Двоє над прірвою

Розділ перший

1

У бараці було темно й задушно. Змучені в’язні поринули у важкий, безпробудний сон. Тільки один в’язень — Володя Булатович — ніяк не міг заснути. Лежав горілиць на верхніх нарах і, приклавши вогку долоню до гарячої щоки, що здулася від удару блокфюрера, прислухався, як нижче лівого вуха щось ниє, сіпає, пульсує, гострим болем проникає до самого серця.

До того ж нестерпно хотілося їсти. Бо хіба ситий будеш від півчерпака смердючої бруквяної юшки, яку, мов собаці, хлюпнули в миску ще о сьомій годині вечора?

Ось ці два почуття — болю й голоду — терзали юнака все дужче й дужче, і він ледве стримувався, щоб не застогнати, не схопитися з нар. Однак мовчав і не схоплювався. Терпів. Бо за порушення тиші й порядку в нічний час блокфюрер запроторить у карцер чи відбере пайку хліба, якого й так мов кіт наплакав, а якщо захоче розправитися на місці, то просто затопить кулацюгою в зуби…

Тільки десь далеко за північ, зовсім змучений і знесилений, відчув, як на нього важкою хвилею накотився неспокійний, кошмарний сон.

Та поспати не пощастило.

У блок раптом увірвався як завжди роздратований блокфюрер, червонопикий, з довгими, мов у горили, руками есесівець Фріц Нушке. Увімкнув світло і, щосили грюкнувши важким гумовим бичем по дощаному столу, загорлопанив:

— Ауфштеєн! Вставайте! Одягайтеся!.. Та швидше, брудні свині! Даю одну хвилину! Льос!

Удар бича й люті вигуки, що нагадували рик хижого звіра, могли б розбудити і мертвого. Тож не дивно, що гефтлінги враз зіскочили зі своїх твердих, набитих тирсою й соломою паперових матраців і, штовхаючи один одного у вузьких проходах між нарами, почали гарячково натягувати на себе смугасті штани та роби, взуватися у гольцшуги — черевики на дерев’яних підошвах. Поспішали, хапалися.

Володя поспішав теж.

За хвилину в блоці запанувала тиша. Всі стояли на проході, побіля нар, з острахом ждучи: що буде далі?

Нушке мовчав теж.

І старожили блоку, і ті, хто потрапив у концтабір нещодавно, ненавиділи блокфюрера лютою ненавистю.

І було за що!

Цей незграбний виродок з бичачою шиєю, великими кулаками-довбешками і пронизливими чорними очима своїм катівським виглядом незмінно наганяв страх на в’язнів. Звали його не інакше, як душогубом. Одним ударом бича він убивав людину, кулаком розтрощував щелепу, а під час виснажливої роботи в каменоломнях нерідко розважався тим, що тихцем, мовби ненароком, зіштовхував з уступу гранітну брилу — та з грюкотом летіла донизу. І горе було тому, хто не встигав ухилитися від неї!

Звичайно, такі звірячі вчинки траплялися не щодня. Зате майже завжди він знаходив привід, щоб помучити кого-небудь, і в цьому винахідливості його не було меж. То ввірветься вночі в блок і під виглядом перевірки чи обшуку підніме стомлених в’язнів, які щойно поснули, і тримає їх у напрузі годину чи півтори, так що потім ніхто до ранку не може склепити очей; то влаштує кому-небудь холодний душ — ранньої весни, восени чи навіть узимку власноручно поливає голого з брандспойта крижаною водою; то у новачка запримітить у роті золотий зуб і слюсарними щипцями вирве його; а то, щоб розважитися, а головне, щоб залишити увесь блок без їжі, принесе під час обіду здохлого пацюка і, весело гигочучи, жбурне його у бачок з баландою.

— Фляйш! М’ясо! Шмект! Смачно! Га-га-га!..

Що ж придумав він сьогодні?

Всі завмерли — і не ворухнуться.

Всі, окрім одного.

