І бідовий, і розумний. Федір його дуже любить. Коли зустрінуться, то хоч би й цілу ніч гомоніти їм,— знайшли б про що. Допитливий. А до книжок який охотник! У нас тут у дворі, у флігелі, лікарка живе — все книжки йому дає...
— Молода?— спитав Мусій.
— Хто, лікарка?— трохи здивовано перепитала Маруся.— Молода, дівчина. Позаторік закінчила медичний інститут у Києві. А я її знаю ще змалечку.
— Я це до чого спитав — чи молода,— знову озвався Мусій, але Катря перепинила його:
— Ось годі-бо, Мусію! Знаємо вже — до чого.
— Біда!— посміхнувся Остап.— Не дають нам ходу, дядьку Мусію. Забивають. Ну, а все-таки, мамо, без жартів: з чого це ви взяли, що я — боягуз?
— З твоїх же слів.
— Щось не пригадаю. Ні, сам я про себе цього не сказав би. Скоріше навпаки. За війну, мамо, я через таке пекло пройшов, що трудно вже мене тепер чимось злякати.
— Тим гірш. Остап похмуривсь.
— От не люблю, мамо, коли ви ото почнете говорити загадками.
— Не любиш? Ну, тоді слухай, скажу прямо. Не прогнівайся!— Вона повагалась хвилинку — чи казати при сторонніх, потім подумала, що, власне, які ж це сторонні!— і мовила:— Де твоя совість, Остапе?— Гіркий докір бринів у її словах.— Дома жінка в сипняку лежить. Добре, як виживе! Діти малі... А ти за всю війну дома не був. І оце зараз, можна сказати, повз самий двір ідеш, а до хати не зайдеш.
— Он ви про що!— Остап важко зітхнув і, схиливши голову, довго сидів мовчки. Потім хотів щось сказати, але мати перепинила його:
— Кажеш, боїшся, щоб у дезертири не попасти. А я й повірила. А справа, виходить, не в цьому. Безсердечний ти!
— Ні, мамо. Справа і не в цьому теж. Невже ви таки справді думаєте, що мені легко,— от іменно, як кажете — повз самий двір пройти! Але нічого не зробиш. Краще помучитися ще якийсь місяць, аніж потім усе життя каятись. І про Артема ото я сказав не тому... Думаєте, що в мене зараз серце не болить за нього! Може, я зараз саме тому такий і сердитий на нього... Ну чого йому треба було на той рожен лізти? От і напоровсь!
Тільки сказавши це, Остап зрозумів, що сказав зайве. Мати насторожилась і пильно дивилась на нього, мовби чекала, що він ось-ось іще скаже щось. Але Остап мовчав. Тоді мати спитала:
— На що напоровсь?
Остап вагавсь. Озвався Мусій Скоряк:
— Та бачиш, Катре, діло яке. Це ж іще невідомо. Може, до тієї стрілянини Артем і непричетний зовсім.
— Е,— махнув рукою Остап.— Що вже тут дурити себе: "непричетний"! Дядько Федір прямо ж каже...
— А де ж ти дядька Федора бачив?— похопилась тітка Маруся.
Остап наче не чув.
— Що почалася стрілянина з казарми. А потім уже віддалятися стала туди, на Слобідку. Видно, напоролись та кинулись тікати, а гайдамаки за ними.
Гнітюча тиша залягла в кімнаті. Тільки чути було, як за вікном вила хурделиця.
Раптом Гармашиха рвучко звелася з місця і підійшла до вішалки.
— Куди ти, Катре?
— Мамо, ось не вигадуйте!— схопився з місця Остап,— Ну, куди ви підете?
— Та зараз уже й не чути нічого,— додав Мусій.
Не мовивши слова, Катря одяглась і вийшла з хати. Усі в кімнаті мовчали якийсь час. Перша озвалась Маруся:
— Та де ж ви Федора бачили?
Мусій став розповідати про зустріч з Федором Івановичем біля воріт. Остап похнюплений сидів якийсь час і раптом звів голову:
— Атож, так я і зроблю. Хоч на кілька днів навідаюсь-таки додому.— І раптом звівся з місця:— Бач, і забув зовсім. Треба ж карабін свій протерти.
