Де взяти такі сили?
Ми ще малі, слабкі. Дихне холодний вітер — кашляємо. Боїмося темного лісу, цвинта-ря, чорної кішки. Тоді звідки ж герої? Звідки мужні льотчики? Звитяжці історії? Звідки щорічні врожаї, що вимагають такої неосяжної праці? Диво дивне приховане в людині, такій слабкій і непоказній на перший погляд.
Нащо живе людина?
Щоб перемогти свою малість, свій страх, свою неповноту, свою дитинну слабкість.
Інколи згадую книги фантастів, мрії вчених про майбутніх чудо-людей. І думаю, ду-маю: а що то означає — могутня, космічна людина? Чим вона кращою буде від нас? Чи буде вона щасливіша, коли підніматиме не сто кілограмів, а сто мільярдів тонн і бачитиме не сім, а сімсот мільйонів кольорів? Що це їй дасть?
Здається мені (а може, я чогось не розумію?), що велич людини саме в тому, що вона піднялася до неба, до пісні, до ясної мислі, до жертовної смерті, в ім’я інших людей, як це робили наші бійці біля озера Хасан, в Іспанії, на фронтах громадянської війни.
Від звіра до людини! Якого чуда ще треба? Подолати в собі звірячість, одухотворитись, оквітчатись — може, в цьому наше покликання?
А на прощання — кілька співаночок.
Ой піду я погуляю
По плаю, по плаю.
Та нащо я живу в світі? —
Так собі думаю.
Ой на те я народилась,
Щоб вийти між звори.
Та й гукнути, заспівати
На всі сині гори.
Де ти, друже, забарився,
Чому не приходиш?
Чому зі мнов співаночки
Тихі не заводиш?
Прийди, прийди, мій легіню,
Бодай на годину,
Помандруємо з тобою
На ту Верховину.
Та зійдемо, співаючи,
На стару Говерлу,
Та покличемо опришків,
Що давно померли.
Ой устануть ті герої.
Як ми заспіваєм,
І покотиться та пісня
Понад рідним краєм.
Нарубайте, легіники.
Сухої ялиці,
Та попросимо у неба
Вогню блискавиці.
Ой запалить громовиця
Ватру пломенисту,
Щоби бачили у світі
Наш вогонь пречистий.
Щоб бачили, щоби знали,
Що ми вже на волі,
Що недарма ті могили
Височіють в полі…
От і все, вчителю. Написала, що могла.
Навіщо живе людина?
Щоб запалити вогонь у горах, випробувати себе на стрімких кручах, стежинах, понад безоднями й прірвами. Загартувати мужність, терпіння. І піти далі — нести людям Верхови-ни і всього світу правду нашого Жовтня.
Дочитую. Усміхаюся й плачу. Від радості.
Я думав про них — діти. А в кожному з них уже цілий всесвіт.
Не відаю, чи багато їм дав?
Квіти мої діти, що ж скажу вам на прощання? Не хочеться розлучатися з вами, як птаху позбавлятися крил. Чим залікую рану розлуки? А втім, ви самі дали мені добрий урок: доро-га, вічна дорога розуму, серця, душі. Хто рідний, ітиме поруч тією дорогою. Іспит не кінчається. Він вічний. Вирій. Далекий вирій.
Летіть, крилаті мої. Летіть, білокрилі лелеки. Я з вами… вічно з вами".
Інтродукція
КВІТИ НА ГРАНІТІ
"Комета", ніби птах, легко мчить над плесом Дніпра. Древні води спокійні, в них віддзеркалюються правобережні кручі, на лівому березі в ніжній імлі мріють блакитно-зелені ліси. Фон Шварц зосереджено дивиться у вікно теплохода. Він не чує жвавого діалоґу сусідів, делегатів київського конґресу, які й тут продовжують обговорювати проблеми міжзоряних контактів. Оточив себе глухим кільцем усамітнення, намагається збагнути, зрозуміти, що з ним діється. Ніби розмотується якась фантасмагорична кінострічка, і він по-винен, змушений, зобов’язаний переглянути всі кадри, все перетравити, прийняти в надра душі, котра шалено опирається велінню неминучості.
