Не такі й високі над самими воротами. Як же наступного року у злім місяці квітні (бо дідусь чомусь не любив той місяць і боявся його) повернув собі князь Ізяслав престол, то наказав заборонити Торжище на Подолі. А звелів перегнати всіх торгівців на Гору. Ну, щоб легше було за простою чаддю слідкувати. Щоб забезпечити себе від бунту і приступу з Подолу, наказав отакі подвійні вежі-близнюки над воротами звести. А самі стулки воріт залізами окувати в рази.
Зараз брама була широко розкрита, бо з Подолу, з притисків візники доставляли той камінь-вапняк, що Микита привіз лодією-набойною із Десни. Біля кол було і по три, і по п'ять вантажників. Вони підштовхували ззаду вози, коли коням було важко на такому схилі тягти вгору вантаж.
Стояв гомін, рипіли немащені ступиці, гуркотіли в коробах перепалені шматки дзвінкого вапняка. Тупотіли копита ковані й нековані по колодах вулиці, що йшла вглиб Гори від Подільських воріт.
На хлопчаків не звернули уваги. Бо їм на удачу, а візнику на біду перед самими воротами поламався віз. З нього висипалось каміння, а колесо полетіло кудись ліворуч у провалля. Це заступило проїзд до брами. Почався крик, сварка. Стражники ж, звичайно, зразу ж поспішили туди.
А Ілько та Іванко разом з чикотнем спокійно пройшли до княжого міста. Тут було на що подивитись. І кам'яні, і рублені тереми, і церкви. З найстарішою в Києві — Десятинною. Але в хлопців не було часу роздивлятись на всі красоти княжого міста.
Вони поспішили через Бабин торжок з його багатими крамницями. Поминули Воздвиженську церкву, за нею Трьохсвятительську й опинились перед монастирськими воротами. Вони теж, як і Подільські, були широко відчинені.
Через них проїздили і виїздили коли. Та не тільки з шматами вапняку. Везли й цеглу-плитницю в кошелях, деревне вугілля, відмучену глину, у коробах вигашене вапно. А також дерево — в плахах, дошках і лемеху.
Прямо навпроти воріт вони побачили в глибині цього невеликого граду щільний тесовий тин. З-за тину піднімалися високі рожеві, зі смугами та плямами, мури. З тих мурів стирчали міцні дубові болонки. По болонках дощаті настили.
Таких настилів було видно аж п'ять ярусів. Над останнім ярусом починало вимальовуватись горло великої бані. З одного помосту на другий були перекинуті міцні дошки з набитими на них поперечинами. Отакі були сходи на тих риштованнях з одного поверху на інший, вищий. Людей було чимало на тих риштуваннях. Носили на дерев'яних ношах за спиною плитниці* і дике каміння. А вапняний розчин тиньку, заправлений паленою глиняною крихтою-цемянкою, піднімали у дерев'яних коритах на линвах — кодолою. Тобто стовпом з перекладиною, як літера "Г" велика. До тієї перекладини було причеплене блочне колінце. В широкім коліщаті із найтвердішого дерева було посередині по ободу зроблено заглиблену колію. От у неї і вставляли міцну линву. На однім кінці линви в'язали корито з вапняним розчином, а за другий кінець тягли кілька чоловіків линву до себе вниз. Корито піднімалось вгору. Там вже його перехоплювали і ставили на риштування. Від цієї роботи було досить галасу і шуму. Але найбільше шуму чулося з-за дубового тину. Ілько подивився на той тин і сказав собі подумки: "На звичайний тин отаке дубове стовп'я витрачати?.. Та ще й так витесувати?!". З-за тину нісся дзвін молотків, скреготіння долотів по каменю. Ще й наче дзвінко падав важенний молот на ковадло.
Ліворуч від мурів церковної будови зводився рівно вгору густий
дим.
