Артем Гармаш

Андрій Головко

Сторінка 30 з 161

І бідовий, і розумний. Федір його дуже любить. Коли зустрінуться, то хоч би й цілу ніч гомоніти їм,— знайшли б про що. Допитливий. А до книжок який охотник! У нас тут у дворі, у флігелі, лікарка живе — все книжки йому дає...

— Молода?— спитав Мусій.

— Хто, лікарка?— трохи здивовано перепитала Маруся.— Молода, дівчина. Позаторік закінчила медичний інститут у Києві. А я її знаю ще змалечку.

— Я це до чого спитав — чи молода,— знову озвався Мусій, але Катря перепинила його:

— Ось годі-бо, Мусію! Знаємо вже — до чого.

— Біда!— посміхнувся Остап.— Не дають нам ходу, дядьку Мусію. Забивають. Ну, а все-таки, мамо, без жартів: з чого це ви взяли, що я — боягуз?

— З твоїх же слів.

— Щось не пригадаю. Ні, сам я про себе цього не сказав би. Скоріше навпаки. За війну, мамо, я через таке пекло пройшов, що трудно вже мене тепер чимось злякати.

— Тим гірш. Остап похмуривсь.

— От не люблю, мамо, коли ви ото почнете говорити загадками.

— Не любиш? Ну, тоді слухай, скажу прямо. Не прогнівайся!— Вона повагалась хвилинку — чи казати при сторонніх, потім подумала, що, власне, які ж це сторонні!— і мовила:— Де твоя совість, Остапе?— Гіркий докір бринів у її словах.— Дома жінка в сипняку лежить. Добре, як виживе! Діти малі... А ти за всю війну дома не був. І оце зараз, можна сказати, повз самий двір ідеш, а до хати не зайдеш.

— Он ви про що!— Остап важко зітхнув і, схиливши голову, довго сидів мовчки. Потім хотів щось сказати, але мати перепинила його:

— Кажеш, боїшся, щоб у дезертири не попасти. А я й повірила. А справа, виходить, не в цьому. Безсердечний ти!

— Ні, мамо. Справа і не в цьому теж. Невже ви таки справді думаєте, що мені легко,— от іменно, як кажете — повз самий двір пройти! Але нічого не зробиш. Краще помучитися ще якийсь місяць, аніж потім усе життя каятись. І про Артема ото я сказав не тому... Думаєте, що в мене зараз серце не болить за нього! Може, я зараз саме тому такий і сердитий на нього... Ну чого йому треба було на той рожен лізти? От і напоровсь!

Тільки сказавши це, Остап зрозумів, що сказав зайве. Мати насторожилась і пильно дивилась на нього, мовби чекала, що він ось-ось іще скаже щось. Але Остап мовчав. Тоді мати спитала:

— На що напоровсь?

Остап вагавсь. Озвався Мусій Скоряк:

— Та бачиш, Катре, діло яке. Це ж іще невідомо. Може, до тієї стрілянини Артем і непричетний зовсім.

— Е,— махнув рукою Остап.— Що вже тут дурити себе: "непричетний"! Дядько Федір прямо ж каже...

— А де ж ти дядька Федора бачив?— похопилась тітка Маруся.

Остап наче не чув.

— Що почалася стрілянина з казарми. А потім уже віддалятися стала туди, на Слобідку. Видно, напоролись та кинулись тікати, а гайдамаки за ними.

Гнітюча тиша залягла в кімнаті. Тільки чути було, як за вікном вила хурделиця.

Раптом Гармашиха рвучко звелася з місця і підійшла до вішалки.

— Куди ти, Катре?

— Мамо, ось не вигадуйте!— схопився з місця Остап,— Ну, куди ви підете?

— Та зараз уже й не чути нічого,— додав Мусій.

Не мовивши слова, Катря одяглась і вийшла з хати. Усі в кімнаті мовчали якийсь час. Перша озвалась Маруся:

— Та де ж ви Федора бачили?

Мусій став розповідати про зустріч з Федором Івановичем біля воріт. Остап похнюплений сидів якийсь час і раптом звів голову:

— Атож, так я і зроблю. Хоч на кілька днів навідаюсь-таки додому.— І раптом звівся з місця:— Бач, і забув зовсім. Треба ж карабін свій протерти.

