Дизель летів із дикою швидкістю, не дозволеною для вантажних машин, це Скляреві не сподобалось, а ще більше не сподобалося йому, коли водій того химерного автопоїзда став нахабно сигналити і норовити перегнати його "Жигулика", хоч виразно бачив дорожні знаки: різкий вигин шосе і небезпечний крутий спуск.
"Якийсь хуліган!" — подумав собі Скляр, і саме тоді сталося оте найстрашніше. КамАЗ пішов на обгін у небезпечному віражі, дерев'яний загін зірвався з його рами, зачепив машину, вдарився об дерево при дорозі, розколовся — і з нього вистрибнув носоріг.
Носоріг в українському степу! Як і звідки? Неймовірно,
але факт. А в Скляра тепер була така посада, що він мав
справу тільки з фактами. Інший на його місці ще б протирав
очі, дивувався, не йняв віри, чухав потилицю, звертаючись
до степових просторів, просторікував про незбагненність
таїни, про чудо й протиприродність того, що сталося,
а Скляр знав своє: мерщій до міста, негайно вживати захо-
дів, рятуватися від носорога. А вже згодом розберемося, де
тут таїна і чиї то витрибеньки — чи сил природних, чи
надприродних, а чи й простісінького чийогось головотяп-
ства. •
До міськради було ближче, ніж додому, та й офіційніше ж, а така надзвичайно загрозлива ситуація вимагала найперше офіційного, командного місця.
Щоб голова їхав містом у такій нещасній машині на зальний подив і глум — такого, ясна річ, не побачиш ніде й ніколи, але де ж чувано, щоб отак ні з того ні з сього посеред білого дня, в розповні літа ніби з неба падав на звичайнісіньке українське степове місто живісінький носоріг? Тож Скляр забув про амбіції, солідність і статечність, у грюкоті, торохтінні й скреготі пролетів вулицями до міськради, кивнув мовчки черговій, пробіг до свого кабінету, впав за стіл, ухопився за телефон — діяти, вживати заходів, давати розпорядження, командувати, рятувати місто від носорога!
Але рука так і зосталася на телефоні, не набирала гарячково номерів, і команди не летіли в трубку і на всі боки.
Бо Скляр зненацька схаменувся: а ким командувати, кому роздавати веління? Все тут тільки районне і слухається тільки районного керівництва, а він — міський. Місто мовби і є, та водночас його ніби й немає. Міліція? Вона районна. Школярі? Над ними — райвно. Автотранспортні підприємства? Районного підпорядкування. Все районне, а він, виходить, нічий, хоч і голова.
Коли ситуація не така загрозлива, завжди можна виплутатися. Там домовишся, там попросиш, там поклонишся, там пообіцяєш. А тут потрібні були дії негайні, рішучі, надзвичайні, потрібна диктатура, стан облоги, накази грізні, як грім. Хто ж його послухає і хто визнає його особливі повноваження, та ще й привласнені без будь-якої згоди, тобто узурповані?
Подзвонити в райком, у райвиконком. Але ж вихідний — це вихідний, нікого не знайдеш, та й незручно морочити людям голову. Стануть вимагати пояснень, а чим і як поясниш нашестя носорога на місто П.?
Тому Скляр зробив те, що зробив би кожен український чоловік, який має кохану (але сувору, як усі українські жінки) дружину: подзвонив найперше додому.
— Я на роботі,— повідомив він дружині.
— Ти, здається, обіцяв бути після свого радгоспу вдома,— вміло, як і личить досвідченому мовникові, розставляючи логічні наголоси й акценти в реченні, нагадала вона.
— На мене впав носоріг! — бовкнув Скляр.
— Тебе що — напоїли в радгоспі?
— Ну що ти? Як не соромно!
— Тоді що ж — здурів?
— Я ж кажу тобі: на мене впав носоріг. Ну, не зовсім на мене, а на машину, і не сам носоріг, а загінка, у якій його везли... Ну, і... якийсь хуліган-водій на спуску в Криву Балку... З багажника — млинець, "Жигуль" розтовчений, як яйце для яєчні, ну а я — цілий...
