Досі ніхто не знає, що це за "абсолютне ніщо", які з нього мумії, де їх шукати.
Може, це саме те, що шукає він?
З цими думками Лукас нарешті заснув і спав уже не як учений, що його роздирають тривоги і сумніви, а як молодий здоровий спортсмен, і тут цілком можна було б вжити американський вислів "спав без коліс у голові", коли б ті колеса з прислів’я не покотилися зненацька на Лукаса і не вдарилися об нього. з такям страшним гуком і грюком, що він умить прокинувся і сів на постелі, затуляючи очі від ріжучого світла.
Двері, що поєднували два готельні номери, стояли навстіж, у номері містера Ора горіло яскраве світло, а він сам заточувався на межі світла і темряви, незграбно вицілюючи місце на підлозі, куди поставити свою праву ногу, якою, мабуть, щойно бахнув у двері.
Так ось чому він велів Лукасу не замикати цих дверей. Яка мудра передбачливість!
Містер Ор був такий п’яний, що не стояв на ногах, взагалі мовби не опирався ні на що відчутне, а просто плавав у невагомості, мов космонавт. Страшно подумати, що в космос колись може наповзти така нечисть. Хоч здійснення програми СОІ приховує в собі ще й не такі загрози.
Незважаючи на сп’яніння, містер Ор все ж якимсь чином визирив пробудження Лукаса і, не гаючись, видно, заздалегідь зготувавши ці фрази, холодним, як у гадюки, голосом просичав до того:
— За скільки продав мене ЦРУ? Або ти агент ЦРУ, або не я однозначно!
І плавав далі в своїй п’яній невагомості, торжествуючи від того, що зумів прохарамаркати таку гидоту.
Лукас здригнувся, мов од дотику холодного гада. Зовні він лишався спокійним, як завжди, але кров непокірливих предків била йому в груди і штовхала на вчинки буйні і страшні. Лукас розумів, що не має права рискувати долею такої цінної для нього подорожі, яка щойно почалася і може так безглуздо закінчитися, коли він не стримається, але прощати негідну поведінку цього чоловічка він теж не міг, бо це б означало навіки втратити будь-яку повагу до самого себе.
Лукас легко зіскочив з ліжка, своїм "безслідним", непростежуваним кроком наблизився до містера Ора, підняв над його дрібною голівкою свою праву руку з загрозливо розчепіреною п’ятірнею і спокійно поглянув згори вниз. П’ятірня нависала над містером Ором, мов безжальний сталевий грейфер. Зімкнуться гострі щелепи грейфера, і ця нікчемна голівка опиниться в його мертвому захваті — не відшукаєш і слідів од неї. Та Лукас не квапився. Він вивчав темно-синій блейзер містера Ора. Здається, він був з досить міцної тканини. Саме те, що треба. Лукас спокійно згріб у жменю скільки далося захопити коміра, легко підняв містера Ора тепер уже в справжню невагомість, переніс до його номера і недбало опустив у крісло фараонів, зроблене без будь-яких надмірностей, сконструйоване з вищою доцільністю саме так, щоб вмістилася в ньому така купа кісток, м’яса і нечистот.
Містер Ор не чинив опору, не пробував ні ображатися, ні обурюватися, він негайно сублімував з стану п’яної агресивності у суцільну розвеселеність і, сказати б, хвацькість і несподівано зробив спробу… заспівати. Ясна річ, з його мізерним голосом він не співав, а тільки шкварчав, та все ж у нього щось ніби виходило:
K-K-K-Katy, beautiful Katy,
Jou’re the only g-g-g-girl that I adore
When the m-m-m-moon schines
I’ll be waiting at the K-K-K-Kitchen door[26].
Можна було не турбуватися, що такий спів розбудить фараонів у їхньому царстві мертвих. Лукас зачинив двері між номерами і повернув ключ у замку.
5
Вранці містер Ор жодним словом не згадував того, ідо сталося вночі. Ніби нічого й не було. Лукас тільки поглядав на цього незбагненного чоловічка. Він справді такий чи придурюється?
Містер Ор не говорив, а шарудів, як миша в нірці. Щоправда, не без отрути в голосі.
— Вівсянкою на сніданок тут і не пахне, — в’їдливо виповідав він своє обурення, — апельсиновий сік подають теплий. Ця Азія — просто однозначна дикість!
— Ми ще не в Азії, а в Африці, — нагадав Лукас.
— В Африці тільки Лівія з її терористами! — підстрибнув на своєму стільці містер Ор.
— Може, ви дасте там місце хоч для Ефіопії?
— Ефіопія в Азії. Я не знаю, де саме, але десь там. Може, біля Ізраїлю однозначно. Бо звідки ж цариця Савська їздила до царя Соломона?
— Кажуть, що вона їздила з нинішнього Йемену, — засміявся Лукас, — до того ж з Йемену червоного. Адже й море досі так і зветься — Червоне.
— Я не знаю такого моря однозначно, — заявив містер Ор.
— Ну, гаразд. А як щодо Південно-Африканської Республіки — вона в Африці чи де?
У містера Ора пропала охота перекроювати материки, він пожадливо пив принесений йому передбачливим кельнером м’ятний чай з льодом, кректав і рипів усіма снастями і став згадувати, як у Японії йому давали розчинний чай "Хризантема".
— Після цього однозначно відчуваєш себе імператором Японії.
— Або агентом ЦРУ, — докинув Лукас.
— Що? Я цього не чув однозначно.
— Ви не чули, зате чув я ваше патякання о третій годині ночі! — різко промовив Лукас. — Я б хотів, щоб ми домовилися раз і назавжди: або ми здійснюємо намічену подорож, або я телеграфую в фонд "Імансипейшн" про вашу негідну поведінку.
