Фірман султана

Володимир Малик

Сторінка 30 з 47

Чекай, я зараз!

По дерев'яних сходах вежі глухо загуркотіло. Брязнули засуви. Заскрипіли дерев'яні підойми — і ворота розчинилися.

Запорожці ринули в замок.

— Швидше! Швидше! —гукнув повновидий ага. — Сафар-бею, сюди! Я Мемдух Айтюр... Ти пам'ятаєш мене?

— Звичайно! — відповів Звенигора, вирвавши з піхов шаблю і опустивши її на голову невідомого йому Мемдуха Айтюра.

Ага впав. Татари, що сторожували ворота, з диким вереском насіли на Звенигору. Але їм навперейми кинулися запорожці. У підворітті зав'язався бій.

На крик вартових звідусюди бігли напіводягнуті аскери й татарські стрільці-сеймени.

— Тхоре, гукай наших, щоб поспішали! Бо не втримаємося! — крикнув Звенигора молодикові, що крутився біля нього поблизу.

Тхір метнувся виконувати наказ отамана. Затаївши намір убити Звенигору, він поки що старався допомагати козакам, бо від їхньої перемоги залежала і його безпека. Не виходячи з підворіття, щоб не наразитися на татарську стрілу чи яничарську кулю, він замахав руками.

— Швидше, братове! Швидше!

Запорожці стрибали з чайок, мчали до замка. Сірко, попри свій похилий вік, біг нарівні зі всіма. Його обганяли молоді козаки.

— Захоплюйте стіни! Відмикайте порохові погреби! — кричав кошовий. — Тих, хто здається, не знищувати! Ми за них викупимо з неволі наших людей!

Нестримна козацька лавина вкотилась у ворота, де Звенигора з горсткою своїх сміливців ледве стримував натиск ворога. Щоб не прийняти свого за чужого, вони поскидали татарські малахаї і один одного пізнавали по довгих оселедцях, що розвівалися на голених головах.

Поряд зі Звенигорою стали свіжі сили: Метелиця, Спихальський, Сікач, Товкач, брати Півненки. Стрибав, мов горобець, старий, але жвавий дід Шевчик, і його шабля теж рубала не тільки повітря.

Вся залога фортеці вже була на ногах. Турки й татари чинили впертий опір. Яничари-гармаші спішно повертали на стінах гармати, щоб ударити по козаках, які прорвалися всередину. Але до них уже лізли чубаті запорожці і меткими ударами скидали вниз.

Натиск нападаючих був такий нежданий і сильний, що турки з лементом відкотились од брами аж до мурів внутрішньої цитаделі. Там зав'язався жорстокий рукопашний бій. Поволі він розпався на окремі вогнища, що спалахували повсюди: на майдані, в тісних провулках і дворах.

Звенигора зчепився з яничарським агою. Ага, видно, був добрий рубака й успішно відбивав усі випади козака.

Тим часом Тхір, не встряючи в бій, крався за Звенигорою назирці. Навколо лунали крики, стогін поранених змішувався з хрипом конаючих, козацьке "слава" і турецьке "алла" зливалися в одне страшне протяжне "а-а-а!" Тхір у цьому пеклі не втрачав з ока гнучку постать запорожця... Перестрибнувши через глинобитну стіну, з-за якої, на його думку, було безпечно спостерігати за боєм. Тхір негадано зіткнувся з старим татарином, який вискочив з низьких дверей саклі з луком і сагайдаком у руках. Тхір вихопив з-за пояса пістоль і вистрелив старому в груди. Той упав. Тхір схопив лука, висмикнув з сагайдака стрілу з білим оперенням, злодійкувато визирнув з-за стіни. Звенигора потиснув агу до самої цитаделі і намагався влучним ударом прикінчити його або обеззброїти.

Тхір прикинув відстань, підняв лука. Тятива бренькнула, як струна, — і стріла сліпучою блискавкою шугнула через майдан...

Але Тхір не побачив, чи влучив у свою жертву. В ту ж мить позаду нього пролунав пронизливий крик. Він отетеріло оглянувся — то, припавши над убитим старим, кричала тоненька, мов очеретинка, татарочка з розмаяними по плечах тонкими косичками.