У віддаленому кутку барака, біля завішеного чорним маскувальним папером вікна, у зловісній напруженій тиші все ще вовтузився, одягаючись, старий француз Жан. На його грудях, якраз навпроти серця, червоніє вінкель політичного в’язня. Скромний паризький клерк допомагав макі, французьким партизанам, був схоплений гестапівцями і запроторений у цей жахливий табір.

Зі всіма у блоці він був ввічливий, чемний, навіть із "зеленими". До кожного ставився лагідно і звертався так, ніби то був не в’язень, а бажаний клієнт, якого мав обслужити.

— Мосьє?..

Худющий, виснажений, одні кості та шкіра, довготелесий Жан даремно намагався вузлуватими подагричними пальцями застебнути ґудзики своєї смугастої, мов зебра, заширокої для нього роби. Пальці не слухалися, мовби задубіли на морозі,— і від того він ще більше поспішав і нервував.

— Прокляття! — заревів блокфюрер. — Ти ще довго будеш там порпатися?

Велика довгаста голова старого, вагу якої ледве тримала тонка зморшкувата шия, хитнулася, мов маятник, тонкий галльський ніс видався наперед, ніби дзьоб, а в змучених вицвілих очах застиг холодний жах.

— Я зараз, мосьє… Я зараз, — прошепотіли його безкровні бліді губи. — Айн момент! Одну хвилинку!

— Айн момент! — перекривив його Нушке і знову проревів: — Паскудний жабник! Я навчу тебе, як виконувати мої накази! Йди-но сюди!

Старий видибав із свого закутка і, мнучи в руці шапку, зупинився кроків за два перед блокфюрером. Вклонився.

— Мосьє?..

В ту ж мить свиснув бич і впав на обтягнутий жовтаво-пергаментною шкірою голий череп нещасного клерка.

Такого удару не витримав би ніхто. Старий з гуркотом упав додолу.

Приголомшені в’язні заніміли. Їхні погляди прикипіли до тоненької смужки крові, що витікала з розтрощеної голови француза і, мов змійка, звивалася по нерівній цементній підлозі. Вона поволі наближалася до блискучих хромових чобіт Нушке, і він змушений був відступити назад.

— Подлец! — раптом дзвінко пролунало у нього за спиною коротке гнівне слово, вимовлене по-російськи.

Нушке швидко оглянувся. Звичайно, він не розумів значення того слова, але вже те, що хтось посмів вигукнути в таку хвилину й порушити гнітючу тишу, він розцінив, як протест. Очі його враз блиснули, туга шия набрякла й почервоніла від гніву.

— Хто?

У відповідь — жодного звуку.

— Хто?

Знову ніякої відповіді.

Володя і ті хто стояв на правому крилі, за спиною у блокфюрера, бачили, що вигукнув новенький. Прибув він з транспортом зі сходу тільки вчора, пізно ввечері. Ні з ким не вступаючи в розмову, сів на вказане старостою місце на нижніх нарах, міцно стиснув на колінах невеличкі кулаки і так просидів до ночі. На вигляд мав років п’ятнадцять. Зросту невисокого. Його по-дитячому ніжного обличчя ще ні разу не торкалося лезо бритви. З широкого коміра роби сиротливо виглядала тонка біла шийка… Хлопчисько та й годі!.. Разом з усіма він ліг мовчки спати і ось тепер — відзначився… Підписав сам собі смертний вирок! Адже Нушке все одно дізнається, хто вигукнув і що. Не зараз, звичайно, бо, побоюючись розплати, жоден з таємних донощиків не посміє в присутності всього блоку донести, а завтра чи післязавтра знайдеться негідник, котрий донесе, — і тоді новенькому капут! Тим або іншим способом Душогуб розправиться з ним…

Володя з жахом і жалем дивився на бліде, закам’яніле обличчя хлопця. Хто він? Звідки?.. Як потрапив сюди цей підліток? Очі сірі. Погляд упертий… Хлопче, хлопче, навіщо ж ти так необачно бовкнув? Кому тут потрібна твоя показна сміливість? Чи це прояв відчаю, коли для людини вже все одно і вона приготувалася до найгіршого що може бути?

