— Зажену всіх у блок, і край, а потім дожену вас. Коли я й затримаюся — мені нічого не буде. Адже я військовополонений. А там я втечу і дожену вас.
— Васю! — благально склала руки Фогельша.— Ви знаєте, ми не з порожніми руками. Ми віддячимо, і я до смерті цього не забуду. Ви знаєте, що зі мною і з гером Рудольфом ви не загинете, а ви ж самі розумієте, американці не дадуть їм тут волі...
— їдьте негайно! — заквапився кухар. — А я зараз же покінчу з блоком! Ходімте, я посаджу вас у машину, беріть тільки иайпотрібніше. Я привезу решту — і їдьте. Гер Рудольф, де гранати?
Вони пішли, а Тоня помчала до дітей.
— Лено! Катю! Світлано! — зашепотіла вона, і не було переляку в її тоні, ні, вона швидше хотіла розповісти, що Настаська тікає. — Я чула, нас зараз замкнуть і підірвуть, а Настаська тікає, а підірве нас дядя Вася. А Настаська боїться, гадючина така, аж звивається...
Леночка зблідла, і руки, на яких вона тримала Ориську, затремтіли.
— Кажи до ладу,— строго сказала Катя, а Світланка заблимала перелякано віями і притиснулася до Тоні.
— Ну я ж кажу, — ображено, що не зрозуміли про Настаську, сказала Тоня. — Я чула, як вони розмовляли, щоб нас усіх підірвати. Дядя Вася візьме гранати і підірве.
— Дядя Вася! — скривила губи Катя.— Ще вона, дурна^ каже "дядя Вася". То ж він для Настаськи "дядя Вася". Я казала, що він запроданець, зрадник!
— Що ж нам робити? — спитала Зіна.
— Не бійтеся нічого,— знайшла в собі силу промовити Леночка посинілими вустами. Скільки вже разів смерть була зовсім поряд коло них, та якось минала. А оце вже настигла.
— Хіба не однаково,— сказала Катя, дивлячись якимись порожніми, відсутніми очима. — Однаково я знала, що це буде колись. Як мама вмерла, я вже напевне знала.
— Я боюся, — зашепотіла Світлана... — Може, вони зараз підірвуть. Я боюся! — І вона заплакала.
— А Настаська тікає! Вона аж затремтіла, почервоніла вся, — не могла забути Тоня того, що найдужче її вразило. — Може, її ще доженуть наші, червоні... Я б їм сказала, щоб вони її вбили.
І тут вони побачили, як у двері просунулася голова кухаря і швидко зникла, і всі почули, як двері замкнули на ключ. Діти всі притиснулися одне до одного.
— Лишенько! — укусила себе за палець Леночка, щоб не закричати, не заголосити. — У карцері ж Льоня з Ванею великим і Петрусиком... Ой, я не знатиму, що з ними!
За стінами почувся шум машин.
— Це Настаська з Рудольфом тікають, — повела очима Тоня. Вона вся була як натягнута струнка. От ще мить — і не витримає, порветься. — Хоч би їх червоні спіймали.
Кілька хвилин всі мовчали. Раптом Леночка сказала:
— Давайте заспіваємо пісню. Так зовсім не буде страшно.
І Катя дзвінко почала, і всі діти вже не пошепки, а вперше голосно заспівали:
Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек.
Я другой такой страны не знаю,
— Где так вольно дышит человек! — підхопив за дверима чийсь басовитий чоловічий голос, і двері відчинилися, і зайшов дядя Вася!
— Діти! Мерщій у щілину, — гукнув він, — а то, бува, бомба сюди потрапить.
— Фрау Фогель вже втекла? — схопилася Тоня.
— Втекла! — махнув рукою дядя Вася.
— У карцері хлопці, — сказала Лена, ще не розуміючи, що, може, смерть минула. Ні, вона ще нічого не розуміла.
— У карцері? — схопився за голову дядя Вася. — Діти, мерщій в щілину коло блоку № 3, а я побіжу до карцера.
— Я з вами, — побігла Лена.