Чому вони такі певні себе? Чому вони діють так, ніби й не було на їхній землі катастрофічних руїн та смертей, ніби й не нависає над ними ядерний меч? Знають про нього, мають рівноцінну зброю відплати? Живуть розкуто, ніби діти, ліплять казкові палаци, вежі, зводять замки перед оком наступаючої грози… В чому корінь їхнього творчого оптимізму? Невже пощастило їм сформувати нову істоту, здатну прийняти міф як реальність? Бо хіба можна повірити, що учитель та його божевільні учні щоденно грали самі перед собою якусь оптимістнчно-піднесену містерію? Те, що він прочитав на перших десятках сторінок книжки, — сторінки з щоденника учителя, — чуже психології людини заходу. Воно відірване від життя, незбагненне і чомусь жахаюче… Чому ж?
Люди скрізь такі ж, як і всюди, в цілому світі. Машини, телевізори, порти, трамваї, вулиці, заповнені веселими натовпами, юнаки й дівчата в джинсах, як і в будь-якому західному місті, вітрини, квітучі каштани, голуби на майданах, грайливі діти біля водограїв. Але щось невловиме — інше. Таке, що не визначається вартістю грошей, престижністю, бли-ском майстерності, зручністю. Щось внутрішнє, глибинне. Треба розгадати, що ж саме? Мо-же, ще тоді ми проґавили ту іншомірність, визначаючи чужий духовний континент, як плем’я напівдиких аборигенів? Ось, певно, де причина повної розбіжності в підході до про-блем міжзоряного контакту. Що ж, він виконав волю Великої Ложі. Посіяв зуби дракона. Його виступ на конґресі не був сенсацією: у них теж є прихильники унікальності життя в космосі. Проте трактують вони цю унікальність інакше: жадають всебічно оберігати життя, як найцінніший дарунок всесвіту, і сіяти його зерна в далекі світи, маючи на увазі, що людині природа доручає скіпетр гуманного, сильного, доброзичливого деміурга. Ґалактичне поле пустельне, отже, воно має заколоситись після посіву життєдайних зерен Землі.
Він, фон Шварц (чи фон Круфт? Він стає вже історичним фантомом навіть для самого себе!) рішуче виступив проти перенесення релятивних доктрин земних мислителів па царину грядущої космоісторії. Він твердив, що великий Космос чужий і ворожий життю. Що життя — агресивний прорив із таємничості, розгадувати суть якої марно. Можна лише бути її лідером, її виконавцем. Гуманістичний підхід до проблеми космоекспансії чи контакту розс-лабляючий і антижиттєвий. Вся історія планети — це невпинний бій за визначення лідера життя. Лише войовничий переможець понесе естафету вічної експансії у безмір, у глибини іншомірностей, завойовуючи нові поля для жадібного потоку життя. Ґіґантські квазари, чорні діри, палаючі безодні суперзірок, мільярдноградусні ядра ґалактик, холодні пустелі планет, мовчання світового вакууму, — Що всьому цьому до наших доктрин? На силу потрібна сила. А сила й гуманізм антиподи. Космічна людина — супермен прийдешнього. Або вона наро-диться в клекоті цього дня, вирушаючи в зоряну дорогу, або загине вже при перших кроках.
Йому рішуче заперечували. Дивувалися анахронізмові його думок. Дехто навіть натя-кав, що такі міркування — зернята космічного фашизму. Що ж, тим краще: виклик кинуто! Хай відточують протилежні аргументи. Нам від них потрібна повна сила опору. Виявити весь потенціал їхнього гуманізму, їхнього оптимізму. І коли вони втомляться нести свою доброзичливість та альтруїзм, дух космоекспансії владно стане лідером підкорення всесвіту.
