Наш відомий заклик про вивчений життя МИТЦЯМИ означає: дурнем не можна бути нікому, письменникові й поготів.
— То я, по-твоєму, дурень? — скипів автор.
— Відкладемо вияспепня цієї проблеми,— добродушно поляпав" його по плечу доктор ерудпчних наук.— Часи змінюються, а з ними змінюємося й ми самі. (Чи ж навіки муруємо ми оселі? Чи навіки ставимо ми печаті?)
35
Той, хто слідом за Декартом схильний ділити ціле на частини, неминуче губить зрештою з-перед очей оте ціле, і йому вже незмога поєднати роз'єднане, зібрати докупи розокремлепе. Захопившись частковостями, автор зовсім забув про Грпшу Левенця, а тим часом молодші комбайнер, утверджуючись у своєму званні і в людській високій гідності, працював запекло, засліплено, несамовито, весь у поросі, в поті, в гарячому дусі машин, майже безвладно добирався до постелі в польовому вагончику, надав у неї напівмертвий, вдосвіта, разом з народженням нового дня, ожпвав знову і кидався на роботу ще з більшим осатанішіям, так нібп хотів скосити весь хліб за один день. І все не простоїв було більше, ніж роботи, старенький комбайн і власна недосвідченість виявлялися дужчими за бажання одразу досягти всього, всіх наздогнати і ие-роворшпти.
Восени Гриша пересів на трактор ДТ і па оранці трохи реабілітувався. Зиму з'їли ремонти, а весна як підхопила на сівбу і догляд за посівами, то схаменувся лише на косовиці гороху, знов тим самим комбайном, знов з Неданом, знов у безконечних ремонтах, простоях, прокльонах, збитих до крові руках і в невтоленій жадобі тих великих трудових успіхів, про які мріялося стільки років, про які писали газети, гриміло радіо, дзвенів, здавалося, весь простір. Але то про інших та про інших, та про Самуся й про Самуся, але не про тебе, хоч і повинен би мати левине серце.
Та однаково Гриша перейшов у нову якість, він почав самостійно заробляти на жпття і незабаром шіквив, що заробляє хоч і не дуже багато, але, як на їхні скромні потреби з мамою Сашкою, таїш багато, і тоді знову зродилося в ньому давнє зле бажання повернути втеклому землемірові всі його "витрати" на виховання сина, всі оті троячки й п'ятірки, що він їх, мов па глум, пересилав мамі Сашці за рішенням суду. На щастя, Гриша не був знайомий з Варфоломієм Кнурцем, інакше доктор ерудпчних наук одразу пояснив би хлопцеві, що слово "аліменти" латинське і означає "харчі", тобто гроші на прохарчування. Таке пояснення могло б призвести до зовсім непередбачених дій, бо тоді б у Гриші пробудилася пе просто відраза до землеміра, а справжня лють, і ще й не знати, у що б вона вилилася.
Ллє Гриша був настроєний спокійно, досить мирно, хоч і в достатній мірі рішуче. Йшлося вже й не про зрадливого землеміра, а про саме прізвище Левепців. Прізвище дається тобі так само, як і обличчя,— подобається чи ні, а маєш поспти його все життя. Гришине прізвище зганьблене було батьком-землеміром, а тут ще надокучав дід Левенець із своїм нібито походженням: "Куди твоє діло! Ми, Левенці, від славетного полтавського полковника Прокопа Ловснця!" Власне, в походженні від полковника чи там від сотника великого гріха немає, але Гришу вражала неправда і дурна пихатість дідова. Дід Левенець, слушно розміркувавши, що згадки про алмаз тепер уже не додадуть йому ні слави, ні значливості, а також зважаючи па зацікавленість радянських громадян історичним минулим, невтомно нагадував про своє походження, посилаючись па те, що має відповідний "документ". Але баба Явдо-ха викрила діда, показавши Гриші топ "документ" і відповідно його прокоментувавши:
— Хоч би ж справді від того Прокопа йшли Левенці, а то від якогось Василя, викажчика полтавського, била б його лиха година! Ти вже великий, Грпіно, то прочитай.
"Документ" писаний був дивними гостряками, поруділим чорнилом на жовтуватому вощеному папері в червону смужечку. Хоч сам давній, переписаний був що з давнішого, бо йшлося про події трьохсотлітньої давнини:
"Року божія 1671, місяця іюля 26 дня.
Пред нас Федора Жучснка, полковника войска єго царского пресвітлого величества Запорожского Пултавскпм, і при битності Олешка Кованіш, атамана городового, Дем'яна Суджола, Семена Яременка, войта, Левка, бурмистра, і при многих общих особах.
Озпайомпл Васил Лсвенцев: панове, нех бп ся тая содомія пе множила в городі, кгдп кажете серед дня Бутка Хвеска з Пічко-вою Оришкою поймаєте.
Що-смо позволивши і придавши асавулцов, казали того Хвсдо-ра поймати, що Васил, НІ уткою зайшовши, будто /копи питал, вночі, засвітивши свічку, застали Хвеска з Пічковною, а челядника єго в том же дому з Поремапчихою. Впдячи Хвеско, же челядпик, тинину виломивши, втек, а Переманчиха окном втекла, а Хвеска з Пічковпою зостали в дому. Теди еще пе повстягаючися злого учинку, взявши за руку, попровадил за піч, юж однаково отбувати, і там вшетеченство пополнил.
Мп теди того хотячп повстягнутп, аби ся тая содомія не множила, за що немней ображон биваєт Бог, сего Хведора вязенем і виною нам належного скарали, а Оришку втож в стовпа публіці оказавши, на потом на впдок пред мир вивівши, еродзе в два киї веліли скарати.
