський гай, хлопці завжди співали "Садок вишневий" і "Реве та стогне".
Якось увечері, повернувшись з міста, мама витягла з муфти маленьку книжечку — "Байки" Глібова. Ой, як ми всі сміялися, коли вона прочитала "Коника-стрибунця", "Вареники", "Вовк та Ягня". Вона так чудесно читала, і хоча сама перша починала сміятися, слухачі не відставали.
— Обов'язково, обов'язково на ялинці хлопці декламуватимуть байки! — захопилася мама.
Хлопцям це також припало до смаку. Це було і легко, і зрозуміло, і, головне, весело. А в їхньому житті було так мало веселого! Вони тремтіли перед "паном", тремтіли перед пекарями і майстрами, тремтіли перед доглядачем, колишнім унтером. Завжди напівголодні, одягнені пристойно тільки по неділях та по суботах, коли вистоювали довгі служби в соборі, а то босі й замурзані, вони вільно дихали лише в школі, лише з Лідією Миколаївною. До неї вони могли прибігти на квартиру і тільки сказати: "Лідіє Миколаївно! Пекарі Мишка б'ють..." і Лідія Миколаївна кидала обід, приватний урок, яку завгодно роботу і летіла в "Трудолюбіє". Пекарі ніяково чухали потилиці, починали виправдуватись. їм було теж непереливки. Спересердя чи з похмілля вони зганяли свою злість на цих нікому не потрібних хлопцях. Але перед Лідією Миколаївною було соромно. Вона вчила безплатно всіх їхніх дітей, улаштовувала їх на роботу, ніхто, як вона, не вмів написати так "прошеніє" і порадити в будь-яких випадках. Шурка