Бо встояти перед поглядом його шалених очей було неможливо.
Що він буде робити в Криму, Санько не замислювався. Там буде видно. Його непокоїла лише одна думка: Грицик. Де він і що з ним, Санько не запитував ні себе, ні будь-кого іншого. У цьому не було потреби. В його душі вже визріло переконання, що Грицикові нині дуже зле. Майже так, як минулого року Швайці.
Однак тепер Санько відчував, що після хортицького підземелля став іншою людиною. Тепер він уже не вдивлявся годинами у неясну пітьму, намагаючись вирізнити з неї якщо не місце Грицикового перебування, то бодай якісь натяки на це. Ні, зараз він напевне знав, куди йому потрібно.Тож коли опинився у Криму, руки самі спрямували коня у Гьозлів. І лише у гамірному запилюженому місті він трохи розгубився. Адже був тут уперше в житті. Постояв, трохи повагався, і з усіх можливих доріг вибрав ту, що вела за місто. Він минав уже останні мазанки невільників, коли раптом почувся жіночий вереск:
— Вовк!
На той вереск висипали сполошені люди.
— Де?
— Який вовк?
— Он там… — тремтячою рукою тицяла молодиця кудись за мазанки, в низькі, посірілі від спеки й пилюки кущі. — Здоровий такий! І хвіст як поліно.
Хапаючи в руки що трапило, люди сторожко рушили до кущів. Проте марно, ніяких вовків не було.
— Примарилося тобі, — сказав один з чоловіків.
— Та ні, клянуся… — почала було молодиця.
— Помовч, — кинув той же чоловік. — Ну, подумай сама — вовк посеред міста, та ще й удень! Тут же й миша не проскочить непомічена, а не те, що вовк.
Молодиця затнулася: невже й справді їй щось примарилось? Усе ж, коли сусіди повернулися до своїх справ, вона зірвала з мотузки одіж і подалася з нею до мазанки — певно, боялася, що вовк її поцупить.
Санько проїхав на коні повз цей куток з таким виглядом, наче його ніщо не цікавило. За чверть години повернувся назад, проте вже зі степу. Не виїжджаючи на дорогу, озирнувся. Так, це саме ті кущі, на які не щодавно вказувала молодиця. Тоді приклав долоню до рота і свиснув тим умовним посвистом, що їх розуміли лише вовки, виховані дідом Кудьмою: я тут, усе гаразд! І не здивувався, коли у відповідь з-під черепашникової брили, що стояла хоча й осторонь, проте у всіх на виду, долинуло тихе скавуління: розумію тебе!
Санько скосив очі. Так і є: біля підніжжя брили в одному місці наче хто вирив нірку. І звідтіля на Санька зблиснули сірі страдницькі очі.
Атож, то міг бути лише Куций, що його Санько послав Грицикові на поміч.
"Сиди" — подумки наказав йому Санько.
У відповідь пролунало нетерпляче повискування. Проте Куций був слухняним вовком і команда господаря чи його товаришів була для нього законом.
А Санько знову розвернув коня до міста. Тепер він був спокійний. Коли Куций тут — значить, десь неподалік має бути й той, кого він мав супроводити… Цілий ранок Санько тинявся містом, вивчаючи всі ходи й виходи з нього. А коли спека стала нестерпна, повернувся туди, де зачаївся вовк. Скоса зиркнув на майже непомітний з дороги виямок і не втримався від схвальної посмішки: його вовчик був не тільки розумний, а й завбачливий. Бач, сховок собі знайшов саме там, куди не досягало полудневе сонце. А от про те, щоб хоч трохи щось перехопити, мабуть, забув. Він, Санько, уже не раз завважував, що вовчики, переймаючись долею близьких, геть забувають про їжу. Тож нишком озирнувся і непомітним рухом кинув у виямок шмат м’яса. Краєм ока помітив, що воно одразу щезло, хоча ніщо ніби й не ворухнулося. Потому повернув коня в степ — туди, де межи поодиноких кам’яних крижів росли такі ж поодинокі дерева, звані в цих місцях маслинами. Відпустив коня пастися, а сам улігся під однією з них і одразу провалився в сон.
Прокинувся від відчуття, ніби щось гаряче пройшлося по його щоці. Розплющив очі і посміхнувся: над ним стояв Куций. Вовчик аж нетямився з радощів. Він тихенько скавулів, припадав на передні лапи, а його хвіст безнастанно тарабанив по запалих боках. За кілька кроків від них помахував головою кінь. Він уже відпочив і тепер ладен був бігти туди, куди накаже хазяїн.
— Що ж це ти уранці був такий необачний? — докірливо запитав Санько Куцого. — Тебе ж могла помітити не лише та молодиця!
Куций затарабанив хвостом ще затятіше і винувато проскімлив: вибач, дорогий хазяїне, але я не міг стриматись, коли відчув твій запах!…
— Ех, ти, — сказав Санько і не втримався, притиснув до щоки піддатливу вовчу голову. — Але нічого, все гаразд. Знаєш, інколи я бачу, як навчаю вовчиків слугувати козакам, а ти вже старий-старий, лежиш на сонці і хвостом по землі стукаєш, як оце зараз… — Санько ще раз притис до себе вовчу голову і підвівся. — А тепер, друже, гайда шукати нашого товариша!
Без поспіху рушили вони до міста. Вже добряче посутеніло. Куций невиразною тінню миготів від одного затемненого місця до іншого, а Санько з незалежним виглядом, наче він у цьому місті вже давно свій, їхав за ним. Незабаром Куций привів хазяїна до низенького черепашникового будинку. На вулицю не виходило жодне вікно, лише приземкуваті, білені вапном двері виднілися в стіні.
