то той високий жид...
— Ага! то пан касієр... навчу я його рахувати... Саме тоді вийшов Розенштіфт за чимось за бра-
І
му. Йому здавалося, що як випустив заняті корови, то вже всій біді буде край. Аж тут з закруту вулиці виходить Михась. Юзьо, побачивши жида за-дріжав усім тілом і мимоволі сховався за тата.
Жид зараз пізнав свою небезпечну позицію; рад був цофнутись, але вже було запізно. А тут, як на злість, нема коло нього ні живої душі. Розенштіфт хотів показувати, що буцім то про ніщо не знає і поклонився трохи ярмуркою:
— Гут морген!
— Слухай ти, Юдо,— сказав люто Михась підступаючи до жида,— як ти посмів мою дитину вдарити? — і заки ще жид отворив губу, щоби щось відповісти, Михась став його парити прутом.— Ти нехристе! ти свиняче ухо! ти будеш шляхотську дитину бити?
Жид став гвавтувати, засланяючись руками против побоїв. Але Михась, все умів виминути руку і бив туди, де руки не було. На жидівський крик ніхто носа не показав. Слуги мабуть доміркувалися, що то за хрестини, і сиділи по стайнях тихо. Жид у ноги, а Михась біг за ним підганяючи прутом. До-перва як з двора повибігали жиди, Михась згамувався.
— Ти псубрате один! Я ціле Закуття проти тебе підніму, то костий своїх не позбираєш! — кричав Михась за втікаючим жидом.
І Розенштіфт, побачивши свідків, станув уже й со-
бі, вже безпечніший.
— Ти розбійник! я тебе дам до крімінал... ти!
— Ти ще пащекуєш? — крикнув до нього Михась і пустився бігти.
Груба жидівка зверещала з ґанку.
— Ентлойф! — і жид став утікати що сили. Михась вернувся до сина.
— Ну що, Юзю? дістав жид досить за твою зневагу?
9 800-3
225
Юзеві заблисли очі радістю. Він поцілував батька кріпко в руку.
— Досить, татунцю, досить! Він мене не дуже так штуркнув...
Юзьо йшов тулячись до батька. Доперва тепер він пізнав, що Михась — то його батько. Відізвалося синівське почування перший раз,— від разу полюбив батька. Тепер його серце опанувало таке почування, якого перше не знав.
— Тату,— каже Юзьо пригортаючись до Михася і обнимаючи його руками,— я вас тату дуже люблю...
Михась був би в тій хвилі і Розенштіфта вицілував за те, що подав йому таку добру нагоду привернути до себе серце коханої дитини. Він нахилився до сина й поцілуваа
— І я тебе, мій Юзуню дуже люблю і не дам тобі кривди зробити, лиш мене слухай і не скривай нічого передімною.
Вернулися до дому оба дуже раді.
Стефаньо закликав з хати маму, що тато з Юзем вже вертають. Міхаліна вибігла на ґанок витираючи тісто з рук у запаску. Юзьо підбіг до неї.
— Знаєте, мамо, тато так випарив жидиська за мене, а він мене йно раз штуркнув, а тато його зо двадцять раз, аж жид ґвалту кричав! — і Юзьо вирвавшись з рук матери, побіг знову до батька і став його по руках цілувати.
Михась був щасливий. Переходячи по при жінку в хату, сказав:
— Славаж Тобі Господи, щось дитину до мене привернув!..
За обідом Юзьо був говіркий, як ніколи до тепер, і по десять разів оповідав свою нинішню пригоду: як то він до двора прийшов; як там застав; що жид до нього говорив а він до жида; як тато жида бив а жид утікав, а жидівка кричала ентльойф.
— Буде мене та штука зо двацять ринських коштувати! — каже Михась.
— Чому?
— Бо жид тепер не випустить коров і скаже собі добре заплатити...
— Ого! корови вже давно в дома... Як ти йно вийшов, за хвилю пригнала їх сусідська дівчина...