— Хто? — втретє пролунало зловісне запитання.

Знову ніхто не обізвався.

Нушке оскаженів.

— Брудні свині! Я навчу вас поважати табірне начальство! Ось маєте! Ось маєте! — Він почав сипати удари направо і наліво. — Шкода, мало часу! Та все одно я змушу сказати, яка свиня посміла порушити порядок у блоці!

Нушке не розбирав, кого бив і по чому. Лупцював усіх підряд. Володю вперіщив по плечах і по спині. Його сусідові торохнув по голові — аж той заточився на нари. Третьому влучив у щоку, і на ній відразу здулася синя басамуга… Відхилятися від удару було вкрай небезпечно: такого капо, що стояв напоготові позаду блокфюрера, міг забити до смерті.

Стогони, зойки, виляски бича змішалися з лютою лайкою, яку вивергав Нушке.

І тут трапилося зовсім несподіване. Наперед виступив новенький і заявив:

— Припиніть екзекуцію! Винен я!

Нушке опустив руку, витріщив очі.

— Ти, малий?

— Так, я.

— Доннер веттер! Невже ти гадаєш, що господь бог дарував тобі два життя на цій грішній землі? То я мушу розчарувати тебе! — і уперіщив смільчака по плечах. — Що ти сказав? Та швидше, бо у нас зовсім мало часу.

Новенький здвигнув плечима.

— Нікс ферштейн… Я по-німецьки не розумію.

— Ти вигукнув слово "подлез"… Що воно означає? — спитав Нушке, трохи перекрутивши у вимові російське слово "подлец".

— Нікс ферштейн…

— А це ти розумієш? — Нушке ткнув новенькому під самий ніс бича.

— Нікс ферштейн, — уперто стояв на своєму гефтлінг.

— Ферфлюхтер гунд! Проклятий собака! — вилаявся есесівець і повернувся до мовчазного строю. — Хто перекладе?

Якась підсвідома внутрішня сила виштовхнула Володю наперед.

— Дозвольте мені, пане блокфюрер.

Нушке зміряв його поглядом з голови до ніг.

— Ти знаєш німецьку?

— Знаю.

— Гаразд… Що ж вигукнув цей собака?

Володя вагався лише одну мить, бо вже обміркував, що мав казати.

— Він вигукнув лише одно слово — "подлез"… По-російськи це означає, що старий француз "підліз" під вашу палицю сам. Отже, сам винен у тому, що трапилося…

Володя розумів, як він ризикує. Можна сказати, ризикує головою, бо пояснення його спиралося на неправильну вимову чужого слова самим блокфюрером і було дуже хистке. Досить кому-небудь з присутніх, хто володіє російською мовою, захотіти — і обман негайно викриється. Але він сподівався, що свої не викажуть, а ніхто інший не знав російську мову настільки, щоб розібратися в таких фонетичних тонкощах.

Нушке спантеличено закліпав набряклими повіками.

— Ось як! Він справді саме так сказав?

— Безперечно. Ви ж самі добре запам’ятали це слово — "подлез"…

— Так, запам’ятав — і перевірю! І якщо ти переклав неправильно…

— Можете не сумніватися. Я німецьку знаю непогано.

— Ну, гаразд, ніколи зараз розбиратися, — похмуро буркнув Нушке і тут же люто закричав: — Цього малого — в карцер! Усім виходити! На апельплац! Швидше!

2

Над Тюрінгенським лісом дув свіжий вітер, і Володя, підтюпцем поспішаючи на центральний майдан концтабору, відчув, як під благеньку робу починає заповзати сирий передранковий холод.

Далекий край неба на сході почав світлішати. Скоро зійде сонце — наступить ще один важкий день. А що він буде важкий, сумніватися не доводилося. Легких днів тут взагалі не було, а цей може стати ще й останнім у житті.