Сагайдачний

Андрій Чайковський

Сторінка 30 з 128

Він заслуговує на те, щоб цьому потурати. Увесь курінь знає, що він з дітьми водиться, а йому здається, що ніхто того не бачить і не знає; думає, що радість виключно для нього. Й ніхто не сміє з ним нею ділитися. Йому здається, що кожне чуже око споганило б його святощі. Тому я наказав товаришам, щоб ніхто не важився зрадитися, що знає тайну старого. Ніхто не сміє заглянути в стодолу під ту пору, як старий туди пішов. Бачите, пане сотнику, мене. Я втратив батька дитиною й не дуже його пам'ятаю. Батька заступили мені родичі мого побратима Марка Жмайла. Його прадід був для мене прадідом. І коли б я в гурті людей побачив чоловіка, на старого Грицька Жмайла похожого, чи не зрадів би я? Я б його по руках цілував, я б... не знаю, що я би зробив.

Петро дуже зворушився. Сотник каже:

— Хлопче, нехай тебе обійму. Такої душі, як твоя, я ще не бачив. Але таки скажи мені, як діло повести, щоб і давній лад у редуті завести, й старого не обидити.

— Справа не важка, пане сотнику, й до осені може бути все гаразд...

— Цікавий я — як?

— Заснуймо зараз із того боку редути вольницю й назвім її Чубівкою. Маємо бранців з Поділля шістдесят душ. Зразу вистане.

— Хіба ж самі баби будуть хазяйнувати? Між ними мало мужчин.

— Чого самі? Хіба в нас нема козаків? А ще й інші прибудуть; люде знають, де Чубова редута. Хіба самі козаки поженяться й заживуть на слободі. Поля, лугів, лісу, лук у нас вистане.

Як Петро те оповідав, сотник не міг з дива вийти над його розумом і статочністю.

— Бо до чого воно доведе? Будуть з собою дикі пари воркувати, та лише образа божа з того вийде; й церкву поставимо.

— Та як будуть вінчатися без попа?

— Коли б стільки лиха. Знайдемо попа з попадею і церкву поставимо.

— І гадаєш, що до осені поставимо село як слід, з церквою і зі всіма порядками?

— Не зі всіма, бо не буде в нас ні пана, ні жида, а самі вольні люде, козаки. А дасть бог, то і школу заведемо, щоб діти вчилися грамоти. Тоді Чубівка стане славна на всю Україну.

— Коли ти так видумав, то даю тобі вдасть. Орудуй всім і роби, як знаєш. Я нічого не пожалію, щоб гаразд все переведено. Тільки, може, нам сил, робучих рук не стане.

— Пане сотнику, коли їм скажемо, про що йде, то днями і ночами будуть працювати.

— А ти вже любив яку дівчину? Признайся!

— Моя дівчина ще в попелі грається, а тут її нема.

— Ну добре! Одна нам буде біда. Коли нас татарва занюшить, напевно, нічого не вдіємо. Скличемо народ на слободу, а татарва наскочить та в ясир поведе.

— Будемо так робити, як роблять уходники на диких полях. Будемо стерегтись. А для безпеки прокопаємо підземний льох аж до самої редути. Розуміється, що редуту треба поширити, щоби вона не сто, а тисячу народу помістила. Молодь буде до нас напливати, як мухи до меду. Вишколивши їх, посилатимемо на Січ, а відтак котрий верне, одружиться тут і заживе спокійно, не знаючи ні холоду, ні голоду. Із тої Чубівки буде колись оселя, славна на цілу Україну. Уходництво повернеться на нас. Вона набере такої сили, що й орда нічого не вдіє.

— То правда. Мала сила козаків добре узброєних поб'є велику татарську купу. То розбишацька голота. Вона лише у великій купі небезпечна. Татари зле уз-броєні. Шаблю мав в них хіба десятий, а то все ломаки, кінські черепи на дрючку, лук й стріли. Я мав з ними не раз роботу. Та з ними треба би раз зробити порядок.

— Як?

— Козацтво мусить здобути Крим, задавити петлею ту шию, якою татарва нашу кров проковтує. Перекоп мусить бути наш. Розумієш? З Криму вся біда йде. Ногайці і буджацькі татари не були б страшні, якби в Криму хан татарський не сидів.

— А що січові товариші на те?

— Відкладають все до слушного часу, а поки що на Крим, на татарські та турецькі землі набігають тільки. Татари їм відплачуються тим самим і так зволікається, місто зробити вже раз путнє діло й — кінець.

Петра мов запалив до давно придуманого діла. Не раз хотів поговорити з сотником, та вже настільки познайомився з козацькими звичаями, що не слід молодому старого розуму вчити. Він не смів перший заговорити, і тому радий був, що так воно до ладу склалося, що міг сотникові розкласти та пояснити.

Зараз того вечора, як вернулися з поля, вийшов на майдан і тут об'явив народові, що сотник задумав:

— Слухайте, товариші! Заснуємо тут зараз під редутою слободу, покладемо село, а тоді, кому охота, нехай жениться і хазяйнує.

— Славно! Ось далебі добре!

— Але треба багато праці, бо ніхто нам не поможе, хіба один бог; треба буде добре чуприну нагріти, щоби до осені бути зі всім готовим. Я розмежую, поміряю місце, а з неділі зачнемо рубати дерево в лісі й хати ставити.

— Будемо працювати день і ніч, дай боже здоровля пану сотникові, що таке видумав.

Сотник слухав тих Петрових розпоряджень з хати.

"З того хлопця щось велике буде. Розумний до біса, як старий. І я певний, що він діло виведе на чисту воду. Тоді слава наша піде гомоном по всій Україні. То буде Чубівка, а я тут буду собі таким самим паном, як князь у своїм Острозі або кошовий на Січі. Тільки, що мене ніхто не скине".