Десятки виступаючих. Яких лише думок не висловлювали вони! Безліч проектів. Безліч химеричних завдань і прожектів. Серйозні вчені, певно, переймають естафету фантастів. Смішно було слухати їхні дискусії, суперечки.
Мета контакту. Методи. Доцільність, ймовірність. Часовий фактор. Чи потрібна, чи ак-туальна буде інформація. Що пливе світоносними артеріями вакууму впродовж мільйонів, мільярдів років? Який критерій грядущої єдності різних розумів? Сумісність різних еволюцій? Смисл прагнення до контакту? Чи потрібна людям Землі інформація, добута істотами інших формацій, інших шляхів жнттєтворення? Або наша — їм? А якщо ні, то чи доцільні міжзоряні польоти? Що вони можуть дати в обмін на колосальні енерґозатрати? Чи не є ідея космоекспансії ілюзорною очевидністю, хитрою загадкою зоряного космосу, екза-меном на зрілість людської цивілізації? Надто проста приманка: перед носом мерехтлива безодня, всіяна міріадами блискучих цяцьок, які манять, закликають, обіцяють. Може, не поспішати? Може, оглянутись? І пошукати ближче, в собі? В глибинах душ?
Фон Шварц скептично посміхається. Надто багато ідей для серйозного висновку. Все це лише гра розуму, забавки для дітей.
Найґрунтовнішим був виступ радянського делегата, відомого космолога академіка Куу-на. Він говорив з граничною певністю, як про щось давно відоме, визначене, пережите. Звідки в них ота певність? У їхніх космічних кумирів Ціолковського, Кондратюка, у їхніх дітей, котрі ще до війни спокійно міркували про ці проблеми, у їхніх вчених?
— Зоряний Космос — поле душі, засіяне зернами можливостей, — говорив Куун. — Слід відкинути механістичні моделі, до яких тяжіє традиційна думка. Слід подолати й ідеалістичні спекуляції на парадоксальності фактів, добутих бурхливим розвитком світової науки. Доки зоряний Космос лише образ, ідея, він є потенціально все, що завгодно, — від казки до наукових моделей.
А коли по річищу цих образів спрямовується воля людини, посилена технопотенціалом, обриси ідей наповнюються плоттю, стають реальністю. Людина будує космос., Він стає на-шим, гуманізованим космосом. Чому планети, які ми спостерігаємо, мертві? Може, тому, що ще не введені в алґоритм життя? Може, тим "мертвим" світам потрібна "порція нашої донорської крові" — духотворчої праці? Ми в першу чергу бачимо лише те, що загальновідомо: скелі, вулкани, атмосфери, розжарені гази, тобто праматеріал еволюції. Жит-тя постане перед нами лише тоді, коли утвердимо його пізнаючим розумом, коли розірвемо плівку своєї унікальності, егоїстичної самозакоханості, зарозумілості. Коли збагнемо, що воно всеосяжне.
Чому у всі віки люди прагнули до якихось "вищих" контактів? Спочатку це були душі предків, прабатьків, пращурів. Потім — титани, боги, деви, деміурги світу. Потім незримі диктатори, судді з трансцендентності. Нарешті, в епоху наукової революції, пришельці, могутні розуми з інших світів. Звідки така жадоба контакту з чимось чужим, іншосвітним, небувалим? Тим більше, коли врахувати, що навіть між представниками власного людського роду ще відсутнє взаєморозуміння й добросусідські контакти.
Історія мислі підтверджує нам, що людина прагне до оптимальної самореалізації. Де б ми не опинилися, кого б не зустріли у всеосяжності, в глибинах іншомірностей, ми побачимо лише СЕБЕ. "Чужаки" повинні стати ЛЮДЬМИ в повному розумінні цього слова, а ми — ними, бо інакше жодного контакту не буде.
Життя — не випадкова флуктуація універсуму, як це хоче утвердити песимістичний ро-зум західних (та й деяких вітчизняних) учених.