Дружина ще не вірила.
— Носоріг?
— Кажу ж тобі.
— І — на тебе?
— На багажник.
— Але ти уявляєш, коли б носоріг звалився на тебе?
— Я ж кажу: на багажник.
— Ні, ти можеш уявити, якби не на багажник, а на тебе? — істерично вигукнула дружина.
— Заспокойся, прошу тебе, він упав не на мене. Але побіг до міста. Вважай — прямо на мене. Тепер щось треба робити. А я не знаю, що саме.
— Ти грубий і безсердечний чоловік,— заплакала на тому кінці лінії дружина.— Ця тупа дика тварина могла впасти на тебе, а тепер... Ти тепер...
— Ця тупа дика тварина тепер десь у місті, і я маю щось із нею робити! — крикнув Скляр.— Ти мене розумієш — щось робити? Але що? Що?
— Подзвони начальникові міліції,— враз заспокоївшись, сказала дружина.
— Ти ж знаєш, якої я про нього думки.
— Тоді — завідуючому райвно.
— Цьому бевзю?
— Він пристойний, мудрий чоловік.
— Отой ваш поет-гуморист?
— А хоч би? — вже остаточно впокоївшись' не без іронічності кинула дружина.— Він на своєму місці. Не те, що деякі... До речі, я забула спитати. Машину ти побив чию — нашу?
— А чию ж іще? Папи римського?
— Я так і знала! Я...
Скляр урвав розмову. Намірився подзвонити до райвійськ-кома Колісниченка.
Колісниченко, щоправда, чоловік молодий, на війні не був, досвіду не має, зате ніколи не втрачає нагоди похвалитися вищою військовою освітою. Ось вона й пригодиться нам!
Колісниченко був удома і одразу відгукнувся на дзвінок. Носоріг його не здивував ніскілечки. Таки видно" що в чоловіка — вища військова освіта.
— Діяти треба невідкладно, рішуче і безпощадно! — заявив він.
— Діяти-то діяти, а як? — зітхнув Скляр.
— Перехопити на дефіле, не дати вийти на оперативний простір, оточити, знешкодити і все таке інше! — мов з підручника для генералів протарабанив Колісниченко.
— Оточити... знешкодити... Чим же я його оточу?
— Кинути живу силу, техніку!
— Яку живу силу? Яку техніку?
— Фабрику художньої вишивки! Дорожні машини, грейдери, скрепери, бульдозери, асфальтові котки!
— Котки? Може, ще залити його асфальтом? Про що ти говориш? Нам і не снилося все це. А на фабриці вихідний.
— Тоді — піонерські табори. Підняти по тривозі! — не розгубився Колісниченко.
Велике діло бути майором! Скляр витер спітнілу шию, потер груди і став дзвонити завідуючому райнаросвітою Кібцю. Той викладав хімію, його учні на всіх хімічних олімпіадах виходили переможцями, а тепер призначено його зав. райвно — і чоловік з Песталоцці й Ушинського вирішив стати районним Ювеналом. І не тільки пише свої віршики, а ще й вихваляється, ніби в нього аж он які знайомства в самому Києві і там ночей не сплять, ждуть не діждуться, щоб видати його книжку!
— Потрібна допомога,— сказав Скляр Кібцеві.
— Коли б зміг — допоміг, як не зможу — не поможу! — відповів той.
— Облиш свій гумор. Справа серйозна. До нас прибув носоріг!
— Прибув чи прибіг?
— Ну, прибіг, прискочив, примчав, приперся, упав, як чума, як катаклізм!
— Катаклізм погано римується. А носоріг — будь ласка! Носоріг, носоріг потоптав наш оборіг. Скочив я через поріг і поніс йому пиріг. їж пиріг, носоріг, не топчи наш оборіг!
— Слухай, я ж тобі вже сказав: справа дуже серйозна. Може дійти й до катастрофи. Носорога треба оточити й... Одним словом, треба кинути на нього парочку піонерських таборів!