— Веди малих! — строго кинув дядя Вася.
Діти кинулися в двері. Тоня за руку з Світланкою, за ними решта і остання Лена з Ориською на руках, оглядаючись, чи ніхто не лишився в бараці.
Діти залізли у вириту яму. Тоня обхопила русяву голову Світланки і притулила до своїх колін.
— Нічого вже не боюся, — шепнула вона їй. — Настаська ж уже втекла!
— Посидь тут, не підводься, а то тебе ще вб'є, а я подивлюся, — не могла вона витримати.
— І ти не дивись, і тебе може вбити! — потягла її за руку Світланка.
— Ні, я тільки гляну! — І Тоня підвелася навшпиньки.
— Тонько, лягай! — гукнула суворо Катя.
— Ой, — запищала Тоня. — Якась жінка несе Петрусика! Ой, і Льоня з Ванею йдуть! Ой, вони ледве йдуть. Вони сюди йдуть!
Катя і Лена кинулися назустріч.
— Вона нас витягла, ледве витягла, нас уже засипало! — сказав Льоня, показуючи на жінку.
То була худа, висока, з тонким обличчям жінка. Коли Лена і Катя вдивились — розібрали, що то ще зовсім молода дівчина, може, тільки на кілька років старша за них.
— Тьотю, а ви звідки? — спитала Тоня.
— Звідки й ти, — усміхнулася дівчина і присіла поряд з дітьми.— Хлопчикові зовсім погано, а що, той зроду німий? — спитала вона тихо, показавши очима на Ваню великого.
— Що ви! — схопилася Лена. — Ваню! Ваню! Що з тобою?
— М-м-м,— замичав Баня і похитав головою.
— Не чіпайте його, не чіпайте його, — замахав руками Льоня. — Він відійде, він відійде!
— Тьотю, а ви бачили, як Настаська тікала? — спитала невгамовна Тоня.
— Бачила. Вже не повернеться! Уже нікого з фашистів нема в таборі, розбіглися, як пацюки.
— А як вас звуть, тьотю?
Дівчина знову усміхнулася, мабуть, на це незвичне "тьотю".
— Тьотя Ліна, — сказала вона. — Ліна Павлівна.
— Ліна Павлівна, — повторила Катя і цим ствердила друге ім'я, бо хоч яка змарніла, висохла, страшна, як усі, була ця дівчина, Каті не хотілося, щоб її звали "тьотею".
— Я вилізу, уже німців нема! — зашепотіла Тоня.
— Сиди на місці, — зупинила Катя.
Але й вона не витримала, вона вилізла разом з Тонею! За хвилину діти почули несамовитий крик:
— Наші! Наші! Це наші!
На територію концтабору вже бігли червоноармійці. Вони зупинилися...
Назустріч їм висипали діти. Та хіба це були діти? Це були тіні, страшні примари із старечими личками і курячими кісточками.
— Наші! Наші! — лепетали вони і простягали їм руки.
І червоноармійці брали їх на руки і притискували до грудей, як найрідніше, найдорожче. Мимоволі сльози наверталися на очі, але руки були зайняті, щоб змахнути їх, і сльози капали на ці страшні, старечі личка дітей.
— Дядю червоноармієць! Мене візьміть! — верещав п'ятирічний Владик Гончарін.
— Мене, мене! — аж захлиналася Світланка.
— І мене... і мене... — долинув слабкий голосок. Це ледь дочвалав побитий, знеможений Петрусик.
Літній вусатий червоноармієць узяв його на руки і обережно сів з ним на камінь. Легке, наче зовсім невагоме тільце хлоп'ятка здригалося, і дихання з сипом і хрипом уривчасто ніби тріпало маленькі груди. Але хлопчик намагався усміхнутись, він підвів руку і доторкнувся до вусів, до запорошеної щоки.
— Якщо побачите мою маму, — насилу вимовляючи слова, почав він, — скажіть їй, що я живий... А то вона, певне, думає, що я вже помер, і плаче... Ви їй скажіть... — І він сіпнувся ще і ще раз та так і застиг з заспокоєною усмішкою на почорнілих губках.