— Еге! то жид хотів мене задобрити коровами... Ну, але не вдалося...
— Коби тебе хоч до суду не пізвав...
— А як пізве, то що? Насамперед не було ніякого свідка, коли я його бив, а по друге, коли жид випустив корови без нічого, то таки боїться мене...
X.
Потім, як Михась вийшов з двора, пан касієр довго обшукав свої побої і дріжав мов в пропасниці, доки йому жінка Рухля не подала чарку шабасівки. Вправді таким прутом Михась не міг його покалічити, але тверда шляхотська рука поробила таки добрі пасмуги на тілі. Жид йойкав, жидівка кричала, жиденята плакали, а бельфер не знаючи, що в тій пригоді робити, ходив по хаті, мов в горячці, слинив пальці і пригладжував свої довгі пейси. Енер-гічна Рухля допоминалася, щоби таки зараз їхати до Самбора, зробити лікарські оглядини і подати шляхтича до криміналу за напад... Збіглися й другі пейсаті двораки і радили те саме, відгрожуючись на Михася.
Пан касієр згодився їхати до суду і вже казав запрягати коний до угорського візка. Мав насамперед поступити до посесора Розенбуша і той мав своїми впливами його справу в суді підпирати.
Розходилось лиш про свідків. Економ поскликав фільварочну челядь, але показалося, що ніхто ні-
9*
227
чого не видів. Вправді чули якісь крики коло брами, але хто кричав і чого цего ніхто не хотів знати. Так говорили парубки і дівки, а в душі сміялися, що жид дістав зараз на початку таке добре почесне... Жиди кричали, сердилися, грозили, що всіх гоїв понаганяють на чотири вітри, але й те не помогло.
— Що робити? — питали між собою.
В тій жидівській раді брав участь також арендар пишновецької коршми на гостинці. Він тепер тримав ту коршму від Розенбуша і рахував себе теж за дворака. Був це старий жид що ще панщину памя-тав і покійному баронові нераз бував у пригоді помічний. Називався Іцко, а усе село прозивало його задля його довгої шиї, рідонької бороди і шипячо-го голосу — гусаком. Тепер той Іцко виступив з такою радою:
— Треба всьому дати спокій. Не було свідків і ніхто не дасть віри, а зачепити шляхту то ліпше вложити голу руку в улій між бджоли. Покійний дідич, хоч був барон і великий пан, а пішов марне з цего світа, як зайшов собі з шляхтою. Не йно що вбили його, але ще скільки шкоди наробили? ай-вай! усе збіжжа столочили кіньми так о! — і Іцко наставив долоню лівої руки, дмухнув по ній і пригладив другою рукою.
— То так їм дати себе зневажати? — питає Ро-зенштіфт, щупаючи себе по болючім місці.
— Не треба їх зачіпати... ані їх, ні хлопів, бо тут і хлопи такі фільософи, що страх! Жаден хлоп не буде вам свідчити на христіянина против жида, абисьте його пекли. Я ще раз раджу не зачіпати, бо буде ще гірше. Як би так, припустім, Михась один день посидів а арешті, то стане за ним усе Закуття, бо то богач, а тоді нема нам тут що одної години... геть всім!
Іцкова рада вирішила. То бувалий старий чоловік і знав найліпше місцеві відносини. Ще трохи протестувала груба Рухля, але її ніхто вже не слу-зав. Розенштіфт казав випрягти коні і завести до стайні. Жид положився в ліжко і вимастив побої горілкою.
Старий Іцко, вдоволений, що його послухали пішов дрямо до Михася.
— Дзінь добри, пане Тарасович!
Михась догадався, в якій справі Іцко приходить, і цікавий був дечого довідатися.
— Добре воно не є... дужесьте скарали нашого касієра...
— А хто то видів?
— Хто видів? Уже є такі, що виділи, хоч вам здається, що ніхто не видів... Касієр посилає зараз по комісію. На нім, чуєте, такі знаки, що крий Боже! Самі ті знаки будуть свідчити...