— Так-так-так,— зацокав язиком Кібець.— Носоріг на поріг, ось приніс я вам пиріг, хто б пиріг той мій вберіг, як прискочить носоріг! На таку справу я не дам ні "парочки", ні жодного піонертабору. Не маю права наражати дітей.
— Та яке наражання? Це ж — оддаля. Щоб створити масу.
— Масу хай створює міліція. Пузику дзвонив? Скляр вилаявся про себе і трахнув телефонною трубкою.
До начальника міліції Пузика дзвонити не хотілося аж ніяк. А до кого звертатися? З ким радитись? Рука сама набрала номер райве тлі каря Задорожного.
— Федоте Петровичу, ви чули — у нас в місті носоріг?
— І що йому — допомогу якусь треба? Так я не по носорогах, а по коровах.
— Ви не так мене зрозуміли. Носоріг для нас — загроза, небезпека!
— Що, може ящура занести?
— Та який ящур від носорога?
— Не ящур, то якусь епізоотію може прителющити, а мені — розхльобуй!
— Федоте Петровичу, він як підхопить на роги, то й нас із вами з району винесе! Його треба впіймати або хоч відля-кати. Чого бояться носороги?
— Чого бояться? А чорти його маму знають!
— Ви ж ветеринарний інститут кінчали!
— А ми носорогів не проходили.
Скляр нарешті згадав, що має підлеглих. Цілу армію. Щоправда, одноосібну, зате ж яку! Головний архітектор міста Адочка, випускниця столичного інституту, повна зухвалих замірів, неймовірних ідей, урбаністка, сонцепок-лонниця, Німейєр, Корбюзье, Райт, Жолтовський, Щусєв — так і сипляться їй з язика. А доходить до затвердження її проектів — і починає дурисвітствувати кожен керівничок, навіть коли він такий маленький, як прищик на носі. Центральну площу хотіли реконструювати — зась. Ринкову площу забудувати або хоч зробити тверде покриття — куди там! Адоччині проекти повертають, не розглядаючи, а йому на всі його просьби й благання — або ж відмови, або відписки, а то ще й познущаються з його технічної неграмотності, як то сталося з прибиральною машиною.
Йому вдалося вже й не випросити, а вициганити в міністерстві трохи бітуму для замощення ринкової площі і при-биральну машину, точніше, випросити не бітум і машину, а відповідного папера. Папір прийшов, бітуму не дали, а замість машини прислали... прибиральний трактор. Скляр написав розпачливого листа до своїх доброчинців, а ті відповіли йому, не барячись, у дусі холодної ввічливості й ще холоднішого знущання:
"Шановний товаришу Скляр!
Зважаючи на Ваші наполегливі прохання, нами було розглянуто питання про надання допомоги Вашому місту і вишукано можливість з украй обмежених ресурсДв, як виняток, виділити самоскид ММЗ-45021, універсально-приби-ральну машину КО-705Б на базі трактора Т-40 (яка, крім прибирання вулиць, виконує функції поливально-миючої машини і піскорозкидача) і 40 тонн нафтобітуму.
Все було оформлено строго в відповідності, про що Вам було повідомлено.
Хочемо відзначити, що всі наші розпорядження виконуються беззаперечно, просто Ви, через свою технічну неграмотність, не знаєте, що універсально-прибиральні машини КО-705Б випускаються тільки на базі трактора, а не автомобіля.
Що стосується непоставки нафтобітуму, то у відповідності з існуючими умовами поставка, реалізація виділених фондів є обов'язком одержувача, а на випадок утруднень в реалізації слід сигналізувати. Однак ніяких сигналів від Вас не надходило, це питання Ви не проконтролювали, а тепер календарний рік минув, і всі торішні фонди недійсні".
Ось так і живи! Ти просиш машину, а тобі дають трактора, та ще й насміхаються! Ти хочеш розповісти, яким бачиш своє місто в майбутньому, а перед тобою мовби отих три буддійські мавпочки, одна з яких затуляє собі очі, друга вуха, третя рот: нічого не бачу, нічого не чую, нічого не говорю.