По тім всім каже Марко до Петра;

— Чого ти мені того всього не сказав?

— А хіба ж ти не довідався тепер, як вже всі знають? Впрочім, не було ще часу, бо це все зробилося нині рано.

— Знаєш, Петре, що як вже тут стане слобода, то й ми оба тут останемо раз на все.

— Ані не думай про те. Як лише діло покінчу і заведу лад, ми їдемо на Січ. Гріх би, коли б ми, покінчивши Острозьку академію, засиділися за піччю. То би був закопаний талан. Перед нами будучність. Ми для України маємо щось більше зробити, чим заснувати одну Чубівку.

XVI

Петро мав таку вдачу, що коли що раз задумав і обміркував, то мусив перевести в діло, щоб не знати які перепони стрінув на дорозі. Так було й тепер. Сказав слово сотникові, що заснує слободу, і на це видавав усю свою енергію.

Порозумівшися з Касяном, котрий за цей план аж вицілував Петра, він поділив козаків, новиків і бранців на партії і призначував їм роботу. Одні йшли своїм звичаєм робити в полі, інші йшли до лісу рубати та возити дерево на будівлі. Навіть жінки мусили помагати — місити глину, витинати хворост на огорожу, суши— ти очерет на стріхи. Петро сам розміряв з Марком місця, де мали стати будинки, стодоли, стайні та клуні. Показалося, що Петро, хоч любив з людьми пожартувати, був строгіший, чим старий Касян. Кожний непослух або недбалість, лінивість карав власною рукою дуже болючо.

Сотник говорив до Касяна:

— З нього кошовий буде, побачиш.

— Щира душа, їй-богу. От, слава небесному, що нам його прислав на потіху...

Старий Касян не менше других радів з того, що закладається тут оселя. Вже не треба буде розставатися з тими голуб'ятами. А то він страшно боявся, хоч знав, що така розлука мусила б наступити. Він бачив той непорядок, який тут завівся. Значиться, що тому конче треба було покласти край, і всіх бранців повивозити десь з редути. Тепер ця журба перестала його гризти. І старий укладав плани на той час, як воно буде, коли він стане непотрібом. Тоді заживе в хаті своїх діточок, буде їх голубити, Поки господь не покличе його до себе.

— Господи небесний, — говорив собі Касіян у молитві, — дав ти мені дожити на склоні мого віку щастя, яке мені і не снилося. Заступала тяжка хмара мою душу, аж тепер післав господь ясний промінь. Слава тобі, боже, і дяка! А як воно добре буде, що матимемо церкву і свого попа. Коли-то я в церкві був? Вже й не пам'ятаю.

Касян змінився до непізнання, наче відмолодів, а ще й те його радувало, що тепер не потребував критися з своєю любов'ю до тих сиріток. Робив це явно, на очах усіх. Старий радів, що малого Івасика саджав на коня наперед себе. Діти, що не мали ні батька, ні матері, прилягли до дідуся цілою душею. Усюди за ним ходили.

Продумав Петро цілий план села. Відзначив місце на майдан. Там мала стати церква й попівство. Хати були довкруги, усі до сонця. Коло кожної хати — огород.

Робота йшла гладко. Вже стали хати пошивати, як раз каже Петро до сотника:

— Пане сотнику! До осені я вже буду готовий. Та нам треба слобожан. Ніхто цього ще не знає, і ніде правди діти, не знаю, як до того братися. Признаюся, що навіть того не знаю, в якій околиці я живу. Знаю, що над Синюхою, недалеко Бога, але як та сторона називається, їй-богу, не знаю.

— Вона називається Україна, а те місце — Чубівка. Про слобожан не турбуймося. Ми пошлемо охочих людей наших. Коли дізнаються про нашу слободу, то вістка піде, як по степу огонь.

Так воно і сталося. Роз'їхалось кількоро людей на Вкраїну, і під осінь стали люде стягатися.

Між іншими приїхало три козаки. Один з них ледве держався на коні. Вони принесли сумну відомість, що цього року панські війська розбили цілком військо Косинського, і сам він поліг головою.

Князь Вишневецький, з яким зачав собі Косинський, заманив його підступом у город Черкаси, і тут його вбито. Його військо, кого не вбито, подалося на Запорожжя. Вони якось вирвались із халепи, взяли хворого товариша й пішли в світ за очі. Щасливо натрапили на Чубівку.

— Косинський, хоч добрий козак, а все був шибайголова, неосторожний і легковірний. Тому і згинув марно, хоч до великого діла був призначений, — говорив сотник. — Буде це наука для грядущого покоління: не знаючи броду, годі лізти у воду. У Косинського замала сила була, щоби з такими дуками мірятися.

Під саму осінь покінчено оселю на сто домів. Кілька хат поставлено на запас, бо стільки слобожан ще не було.

Поки ще мали слобожани перенестися з редути, Петро клопотав голову сотникові, що треба це зробити врочисто. Треба усе посвятити, й до того попа звідкілясь привести.

— Ей, коли б то так можна отця Дем'яна Наливайка з Острога... — каже Петро.

— Що то за один? — питає сотник. — Чи то яка рідня тому зрадникові Наливайкові?

— То рідний брат Северина.

— Я його й знати не хочу. Він зрадив запорожців і станув проти них на стороні пана. Того йому запорожці ніколи не забудуть, а хай його бог заступить, щоби він їм у руки попався.

— Відкіля, пане сотнику, знаєш про те?

— Хіба ж у мене запорожці не бувають? Який би я був товариш, якби не знав, що на Запорожжі робиться?

— Отець Дем'ян, певно, тому не винен, — виправдував його Петро. — Северин був придворним у князя Острозького і мусив слухатися.

27 28 29 30 31 32 33