Тхір зрозумів, що з цього боку йому не загрожує небезпека, і знову виглянув з-за стіни. Він сподівався побачити Звенигору на землі з стрілою у спині. Але замість того уздрів Сікача, який летів до нього через майдан з високо піднятою шаблею. А Звенигора тримав на руках якогось запорожця, що намагався вирвати з своїх грудей заюшену кров'ю стрілу.

— Прокляття! — скрикнув Тхір і кинувся до дівчини. Татарочка зойкнула, простягла вгору руки, ніби захищаючись від удару чи благаючи пощади. Однак Тхір не здержав руки — і шабля зачервоніла від дівочої крові.

— Що ти робиш? Навіщо забив дівчину? —почувся голос Сікача.

Тхір спроквола витер шаблю об одяг татарина, сплюнув.

— Змія! Стріляла із лука в наших... Довелося спочатку батька, а потім — її...

— А-а, он як!.. Молодець! То вона, стерво, цілилась у Звенигору... На щастя. Когут помітив вчасно і затулив собою товариша... Тепер у нього кров цівкою б'є з рани. Жаль буде, якщо помре, — добрий був козарлюга!.. Ходімо, брате! Ще багато роботи!

Сікач побіг до запорожців, що вже повсюдно тіснили охоплених розпачем і відчаєм захисників фортеці. А Тхір, ще не оговтавшись від страху і кленучи в думці Чорнобая, який штовхнув його в це пекло, а сам утік у Крим до Алі, шмигнув у саклю, щоб поживитися татарським добром.

Біля Звенигори і пораненого Когута зібралося кілька найближчих друзів. Арсен обережно витягнув із грудей товариша стрілу. Метелиця дістав з глибочезної кишені штанів плескату пляшечку з горілкою, насипав у неї з порохівниці пороху, розколотив — і ту пекучу сіру суміш вилив на рану. Потім зав'язав чистою полотняною ганчіркою.

— Хлопці, віднесіть його на човен, — наказав Звенигора.

Старший Півненко підняв брата на руки і разом з Товкачем поніс до Дніпра. А запорожці знову подались у гущавину битви.

Коли впала цитадель, кизи-керменський бей заперся з горсткою своїх воїнів у мечеті. З вікон, з мінаретів, з даху відстрілювались вони від насідаючих козаків.

Поодинокі розрізнені яничарські загони з боєм пробивалися до мечеті і під прикриттям своїх стрільців чинили запеклий опір козакам.

— Бийте їх, дітки! Бийте недовірків проклятих! — загримів серед бою голос Сірка. — Не давайте опам'ятатися!

І "дітки", серед яких було чимало сивочубих, нехтуючи смертю, нестримною лавиною поперли на ворога. Один за одним падали яничари, зрошуючи кров'ю кам'яні плити сходів, дико кричали турецькі аги й татарські мурзи...

Але вже не було тієї сили, яка могла б спинити той натиск, той бойовий порив, що охопив козаків!

Звенигора зі Спихальським увірвались у мечеть одними з перших. Ще здалеку, через голови низькорослих татар, Арсен побачив вилицюватого бея. Його заступали своїми тілами охоронці. В очах бея світився неймовірний жах, обличчя трусилося. Бей хотів би зараз зникнути, провалитися крізь землю чи хоча б перетворитися на рядового воїна. Однак сите, виплекане обличчя, а особливо оксамитовий бешмет видавали його становище в цій фортеці.

— Бею, здавайся! — крикнув Звенигора, вимахуючи шаблею. — Маєш честь здатися самому Сіркові.

Збоку свистіла важка шаблюка Спихальського. Татари подалися назад, придавивши бея до стіни. В тісняві вони не могли вільно орудувати зброєю, заважали один одному. Хтось із них верескнув:

— Урус-шайтан! Урус-шайтан!

Від того крику здригнулися захисники мечеті. Кількома сильними ударами Звенигора проклав собі дорогу до бея. Спихальський захищав його з тилу.

Бей вирвав з блискучих піхов шаблю. Мабуть, сьогодні вона ще не була в ділі. Схрестив її з козацькою.