Він взяв з кутка біля порога свій відпотілий з морозу карабін і, примостившись біля столу, став його протирати.

— Завтра ж і поїду,— помовчавши трохи, сказав мовби сам до себе.— Одного я тільки боюсь...

— Ізнов за рибу гроші,— сказав Мусій од грубки.

— Та ні, не про те мова. Боюсь, як би я згарячу не накоїв там. Оце наслухавсь од вас, дядьку Мусію, про неподобства у нас там всякі. То як би я не зірвав серце на котромусь. Жиріють, падлюки, на нашій крові та на сльозах сирітських!

На це Мусій нічого не сказав. Мовчала і Бондаренчиха — задумана сиділа кінець стола. А за вікном гула, вила хуртовина, порощала в шибки сухим снігом. Нараз Маруся кинулась і звелась на ноги.

— Піду-таки. Бо в таку заметіль тільки за ворота вийде, то ще коли б і не заблудилася.

Але не встигла Маруся одягнутись, як грюкнули двері знадвору, в сінцях почулися кроки, і затим до кімнати увійшли Гармашиха, Мирослава Супрун і Федір Іванович. У руках він тримав пакунок — кілька папок загорнутих в газету. Пакунок був і в Мирослави в руках. Поклавши на стіл свій пакунок, Федір Іванович звернувся до жінки, щоб дала щось,— може, клейонку стару чи хоч мішковину,— щоб загорнути.

— Давай, Мирославо, і свою сюди.

Мирослава поклала папку на стіл і раптом згадала:

— Але ж тут і гаманець Артемів. З документами. Може, вийняти?

— Нехай. Вони йому зараз не потрібні.

— Ну, а що чути?— не втерпів Остап.

— Нічого ще певного,— відповів Федір Іванович.

— Як же нічого!— озвалась Катря.— А ти ж кажеш: вихопили зброю.

— Це ще не все. Це ще тільки півділа. Ще невідомо... Але Остап з Мусіем не дали вже йому доказати. Радісно

збуджені звісткою цією, вони навперебій накинулись на Федора Івановича з розпитами про подробиці.

І Бондаренко став розповідати, що він узнав з джерела, можна сказати, цілком певного.

Вернувся вже один учасник нападу на казарму. Ото він і розповів. Спочатку все ніби було якнайкраще. Вартових зняли без пострілу. Добрались до склепу і стали в пролом у паркані на сани гвинтівки виносити. Вже треті сани накладали. А тут і почалось ото: стрілянина. Мусили кінчати. Артем з саньми та з охороною ударивсь по Полтавській вулиці, а їм двом наказав у протилежний бік тікати, до центру міста, і якомога більше шуму зчиняти стріляниною. Щоб гайдамаків збити з пантелику, одвернути їх від валки з зброєю. Тому він і не знає, чим там кінчилась сутичка наших з гайдамаками на Полтавській вулиці.

Остап похмуро:

— Ну, ясно! Де там йому знати! Відбіг, мабуть, та замість того, щоб на себе вогонь, мерщій шмигнув у перші ворота.

— Та ні, хлопець не полохливого десятка. А що поранило його, це ж не його провина. І якраз же в ногу. Насилу до якихось воріт доліз. Добре, що хоч до хороших людей потрапив,

— Отож, видно, й прибігала жінка,— догадався Мусій.— Як ми на воротях стояли.

— Ну да. По лікаря.

— А тебе, Мирославо, якраз і дома не було!— сказала Бондаренчиха.

— Тільки-но вернулась. Ще й у двір не зайшла,— відповіла дівчина.

— Он воно що! Так уже й буде!— мовби про себе мовив Мусій. Потім до дівчини:— То це, виходить, що ви лікарка і є?

— Лікарка,— відповіла Мирослава.— До речі,— вона підійшла і сіла поряд з Гармашихою,— Катерино Іванівно, ви коли їдете?

Катря знизала плечима:

— Сама ще не знаю нічого.

— Федір Іванович мені казав, що у вас там дома хвора на сипняк. Хочу вам ліків передати.

І Гармашиха, і Остап стали щиро дякувати їй. А вона почала розпитувати про хвору.