Справу сію веліли-смо до книг месних Пултавских вписат, що і ест вписано, року і дня виш менованого".
З цього "документа" Гриша довідався, що триста років тому на Україні не знали м'якого знака при писанні і що хвалькуватий землемір Левенець не впав з неба, а успадкував норов од свого ж батька, водночас нічого не перейнявши від задокументованого предка Василя Левенця, що виступав поборником високої моральності, не зупиняючись навіть перед незаконним втручанням у особисте життя громадян. Ота незаконна і не дуже моральна запопадливість Василя Левенця та ще, мабуть, якісь історично-біологічні мутації в психіці наступних поколінь призвели до того, що землемір Левенець порушував законність і мораль, керуючись діаметрально протилежними намірами. Хоч як там було, історичні порахунки Гри-, ша мав вести не з своїми далекими предками, а з батьком. І но в сфері абстрактних істин і боротьби за справедливість і моральність взагалі, а в конкретній сфері матеріальних відносин. Гриша міркував приблизно так: раз землемір платив мамі Сашці через суд, то я йому теж верну через суд за всі ті вісімнадцять років суцільного приниження. Вирішивши так, Гриша поїхав до району, щоб у народному суді розпитати про свою справу. Власного мотоцикла він ще не мав, бо складав гроші для здійснення свого наміру, сказати б, родинної відплати, тому попросив у Иедана його "Дніпро" з коляскою. Мотоцикл у Педана був не в кращому етапі, аніж їхній комбайн, довелося просити Давпдка Самуся, щоб подивився (той у мотоциклах і в машинах був як змій!). І до райцентру Гриша добрався вже аж під обід. Сором і ганьба! Суд містився у великій, типово райцептрівській глнпяпій хаті під поіржавілою, давно не фарбованою бляхою, коло дерев'яного ґанку густо росли кущі жовтої акації, в кущах кублилися кури, зітхаючи від спеки. У простор і іі і доволі прохолодній кімнаті з побризканою долівкою за старою друкарською машинкою сиділа кирпата білява дівчина в білому платті без рукавів і без тих частин, які затуляють те, що треба затуляти спереду, в білих стоптаних босоніжках і вказівними пальцями намагалася поцілити по клавішах машинки: клац! клац! клац!
— Добрий — (клац!) — день — (клац!), — сказав несміливо Гриша.
Клац! Клац!
Комбайнер постояв, переминаючись, у цій прохолодній кімнаті стало ііому чогось набагато жаркіше, ніж у полі під сонцем. Він глянув на дівчину майже благально, але вона не звертала на нього ніякісінької уваги. Клац! Клац!
І хоч би ж тобі ще бодай одна жива душа, щоб спитати, поминаючи оцю клацалку!
Гриша погмикав, кашлянув. Клац! Клац! Його розібрала злість.
— Слухайте,— підійшов до дівчиии. Клац! Клац!
— Та припиніть ви своє клацання!
— Не заважайте працювати! — нарешті обізвалася дівчина. Клац! Клац!
Так би й ухопив эа руки, щоб пересталаї Але заговорила — виходить, помітила.
— Яз Світлоярська,— повідомив Гриша. Для дівчини було однаково. Хоч і з космосу! Клац! Клац! — Суддя в?
— Нащо він вам?
— Треба, раз покинув роботу і приїхав.
— Можпа було й но кидати. Зайнятий суддя.
І Нарешті дівчина відірвалася від машинки і пильно втупилася в Гришу, водночас мовби наміряючись перепинити Гришу на випадок, коли він рвоне до дверей, що були в неї збоку і, мабуть, вели до-судді. Але Гриша ще сподівався на успіх мирних переговорів.
— Надовго зайнятий суддя? — поспитав він якомога спокійніше, хоч уже все в ньому кипіло.
— Скільки треба, стільки й буде зайнятий.
— Я за дванадцять кілометрів приїхав...
— До нас і за двадцять приїздять, та й нічого.
Гриша згадав свій комбайн, ЯКИЙ СТОЯВ десь без якоїсь дурної зубчатки, Подана, що посміюється собі з молодого комбайнера, знов став перед очима землемір у коров'ячому френчі, закипіло в в серці такою образою, що готовий був би розплакатися. Але вже був мужчиною, но плачами мав боротися з світом, а гнівом і твердістю.
— Це що у вас тут, суд? — з ледь тамованою люттю в голосі звернувся він до дівчини.
— Суд.
— А який? Народний? На вивісці що там у вас написано?
— Народний.
— А я хто — не народ?
І до тих дверей і — до судді, так що секретарка й зворухнутися не встигла.
Можна пошкодувати, що райцентр цей розташований не в зоні земних розломів, багатій на землетруси. Бо було б корисно для суспільства, щоб хоч раз на рік у кожній райцеитрівській установі падала бодай одна стіна і відслонила, що там робиться.
Колись, певно, встановлені будуть повсюди телевізійні камери, як у нас на львівському заводі "Електрон" або в американських універмагах, і з пульта керівник бачитиме, хто справді працює, а хто малює на папері конячок, хто розгадує кросворди, хто грав в шахи, хто пише листи коханим, а хто — навіть дисертації! Ясна річ, зможе бачити, коли сам не писатиме дисертацій або пе видзвонюватиме по телефону, щоб довідатися, як зіграло київське "Динамо" з московським, хоч, як подумати — що таке динамо? Звичайний електромотор, якими в районі забиті всі господарства! ' Все це таке заплутане, що ліпше припинити розмову па цю те-!му і піти слідом за Гришею Левенцом до кімнати народного судді.
Кімпатка в судді виявилась зовсім маленькою. Коли б не вікно, то й не кімнатка, а так собі — чулан.