Ілько зазирнув у браму ще далі — ліворуч від побудови церкви стояли дуже близько одна до одної дві ошатні церкви. В брамі, взагалі не було ні стражів, ні воротаря. У кліті, де, певно, ховалася сторожа вночі чи в негоду, нікого не було видно. А на окутих дверях висів здоровенний київський замок. А от ворота в тину, куди в'їздили і звідкіля .виїздили коли, пильнували двоє ченців. І в обох дощечки в руках і писала.
— Ходімо, Іванку, чого ти стоїш? Ти ж тут буваєш...
— Та отой, що ліворуч, насварив мене минулого разу... Він мене запам'ятав...
— Нічого, ходімо! — Рішуче Ілько, не оглядаючись на Іванка, пішов уперед.
Справді, той чернець, що стояв ліворуч, прихопив Ілька за рукав сорочки.
— Відпустіть. Я не до вас! — упевнено сказав йому Ілько.
— А до кого ти? — Спитав лівий чернець.
Правий із цікавістю, ледь усміхаючись, дивився на Ілька. Але мовчав і не рухався.
Лівий міцно тримав Ілька за сорочку.
— Я до калугера Алімпія!
— Он воно що! Чого це ти до нього йдеш?
— На благословення!
— А ти, в шапочці? — Спитав другий чернець і тицьнув пальцем в Іванка.
— І я на благословення!
— Ти що — малюєш? Що до Алімпія прийшов? — Спитав у Ілька перший.
— Ще не малюю.
— То будеш малювати?
— Якщо Алімпій скаже.
Тут крізь дзенькіт заліза, стукіт по каменю, почувся чийсь владний голос.
І обидва ченці миттю полишили ворота.
Правда, один із них обернувся і злостиво насварив хлопцям худим білим пальцем.
Тільки ченці зникли за здоровенним складом цегли-плитниці, Іванко схопив Ілька за руку і потяг ліворуч.
— Каменяр має бути біля вишневої брили.
— А що він там робить?
— О! Ти не знаєш! У нього є харатейний* зшиток. І там всілякі святі вимальовані, звірі, дерева, птахи і риби. І ще повно візерунків. Він вміє і рахувати, і малювати. Він зі свого зшитка малесенький малюночок на камінь збільшує.
— Як?!
— Дивиться на малий у зшиток і малює крейдою його великим на камені. Потім інші каменярі по тих крейдяних рисах висікають на камені образ! Давай, давай! Зараз сам побачиш!
Вони прослизнули рядами складених щільно полив'яних плиток різнокольорових і опинились на майданчику, де працювали каменерізи.
— Он! Дивись! — Іванко показав на велику, вишневого кольору камінну брилу.
Вона стояла прихилена до міцного дубового паркану. Ще й підперта кілками, забитими з обох боків плити. На низькім липовім ковбані, спиною до них, сидів кремезний чоловік і цокав зубилом по каменю. На камені ж добре виднілась біла риса, що обмальовувала вершника в панцирі та баского коня під ним. Камнеріз починав відсікати камінь від голови коня. Бо вона дивилась наліво, куди й вершник замахнувся списом. І голова коня вже була грубо висічена. Тепер майстер заходився висікати пасма кінської гриви.
Над ним стояв високий світловолосий чоловік. Хвилясте золотаве волосся міцно по чому і по потилиці підв'язане шкіряним шнуром. На дужих руках високо відкасані рукава. В руках пергаментний зшиток у дерев'яних палітурках. Він зазирає туди і потім нахиляється до різб'яра і водить пальцем по брилі.
— Добрий день, господине Симоне! — Разом привітались хлопчаки.
— А це ти, торгова дитино? — Чи то спитав, чи то пожартував високий, ставний чоловік. — А це твій хто?
— Це мій товариш Ілько.
Ілько ґречно вклонився і ствердив.
— Так я його друг, Ілько.
— Ти теж торгова дитина?
— Ні, я теслярського роду. У мене дід тесля, батько тесля, брати теслі, і я буду теслею.