Тим часом Федір Іванович кінчив ув'язувати мотузком пакунок.

— Оце, Марусино, треба десь гарненько сховати,— звернувся він до жінки.— Але не в хаті.

Маруся тільки пильно глянула на чоловіка, і, нічого не сказавши, одяглась, і взяла пакунок.

— Чекайте, Маріє Кирилівно, я теж зараз. Разом підемо,— сказала Мирослава і звелася. Тоді Мусій:

— Пробачте, будь ласка. Але спитаю-таки ще щось. Щоб уже не було помилки. Ви в цьому ж дворі живете? У хлігелі?

— У флігелі.

— Ох, і Мусій!— хитнула головою Катря. Невдоволений тон Гармашихи, і винувато схилена голова

Мусія, і стриманий усміх Остапа мимоволі збентежили трохи дівчину. Вона незрозуміло переводила очі з обличчя на обличчя і раптом спитала:

— А що таке? Нічого не розумію. Чому це ви запитали, де я живу?

Замість Мусія відповіла Бондаренчиха:

— Та то я розповідала тут про Артема.

І тільки сказала Маруся це, як Мирослава раптом так і зашарілася. Аж мусила одвернути обличчя від світла, щоб приховати це. Старалась заспокоїти себе: "Яка дурниця! Ну, і що ж вона могла розповісти такого про мене в зв'язку з Артемом!" І трохи навіть заспокоїлась. Але остаточно виручила її Бондаренчиха. Спитала уже від порога:

— Мирославо, а може, ти ще посидиш у нас?

— Ні, ні. Іду, іду,— кинулась дівчина. Сказавши всім "до побачення", вона вслід за Марусею вийшла з хати.

А в сінцях, як тільки зачинилися двері в хату, Маруся спинилась і раптом спитала неголосно:

— Славо, що з тобою?

— А хіба що?— насторожилась дівчина.

— Коли б я тебе сьогодні вранці не бачила, я подумала б, що ти цілий тиждень хвора пролежала. Ти уявити собі не можеш, як ти змарніла. За один день.

Мирослава зітхнула:

— Не знаю. Я ще не бачила себе сьогодні. Може, й змарніла.

— А що ж сталося?

Дівчина мовчала, мовби вагалась, і раптом мовила шепотом

— Я весь час думаю про Артема.— Вона знову помовчала часинку, потім раптом поривно підступила до Бондаренчиха і як то в дитинстві тільки звала її:— Тьотю Марусю, якби ви знали... Як мені страшно!

— А ти не думай про страшне. Та нічого страшного і нема ще. Адже все поки що гаразд. Найтрудніше зробили. Про це ти й думай.

— Я не можу думати ні про що інше. Я весь час одне тільки думаю: а немов?! А що, як немов?.. Адже це так можливо! Був і — нема! Який це жах!

З хати відчинилися двері, і Федір Іванович сказав жартома через поріг:

— Що ви тут поночі? Може, дверей не знайдете?

— Залиш нас,— відповіла Маруся.

Федір Іванович не сказав більше нічого, вернувся в хату.

XIX

Тільки дома Мирослава відчула, як вона стомилась за сьогодні. У передпокої біля вішалки насилу звела руки, щоб повісити шубку на гачок. Не заходячи до їдальні, де, як завжди, на столі її ждала вечеря, дівчина пройшла в свою кімнату і, не запалюючи світла, стомлена, сіла просто на ліжко, головою прихилившися до бильця.

Зайшла мати.

— Чого це ти поночі?— Вона підійшла до стола і засвітила настільну лампу. Зеленаве світло залило кімнату.

— Не треба, мамо. Пригаси.

Мати прикрутила трохи лампу, потім підійшла до ліжка і часинку пильно дивилась на дочку. Спитала занепокоєно:

— Славонько, що сталося?

— Нічого, мамо. Стомилася дуже.

— Ти чимось збентежена.

Мирослава якусь мить не знала, що сказати, і раптом згадала про братів лист. Зрадівши нагоді одвернути материну увагу од себе, вона мерщій вийняла з кишені листа і подала матері.

— Від Гриші. Ще вранці Артем привіз із Харкова.

27 28 29 30 31 32 33