Тепер Звенигора вже не бачив нічого, крім лискучого одутлого лиця татарського мурзи. Та в пам'яті, мов падуча зірка, сяйнула згадка про невольничий ринок у Кафі: холодне сонце, похмуре море, напівроздягнуті невільники і свист батогів, що падали на його плечі... Ненависть потроїла його сили. В напівтемній мечеті від схрещених ша-бель бризнули сліпучі іскри. Бей не мав куди відступати й оборонявся люто, затято. Його шабля успішно відбивала всі випади козака. Та, видно, страх скував серце ханського вельможі, бо лоб його вкрився рясними краплями поту.

Звенигора відступив на крок й усім тілом відхилився назад, навмисне накликаючи бея на себе. Татарин мимовільно подався слідом, розслабляючи далеко витягнуту руку. Звенигора несподівано і міцно ударив спіднизу. Шабля супротивника мелькнула в повітрі, перелетіла через голову козака і з брязкотом упала на кам'яну долівку. Бей смертельно зблід, відсахнувся назад — й уперся плечима в стіну. До його горла діткнулося холодне вістря блискучої криці. Та Звенигора в останню мить стримав руку.

— Бею, накажи своїм людям припинити опір! За це матимеш життя! Ну!

— О правовірні! Аллах відступився від нас! — вигукнув бей хрипко. — Наказую скласти зброю! Здавайтеся! Здавайтеся!.. О горе нам, сини Магомета!

Спочатку найближчі до бея аскери покидали шаблі. Потім, коли бей повторив голосно свій наказ, здалися інші.

В мечеті настала тиша. Тільки чулося важке дихання багатьох стомлених людей та стогін поранених.

До Звенигори підійшов Сірко. Обняв козака.

— Спасибі, синку! Я все бачив!.. Гарну птаху спіймав! Молодець! — І ще раз притиснув до грудей.

...Опівдні важко навантажена гарматами, яничарками, порохом, полоненими козацька флотилія відчалила від Тавані. На місці фортеці лишилися купи каміння, трупи. В небо чорними стовпами здіймалися густі смердючі дими.

7

Підпливаючи до Січі, Звенигора міркував про те, як крізь турецькі й татарські заслони і роз'їзди пробратися до Чигирина. На серці було тривожно. Боявся, що вже не знайде Романа. Трауерніхт міг за цей час вивезти його або закатувати. Турки могли взяти місто і всіх полонених вирізати чи потягнути в неволю, як це вони зробили три роки тому в Кам'янці. А могли просто обложити місто так, що в нього і миша не прослизне.

Десятки думок роїлися в Арсеновій голові, десятки найрізноманітніших гадок виникало в нього. Та всі вони розвіялися в одну мить, коли флотилія причалила до січової пристані.

Не встиг Звенигора зійти на берег, як його покликали до кошового, — він прибув трохи раніше.

Сірко стояв в оточенні кількох старшин, що водили свої курені на Буг. Перед ним вклякнув на колінах молоденький яничарський ага. В очах аги — переляк і мольба.

— Арсене, потрібно докладно і точно розпитати цього хлопця, — сказав кошовий. — Він, здається, знає багато цікавого для нас... Гей, ага, — звернувся Сірко до турка, — ти вже знаєш, хто я, і переконався, що жартувати з тобою не входить у мої наміри. Скажеш правду — житимеш, збрешеш — годуватимеш раків у Дніпрі! Зрозумів?

Звенигора переклав.

— Зрозумів, паша.

Сірко усміхнувся, почувши, як його величає турок.

— А якщо зрозумів, тоді скажи: куди прямував твій загін з валкою поранених і хворих з-під Чигирина? Чому він ішов не на Аджидер, а звернув до Дніпра?

Турок метнув зляканий погляд на Сірка і старшин, ідо суворо дивилися на нього.

— Такий був наказ великого візира, паша, — пробелькотав він.

— Який наказ?

— Ми повинні були добратися до Дніпра і там чекати нашу флотилію...

— Ну?

— Вона привезе харчові припаси та порох для війська великого візира, паша.

27 28 29 30 31 32 33