Містер Ор змалів і змізернів до розмірів макового зернятки.
— Або я нічого не казав, або ти не чув однозначно, — одразу став він вибудовувати мости для почесного відступу. — Цей падлючий клімат діє на мене просто вбивчо. Вчора в "Хілтоні" я зустрівся з американським консулом, там був і наш морський аташе, ми трохи посиділи. Але я не врахував клімату однозначно. Консул пришле сьогодні машину, і ти можеш цілий день на ці… як їх?.. піраміди… Я туди не поїду, в мене свої канали… Але цей готель обурливий однозначно! Я звик, що всюди, куди прибуваю, мені вранці під двері номера просувають свіжий номер "Нью-Йорк таймс". А тут підсовують газету, задруковану якимись черв’ячками.
— "Альгумхурія", — сказав Лукас, — вважайте, що це єгипетський "Нью-Йорк таймс".
— Але я не можу без моєї газети однозначно! — вигукнув містер Ор. — Ти можеш жити без "Нью-Йорк таймс"?
— Останні два роки я вряди-годи читав "Провіденс джорнал", — усміхнувся Лукас, — а до того я читав тільки спортивні сторінки, не зауважуючи газетних назв. А тепер давайте остаточно домовимося: їдете ви до пірамід чи не їдете?
— Я однозначно не їду, — заявив містер Ор.
6
Та й не був він там потрібний. Ну, ще один до тих мільйонів роззяв, що топчуться на кам’янистому плато Гізи між трьома гігантськими загадковими спорудами ось уже не одну сотню років, — а чи наблизить це нас до розгадки великої таємниці і до істини, якої так спрагло жадає людство? Гай-гай…
Машина, нібито прислана самим американським консулом, нічим не різнилася від тих проіржавілих, напівзнищених транспортних засобів, єдиним достоїнством яких було те, що вони ще могли рухатися і везти тебе туди, куди треба. Водій, товстий і вусатий, як майже всі тутешні водії, знав тільки "о’кей" і "містер", але знав він, мабуть, і маршрут Лукаса, бо слово "піраміди" викликало в нього радісне "о’кей" і ще радіснішу готовність везти свого "містера" хоч на край світу.
Дико сигналячи, машина вивезла Лукаса з лабіринту каїрських вуличок, він опинився на широкому і незвично низькому мосту, що ніби не піднімався над водою, а лежав на ній, і тільки коли вже проїхали весь той міст, Лукас збагнув, що каламутна вода під ним, то Ніл, і що їде він не з одного берега цієї великої африканської ріки на інший, а з дріб’язкового сум’яття щоденності в таємничі глибини історії.
Пальми і вілли багатіїв, особняки різнонаціональних центрів по вивченню Єгипту, що ними обставлена була дорога до пірамід, зосталися майже незауважені Лукасом, бо піраміди, спокійно заповнюючи весь обрій, ставали йому перед очима у вітровому склі машини, насувалися повільно, невідворотно, владно, мов доля і остаточність.
І коли він став коло найбільшої з пірамід, загублений у строкатому інтернаціональному натовпі, серед верблюдів під барвистими попонами (для принади туристів), замучених безглуздим щоденним кружлянням колись струнких і гарячокровних арабських скакунів, обвішаних мідними бубонцями понурих віслюків, коли відчув під ногами тисячолітні камені, а тоді сковзнув поглядом по золотистих гранях великої споруди, Лукас задихнувся від того, що побачив угорі над собою, над трьома, велетенськими чотиригранниками, над усім цим спеченим сонцем простором, пустельним і мертвим, як безнадія!
Не піраміди в своїй байдужій самотині вразили Лукаса, не сліпуче сонце, яке прокреслювало чорні тіні в ледь помітних заглибинах між велетенськими кам’яними блоками, не тепла золотистість каміння, — його вразило небо над пірамідами. Воно мало непередавану барву, було мовби кобальтове, страшне своїм кольором, своєю глибиною і своїм могуттям, і здавалося, ніби гігантські заряди незнаних енергій зібрані в ньому незбагненними силами, щоб вічно струменіти над землею, як обіцянка безкінечності й безсмертя.
Лукас не міг відірвати погляду від неба. Не звертаючи уваги на те, що діється довкола, він сів, де стояв, і став дивитися в ту густу синяву, що в глибині ставала моторошною чорнотою, тдк ніби сподівався довідатися про таємниці, які так приховуються.
Але небо мовчало.
Той, хто знає всі таємниці, завжди мовчить.
Три великі піраміди були не першими спорудами, які піднялися під цим небом, ніби сплески вічного кам’яного полум’я. Задовго до Хеопса головний архітектор фараона третьої династії Джосера Імхотеп спорудив славетну ступінчасту піраміду, яка стала першою великою кам’яною будівлею в світі, бо й китайські укріплення Янь-Шао, і гігантські дольмени Стоунхеджа з’явилися згодом так само, як великі піраміди на плато Гізи. Всі покоління єгиптян шанували Імхотепа як найбільшого мудреця, філософа, мага, покровителя писемності, мистецтв і медицини.
Може, й піраміди мудрець Імхотеп почав будувати, щоб зробити їх не втечищами смерті, а вічними хранилищами розуму?
Єгиптяни вірили, що після їхньої смерті душа (вони звали її Ка) не загине, а через 30 тисяч років знов поєднається з тілом, воно воскресне і знов житиме, як жило колись. Але щоб жив дух, треба було зберегти неторканим тіло. Так виникло велике мистецтво муміфікації. Статус у мертвого був набагато вищий, ніж у живого. До мумій зверталися, як до оракулів, з ними радилися, жерці розгадували їхні знамення, розглядаючи навіки застиглі риси.