Михасеві зробилося трохи горячо.
— А як він смів мою дитину бити? Я посилаю сина, аби мені випустив товар, що йому на обійстю жадної шкоди не міг зробити, а він шляхотську дитину злодієм прозиває і бє...
— Певно, що то не ладно...
— Отже видите! Подасть він мене до суду, а я подам його, що мені дитину перестрашив.
— То цілком шо іншого. У вашій справі не було свідків і нема знаків, а тут касієр такий змальований як писанка і свідків має...
— Ну, то хай подає! — каже уперто Михась,— я буду боронитися... Чей же мене не повісять, але гірка його година буде!
— Прошу вас, пане Тарасович, на що того? На що то процесуватись і волочитися по судах? або то для такого пана ладно? Впрочім я вас знаю від мале хлопець... Мене жиди також послухають, бо вони хоч богаті, але дуже дурні... Може би ліпше погодитися? Я би сам до того вложився, а вони нікого так не послухають, як мене...
— Та якаж згода? Він зневажив мого сина, а я його випарив, то хай буде голова за голову...
— Певно, що так. Таж Розенштіфт не такий дурний, щоби на сміх людський брав гроші від вас за те, що ви його вибили... Тільки видите, дуже трудно буде жида до згоди наклонити...
— То вже твоя голова в тім,— сказав Михась,— роби, як знаєш. Лише памятай, що я жида перепрошувати не буду, щобим мав йти не то до криміналу, але й на шибеницю.
— Ну, ну, певно, що вам, шляхтичеві з діда-пра-діда, булоби то тяжко; але знов без того згода буде трудніща, бо то жид з міста: і дуже гонорний.
Михась не відповів нічого.
— Пане Тарасович,— почав знов Іцко,— вогонь треба завчасу гасити, бо потому буде трудно... Жид дуже на вас розжалений, лежить в ліжку і готов зараз післати по комісію...
— Щож я пораджу? Роби сам, що знаєш... Іди, лиш перепрошувати не буду. Волю заплатити!
— Ну, роби, гаси!.. Я зроблю, але що я з того буду мати? Знаєте добре, що коневі, аби добре біг, треба дати вівса...
— Або батога,— додав Михась.
— Як він голодний, то й батіг йому не богато поможе...
— Що ж ти хочеш за те?
— Що ваша ласка, пане Тарасович... ви моєї кривди не схочете... такий пан, ай-вай!
— Дам пятку...
— Пятку? А ви би за пятку і з хати не рушилися...
— На маєш десятку і дай мені святий спокій!
— Приймаю те на початок, а як справа добре піде, то додасте другу...
Михась не відповів ні слова. Жид вклонився бер-литком і вийшов. Пішов просто до двора, покрутився, ніби за якимсь ділом по подвірі, пішов ще до своєї коршми, а за хвилю помандрував знов до Михася.
— Якже? — питає Михась.
— Ай-вай! а то уперті люде! а дурні, як чобіт... Що я наговорився, напросив... ні тай ні! криміал, каже, тай кримінал... З тяжкою бідою послухав мене дасть всему спокій. Конечно хотів, аби ви єго перепросили... він, каже, тут дідич. А я йому кажу: Dü bist а goischer Narr... ти кажу, такий дідич, що пан Тарасович купив би тебе геть з бебехами, тай ще би таким паном був, як тепер.
— І як же скінчилося? — питає нетерпеливо Михась...
— Schojn! вже справа скінчена... Не буде ні комісії, ні суду. Але що мене то праці коштувало, страх! я аж захрип...
— Ти ж ціле життя захриплий... не дармо тебе гусаком прозивають... На, маєш ще пятку і бувай здоров! буде з тебе...
Жид сховав пятку, вклонився Михасеві і вийшов пригладжуючи свою рідоньку бороду.
З тої цілої авантури були вдоволені Михась, Юзьо, а найбільше Іцко. Най би, що тижня так билися...