Він взяв з кутка біля порога свій відпотілий з морозу карабін і, примостившись біля столу, став його протирати.
— Завтра ж і поїду,— помовчавши трохи, сказав мовби сам до себе.— Одного я тільки боюсь...
— Ізнов за рибу гроші,— сказав Мусій од грубки.
— Та ні, не про те мова. Боюсь, як би я згарячу не накоїв там. Оце наслухавсь од вас, дядьку Мусію, про неподобства у нас там всякі. То як би я не зірвав серце на котромусь. Жиріють, падлюки, на нашій крові та на сльозах сирітських!
На це Мусій нічого не сказав. Мовчала і Бондаренчиха — задумана сиділа кінець стола. А за вікном гула, вила хуртовина, порощала в шибки сухим снігом. Нараз Маруся кинулась і звелась на ноги.
— Піду-таки. Бо в таку заметіль тільки за ворота вийде, то ще коли б і не заблудилася.
Але не встигла Маруся одягнутись, як грюкнули двері знадвору, в сінцях почулися кроки, і затим до кімнати увійшли Гармашиха, Мирослава Супрун і Федір Іванович. У руках він тримав пакунок — кілька папок загорнутих в газету. Пакунок був і в Мирослави в руках. Поклавши на стіл свій пакунок, Федір Іванович звернувся до жінки, щоб дала щось,— може, клейонку стару чи хоч мішковину,— щоб загорнути.
— Давай, Мирославо, і свою сюди.
Мирослава поклала папку на стіл і раптом згадала:
— Але ж тут і гаманець Артемів. З документами. Може, вийняти?
— Нехай. Вони йому зараз не потрібні.
— Ну, а що чути?— не втерпів Остап.
— Нічого ще певного,— відповів Федір Іванович.
— Як же нічого!— озвалась Катря.— А ти ж кажеш: вихопили зброю.
— Це ще не все. Це ще тільки півділа. Ще невідомо... Але Остап з Мусіем не дали вже йому доказати. Радісно
збуджені звісткою цією, вони навперебій накинулись на Федора Івановича з розпитами про подробиці.
І Бондаренко став розповідати, що він узнав з джерела, можна сказати, цілком певного.
Вернувся вже один учасник нападу на казарму. Ото він і розповів. Спочатку все ніби було якнайкраще. Вартових зняли без пострілу. Добрались до склепу і стали в пролом у паркані на сани гвинтівки виносити. Вже треті сани накладали. А тут і почалось ото: стрілянина. Мусили кінчати. Артем з саньми та з охороною ударивсь по Полтавській вулиці, а їм двом наказав у протилежний бік тікати, до центру міста, і якомога більше шуму зчиняти стріляниною. Щоб гайдамаків збити з пантелику, одвернути їх від валки з зброєю. Тому він і не знає, чим там кінчилась сутичка наших з гайдамаками на Полтавській вулиці.
Остап похмуро:
— Ну, ясно! Де там йому знати! Відбіг, мабуть, та замість того, щоб на себе вогонь, мерщій шмигнув у перші ворота.
— Та ні, хлопець не полохливого десятка. А що поранило його, це ж не його провина. І якраз же в ногу. Насилу до якихось воріт доліз. Добре, що хоч до хороших людей потрапив,
— Отож, видно, й прибігала жінка,— догадався Мусій.— Як ми на воротях стояли.
— Ну да. По лікаря.
— А тебе, Мирославо, якраз і дома не було!— сказала Бондаренчиха.
— Тільки-но вернулась. Ще й у двір не зайшла,— відповіла дівчина.
— Он воно що! Так уже й буде!— мовби про себе мовив Мусій. Потім до дівчини:— То це, виходить, що ви лікарка і є?
— Лікарка,— відповіла Мирослава.— До речі,— вона підійшла і сіла поряд з Гармашихою,— Катерино Іванівно, ви коли їдете?
Катря знизала плечима:
— Сама ще не знаю нічого.
— Федір Іванович мені казав, що у вас там дома хвора на сипняк. Хочу вам ліків передати.
І Гармашиха, і Остап стали щиро дякувати їй. А вона почала розпитувати про хвору.