Вусатий літній червоноармієць так і лишився сидіти, тримаючи на руках закатованого хлопчика.
— Мами у нього нема, — раптом почув він. Коло нього стояли дві дівчинки.
У одної, здавалося, тільки темні великі очі й лишилися на обличчі, друга — трохи світліша.
Темноока серйозно продовжувала:
— Його маму спалили тоді, як і мою, і Світланчину... і у нас нікого нема... зовсім нікого. Ви гера Рудольфа і Настаську піймайте і убийте. Це вони Петрусика побили.
Червоноармієць встав, обережно поклав на камінь мертвого хлопчика, взяв на міцні руки обох ще живих дівчаток, притиснув до себе і сховав за їхніми голівками свою голову, щоб не видно було, як він плаче.
Отакі були перші роки дитинства Тоні і Світланки, двох подружок.
Спочатку не можна було розібрати, чи то білі гребінці хвиль, чи зграя чайок злетіла над морем.
Тоня мружила очі, і їй починало здаватися, що й на берег прилетіли й посідали білі чайки. Вона усміхалася сама до себе — то ж були діти в білих маєчках.
— Я теж наче чайка. Мабуть, люди на тому пароплаві думають, що я теж чайка. — Їй здавалося — от вона змахне руками, і руки стануть крилами, і вона полетить, полетить над морем, куди вітер пожене.
Але й змахувати руками було ліньки.
— Ні, не хочу. Тут так добре. Мабуть, сниться.
їй раптом ставало страшно. Що як це справді сниться? Що як усе їй приснилося-привиділося: і дитбудинок, і школа, і санаторій над морем, і всі ці діти в білих маєчках і синіх трусиках.
Пароплав прогудів і пройшов поважно далі. Куди він? Може, в чужі землі? Тоня здригається. "Чужі землі" у неї ще зв'язуються в думках з тією "чужою землею", на якій вона була. Їй здається, що скрізь поза межами рідної землі — страшно, темно і одні люди ненавидять і мучать інших. Ні, ні, вона нікуди не хоче. Коли б тільки хто знав, як їй добре тут!
Морські хвилі набігають, цілують, пестять камінці і біжать назад, наче граються. І щось усе гомонять-гомонять. Дрібні камінці враз засяють на сонці, ніби зрадіють, та враз висохнуть і чекають ще.
Тоні здається, що це її голубить море, і сонце, і небо.
Біля неї лежить Зіночка, і у неї такий вираз блаженства на обличчі, що навіть займати її розмовами не хочеться.
— Діти! Всі лягли на живіт! Мерщій! — командує вихователька, і всі повертаються, крім двох пустунів.
Тоня здивовано дивиться на них. Як це можна тут не слухатися? Адже Тоні навіть соромно стає, що так усі панькаються з нею і з кожним із дітей. От вона лежить тут на березі синього моря, маленька Тоня Мідян, і про неї всі піклуються. Тоні здається, вона всіх так любить!
Як Тоня хоче вчитися, щоб вирости і добре працювати! Ким?.. Вона не знає. Адже все цікаво, аби тільки добре робити. Може, вона буде новаторкою на заводі або учителькою, а може... може, вона писатиме книжки? Про це вона нікому не казала, навіть Світланці, вона їй тільки вигадувала безліч казок і різних історій. При згадці про Світланку в грудях стає тепло-тепло. Шкода, що нема її поряд, Світланки. Коли вони виростуть, вони ніколи не розлучатимуться, вони вдвох скрізь їздитимуть, вдвох працюватимуть. Вигадує завжди Тоня, а Світланка, звичайно, на все згодна. "І я!" — каже вона.
Тоня так замріялася, що не почула, як діти вже повставали і побігли під душ.
— Я зараз! Зараз! — закричала вона і наздогнала мерщій зграйку дітей.
Після душу йдуть додому — у санаторій, красивий білий будинок з колонами, балкончиками, верандами. Скрізь, на всіх балкончиках, по всіх стінах в'ється зелень, квітнуть рожеві і фіалкові квіти.