— Он як? А каменярем не хочеш бути?
— Ні...
— То чому? Дивись. Як цей чоловік витесує святого Юрія-Змієбор-ця. Це велике вміння і хитрість. І від людей повага, і заробіток добрий...
— Ні. Я дерево люблю його так гарно різати, колотигдовбати, терти...
— І ти вже щось можеш?
— Можу. Ось цю клітку для свого чикотня я сам за один раз змайстрував...
Каменяр Симон взяв у Ілька клітку й уважно оглянув.
— І ніхто тобі не допомагав?
— Я тільки начиння попрохав у батька і дідуся. Бо в мене ще свого немає...
— Ну, тоді ти молодець!.. А ти Іванку, що хотів щось у мене спитати? Чи що?
— Господине Симоне! А де калугер Алімпій?
— Та оце тільки-но все оглянув. Скрізь все видивився. І згодився... А де він? Та ось-ось пішов через оті ворота. Бо тут я його не бачив. З ним ще двоє послушників були. Та ще якийсь купець з Подолу причепився до нього. Все хотів, щоб Алімпій йому образи написав. Страшенно набридав Алімпію. Інший би його вилаяв, а Алімпій так йому лагідно все пояснював. Ангельське терпіння в такої знаменитої людини.
— Спасибі, господине Симоне! Бувайте здорові! — І кинувся Іванко з місця до Хрещатицьких воріт.
— Та куди ти, хлопче?! — Дуже здивувався каменяр Симон.
— А ми хочемо побачити калугера Алімпія! — Відповів Ілько за товариша. Але встиг, не забув уклонитись і помчав навздогін за Іванком.
У Хрещатицьких воротах їх спинив сивий старий воротар.
— Ану, горобці, стійте!
— Добрий день, вам, господине! Ви калугера Алімпія не бачили?
— Та як не бачив? Ось нещодавно тут проходив із цілим почтом. Може душ із семеро за ним ішло. Якихось два молодих монашки. А то все світські. І так добре вбрані.
— Спасибі вам, господине! — Знов в один голос подякували хлопчики. — Ми за ним наздогін!
— Та чого вам від нього треба?! — Здивувався старий воротар.
— Ми хочемо на нього подивитись! — Пояснив Іванко.
Хлопці прожогом вилетіли з брами і понеслися вниз по хіднику, вистеленому сосновими плахами. Вони бігли ліворуч. Під тим боком вулиці, що притискалась під городні — оборонні стіни. Під стіною були невеликі садиби і в них прості будиночки. А де й просто стояли насхилі будиночки без усякої садиби. Нижній поверх наполовину в землі. Другий поверх над ним. Тут жили різні княжі робітники — водовози, древо-дєлі-вуличники, візники, землекопи, теслі-холопи. Всі ті, хто за наказом еняжого городника чистив і лагодив вулиці і хідники, очищав вулиці, возив воду, копав і вичищав водостоки і чистив водогони.
Зате на другому боці по схилу стояли охайні садиби. Навіть один новий заїзд між двома садибами вигравав свіжими сосновими зрубами та просто золотом блищав від просмолених, прооливлених лемехів.
Сонце починало ледь-ледь, а звертати на обід.
Тіні в цей час стають синіми. Освітлені сторони починають у розпеченім повітрі наче ламатись, розпливатись, зблискувати раптовими спалахами полуденної юги. На нових парканах в таку пору, наче краплі поту, виступає духмяна живиця.
Хлопчики бігли вниз крутою вулицею. Певно, що вона була не менш крута, ніж Боричів чи Копирів узвози. Внизу вулиця вливалась у майдан перед височенною мурованою вежею Лядської брами.
Людей на тому майдані перед Лядською брамою товклося не менше, аніж на їхньому торжку Житньому. Хоча тут не було ніякого натяку на торговище. У натовпі вони зразу визначили Алімпія з його супроводом.