Тим часом Федір Іванович кінчив ув'язувати мотузком пакунок.
— Оце, Марусино, треба десь гарненько сховати,— звернувся він до жінки.— Але не в хаті.
Маруся тільки пильно глянула на чоловіка, і, нічого не сказавши, одяглась, і взяла пакунок.
— Чекайте, Маріє Кирилівно, я теж зараз. Разом підемо,— сказала Мирослава і звелася. Тоді Мусій:
— Пробачте, будь ласка. Але спитаю-таки ще щось. Щоб уже не було помилки. Ви в цьому ж дворі живете? У хлігелі?
— У флігелі.
— Ох, і Мусій!— хитнула головою Катря. Невдоволений тон Гармашихи, і винувато схилена голова
Мусія, і стриманий усміх Остапа мимоволі збентежили трохи дівчину. Вона незрозуміло переводила очі з обличчя на обличчя і раптом спитала:
— А що таке? Нічого не розумію. Чому це ви запитали, де я живу?
Замість Мусія відповіла Бондаренчиха:
— Та то я розповідала тут про Артема.
І тільки сказала Маруся це, як Мирослава раптом так і зашарілася. Аж мусила одвернути обличчя від світла, щоб приховати це. Старалась заспокоїти себе: "Яка дурниця! Ну, і що ж вона могла розповісти такого про мене в зв'язку з Артемом!" І трохи навіть заспокоїлась. Але остаточно виручила її Бондаренчиха. Спитала уже від порога:
— Мирославо, а може, ти ще посидиш у нас?
— Ні, ні. Іду, іду,— кинулась дівчина. Сказавши всім "до побачення", вона вслід за Марусею вийшла з хати.
А в сінцях, як тільки зачинилися двері в хату, Маруся спинилась і раптом спитала неголосно:
— Славо, що з тобою?
— А хіба що?— насторожилась дівчина.
— Коли б я тебе сьогодні вранці не бачила, я подумала б, що ти цілий тиждень хвора пролежала. Ти уявити собі не можеш, як ти змарніла. За один день.
Мирослава зітхнула:
— Не знаю. Я ще не бачила себе сьогодні. Може, й змарніла.
— А що ж сталося?
Дівчина мовчала, мовби вагалась, і раптом мовила шепотом
— Я весь час думаю про Артема.— Вона знову помовчала часинку, потім раптом поривно підступила до Бондаренчиха і як то в дитинстві тільки звала її:— Тьотю Марусю, якби ви знали... Як мені страшно!
— А ти не думай про страшне. Та нічого страшного і нема ще. Адже все поки що гаразд. Найтрудніше зробили. Про це ти й думай.
— Я не можу думати ні про що інше. Я весь час одне тільки думаю: а немов?! А що, як немов?.. Адже це так можливо! Був і — нема! Який це жах!
З хати відчинилися двері, і Федір Іванович сказав жартома через поріг:
— Що ви тут поночі? Може, дверей не знайдете?
— Залиш нас,— відповіла Маруся.
Федір Іванович не сказав більше нічого, вернувся в хату.
XIX
Тільки дома Мирослава відчула, як вона стомилась за сьогодні. У передпокої біля вішалки насилу звела руки, щоб повісити шубку на гачок. Не заходячи до їдальні, де, як завжди, на столі її ждала вечеря, дівчина пройшла в свою кімнату і, не запалюючи світла, стомлена, сіла просто на ліжко, головою прихилившися до бильця.
Зайшла мати.
— Чого це ти поночі?— Вона підійшла до стола і засвітила настільну лампу. Зеленаве світло залило кімнату.
— Не треба, мамо. Пригаси.
Мати прикрутила трохи лампу, потім підійшла до ліжка і часинку пильно дивилась на дочку. Спитала занепокоєно:
— Славонько, що сталося?
— Нічого, мамо. Стомилася дуже.
— Ти чимось збентежена.
Мирослава якусь мить не знала, що сказати, і раптом згадала про братів лист. Зрадівши нагоді одвернути материну увагу од себе, вона мерщій вийняла з кишені листа і подала матері.
— Від Гриші. Ще вранці Артем привіз із Харкова.