Куций поглянув на них, і одразу перевів погляд на Санька. Він мовби промовляв: сліди того, кого ми шукаємо, ведуть саме сюди. Тоді всівся, обійняв себе хвостом, і вже не відводив погляду від дверей.
Отже, Грицик там, за цими дверима. Тепер лишилося придумати, як його звідти витягти.
Санько рушив уподовж щербатої черепашникової стіни. Вона була висока, чи не в два людські зрости. Такі стіни здатні приховувати будь-яку таємницю. Заїхавши за ріг, став на сідло. Але й з такої висоти не вдалося розгледіти, що відбувається за нею. А в тому, що там щось відбувається, не було ніякого сумніву: до нього раз по раз долітали здушені стогони, хрипи, неясне бурмотіння. Санько ще раз озирнувся, тоді прив’язав до сідла ремінь і перекинув інший кінець по той бік. Тоді рвучко підтягся на руках і опинився на широкій черепашниковій стіні. На якусь хвилю за вмер, притиснувшись до неї, і обережно роззирнувся. Двір був просторий, наче вигін. На ньому було розкидано кілька будівель. Очевидно, це були казарми для чаушів. А коли так, їхній сон мусив оберігати вартовий. Ага, он, здається, і він сам…
Коли вартовий наблизився, Санько подумки наказав йому заснути. Вартовий довго не огинався. Він одразу ж обіперся на стіну плечем і опустив голову. Санько зіслизнув у двір по ремінній мотузці, замотав її навколо якогось виступу, а тоді ще раз наказав вартовому спати якомога міцніше і покрадьки подався межи будівель.
Його увагу привернула невисока будівля наприкінці двору. Пружними, нечутними кроками пробрався він під стіною до невеличкого заґратованого віконця. За віконцем нікого не було, лише на підлогу пробивалася вузька смужка світла.
"Цікаво, — подумав Санько. — Коли є світло, значить, комусь не спиться. Що ж, зачекаємо…"
Спочатку було тихо. Потім, наче з-під землі, до Санькового вуха долинуло кілька ударів — так, наче били по чомусь м’якому. І знову все стихло. А тоді в підлозі відкинулася ляда і з підземелля вибралося двоє. Вони рушили до вікна, і Санько нечутно відступив убік. За хвилю почув, як вони глибоко вдихають про холодне нічне повітря.
— Я вже всі кулаки до крові позбивав, — поскаржився один з них, — а він мовчить, як риба.
— Терплячий… — байдуже відгукнувся другий.
— Ага. Тільки спльовує кров та посміхається. Може, зідрати з нього шмат шкіри та підсолити м’ясо?
— Навряд чи з того щось вийде, — солодко позіхнув інший. — Знаю я їх, такі й підсолені мовчатимуть. Я інше надумав. Попросив шановного Фатіха…
— Це хто — ханський конюх?
— Так, він. То я попросив його прислати одного з ханських провидців. Вони ж там усі до одного звіздарі та чаклуни. Може, хоч йому вдасться зазирнути в мізки цього уруського шайтана.
— А коли він має прибути?
— Та вже незабаром. Десь під ранок…
Далі Санько не слухав. Навшпиньки відійшов від вікна, видерся по ременю на стіну, став у сідло, потім подумки порадив вартовому прокидатися, і тихо подався уздовж стіни. Тепер він знав, що робитиме далі.
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
ХАРАКТЕРНИКА
Провидець не забарився. Невдовзі Санько почув неспішний тупіт кінських копит, а тоді побачив і самого провидця. Той згорбився у сідлі і щось стиха чи то бубонів, чи то наспівував собі під ніс. Санько завбачливо відступив у тінь. А коли провидець порівнявся з ним, подумки послав йому могутній, на який лише спромігся, наказ:
"Спати!"
Це мало подіяти, мов удар довбні. Лише без крові і хрускоту кісток. І справді, провидець хитнувся раз, вдруге — і його голова безсило схилилася на кінську гриву.
Санько підхопив провидця і подався в степ. У невеличкому видолинку зняв з нього верхню одіж, а самого прикрив оберемком сухого бур’яну. Тепер провидець спатиме чи не до вечора, і ніхто з простих смертних не в силі його розбудити.
Далі Санько переодягся в його одіж і рушив у зворотному напрямку. Їхав, так само згорбившись, ще й стиха намугикував.
Біля дверей уже нетерпляче переминався якийсь приземкуватий молодик.
— Зачекалися на тебе, шановний… — сказав він.
— Справи затримали, — знудженим голосом, наче йому вже давно обридло все на світі, відказав Санько.
— Розумію, — схилив голову молодик. — Прошу…
Санько ступив за поріг. Ліворуч мерехтіло світло, і він повернув туди.
У низькому просторому помешканні на низьких лавицях розсілося троє татар. Четвертий, прив’язаний до стовпа, звисав перед ними. Голова його була схилена на груди. У глибині тліло багаття, в якому жевріли великі щипці. Від погляду на них Санька ледь не знудило.
Татари почули кроки і озирнулися. Прив’язаний до стовпа теж підняв голову, і Санько здригнувся — перед ним був Грицик. Грицик, здається, теж упізнав свого друга, бо очі його зблиснули.
"Я провидець!" — подумки наказав йому і всім присутнім Санько. Подіяло. Татари шанобливо схилилися перед ним, а Грицик знову безсило опустив голову.
Санько озирнувся на молодика, що увійшов слідом за ним.
— Отже, ти… — сповільна, як личить провидцю, почав він.
— Я Борихан, шановний, десятник таємної служби, — поспішно відрекомендувався той. — А запросили ми тебе у вельми важливій справі…
— Знаю, — відказав Санько. — Хочете вивідати, що на думці у цього уруса?
— Він — урус? — ошелешено перепитав Борихан.